Після похорону рідної тітки Надія із важким серцевим приступом потрапила до лікарні. Видужувала довго і терпляче. Майже ні з ким у лікарні не розмовляла. Днями дивилася у вікно, за яким вирувало життя. Засинала тільки після заспокійливого. Дуже не хотіла, щоб хтось її утішав. Вона і сама знає, що життя земне не безкінечне, і що всі колись прощаються навіки з найріднішими. Так було, як хоронила батьків. Важко, та відпустила… А ось тітоньку Пашуню серденьку несила відпустити. Не мало воно голосу – не підказало, не має сліз – не плаче, пече і болить… І лікується важко.