|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 16:09 | 09.26.2020

Іван Тихонович Дегтеренко з дружиною Парасковією Павлівною, батька якої також репресували Іван Тихонович Дегтеренко з дружиною Парасковією Павлівною, батька якої також репресували

«Ловили дітей і відправляли вагонами на шахти…»

Людолови і песиголовці! Хіба можна якось інакше назвати тих, хто відловлював дітей і відправляв їх спецешелонами працювати на шахти Донбасу? Іван Тихонович Дегтеренко з Петрушів, що на Ріпкинщині – один із таких. Уперше він узяв у руки важке кайло в 15 років. Івана Дегтеренка, як і більшість його однолітків із села, розлучили з родиною, вкинули в товарний вагон і, наче худобу, відвезли на шахту.

З німецького полону – в совєцький

 

За своє життя Іван Тихонович Дегтеренко встиг побувати шахтарем, мореплавцем, механізатором, торфовидобувником, а найголовніше – виховати та поставити на ноги трьох дітей. У пошуках батька 14-річний Іван добровільно втік у заслання на Урал, і, повернувшись додому, попрямував на шахту – насильно! Пізніше, будучи військовим, він підіймав із дна Середземного моря ядерні боєголовки, що прямували на Кубу, і, діставши опромінення, не просто вижив, а дожив до 86-ти! Про таких кажуть – «людина старої закалки».

«Батька мого зробили ворогом народу», – Іван Тихонович починає розповідь про своє життя, вочевидь, із найважливішого для себе.

Складно уявити, що робиться в душі цього дідуся при згадці про батька. Видно, що це найболючіша тема для нього, адже з героя-фронтовика Тихона Дегтеренка радянська влада зробила зрадника, відправила в заслання і навіки розлучила з родиною. З Уралу він більше не повернеться…

«Батько був героям Фінської війни, потім роки і фронти Великої Вітчизняної, – пригадує Іван Тихонович. – Наприкінці війни він потрапив у полон до німців, звідти його та наших хлопців звільнили американці».

Наївні американці чомусь думали, що червоні чекісти пробачать воїнам полон, але не так сталося, як гадалося.

«Росіяни обдурили наших, – не стримує емоцій 86-річний Іван Дегтеренко. Поліщук акцентує увагу на національності тих, хто відправив батька та його односельців у заслання. Розповідає, як саме: «Нашим хлопцям пообіцяли, що їх відправлять додому, але перед тим попросили здати документи для оформлення на харчування. Вийшло так, що їх обдурили… Не додому відпустили, а забрали як полонених в Росію. З німецького полону, да в совєцький!».

Працювали поліщуки в Челябінську, на феросплавному заводі, а поводились із фронтовиками, як із зеками.

«Водили під конвоєм», – по щоці Івана Тихоновича потекла щира сльоза.

Важко, вочевидь, згадувати йому ті часи. Велика кровна образа затаїлась у душі цієї щирої людини, образа на совок, який обезсилював і стирав особистість, на росіян, які ще тоді вважали українців другосортними. І ось, сидячи на ганку будинку своєї доньки у свої 86, Іван Тихонович так і не збагнув чому з людьми вчиняли як з бездушною худобою. Не може усвідомити і не може пробачити!

 

Знайшов батька аж на Уралі

 

Чи можна уявити, як було матері, самій, із п’ятьма маленькими дітками на руках, двоє з яких померли у десятирічному віці? Напівсироти при живому батькові… Скарлатина, дифтерія – від цих хвороб тоді помирала більшість дітей. Ті, хто виживав, мали надміцний імунітет. Іван був таким. Міцним, жилавим і витривалим. Мусив таким бути, бо інакше б не вижив. Влада рад приготувала йому долю неосвіченої посередності, яку Іван Тихонович зрештою обдурив. Сину «ворога народу» освіта не потрібна – так вирішили в райкомі, відмовивши у вступі до восьмого класу. Недовго думаючи, 14-річний Іван рвонув до батька. На Урал! В одних бахілах і полотняних штанях.

«Діставшись заводу в Челябінську, я підійшов до конвоїра, а той, поглянувши на мене, запитав: «Ти часом не Тихона Якимовича син?». Я був копією свого батька», – посміхається Іван Тихонович.

Тоді на прохідній йому повідомили, що батько пішов додому. 14-річний Іван чітко пам’ятав адресу, звідки в село писав батько. Невдовзі знайшов квартиру, на порозі якої підлітка зустріла нова батькова дружина з донькою. Свого отця Іван Дегтеренко все ж розшукав, побачив, поділився тугою і повернувся на Батьківщину – у свої рідні Пушкарі Ріпкинського району Чернігівщини, до матері та двох сестер. Братів уже не було серед живих, а батька вже ніхто й ніколи не побачить. Так і помре на Уралі, серед чужих людей.

 

Дві дороги на Донбас

 

Рідне село. Дім. Тут все знайоме і миле серцю. Та не встиг 15-річний Іван сповна насолодитись домом – його, як і більшість однолітків, примусом відправили на Донбас. Промисловість, що стрімко розвивалась, потребувала вугілля, шахти – робочих рук, а кому шкода дітей «ворогів народу»?

«На всьому шляху до Донбасу тільки один раз мене напоїли чаєм. У роті кілька днів і крихти не було, – згадує свою подорож «товарняком» Іван Дегтеренко. – У шахті я довго не затримався. Накивав п’ятами, – посміхається. – Втечу заздалегідь спланував, прихопивши з їдальні хліб та кусень сала».

1aanadonb

Втім, ні хлібом, ні салом 15-річному Івану не довелося підживитись. Дорогою додому його торбу забрала голодна «шпана» – таких тоді було пів Союзу.

«Мусив віддати, бо зарізали б, – пояснює він. – Додому приїхав голодним».

Вдруге Іван Дегтеренко потрапив на Донбас добровільно. Щоб не вмерти з голоду в селі, поліз у шахту на Донеччині, звідки, образно кажучи, виліз вже аж через три роки. Лісогон – такою була професія юнака з чернігівської глибинки. Робота не з легких. Треба було робити підпори в шахтах. За день Іван Дегтеренко з напарником розвантажували вагон дерева, і не просто розвантажували, а спускали в шахту та ставили підпору. Важко і небезпечно! Одного разу юнак ледь не загинув.

«Вирішив скоротити шлях, пішов запасним ходом, а там – гнилі колоди! От мене й присипало породою, – розповідає чоловік. – Дві соті метрів пробирав руками шлях з-під землі. А коли виліз на соняшникове поле, то подумав, що в раю: сонце, соняшники, пташки співають, – посміхається Іван Тихонович. – А потім почув гудок і зрозумів, що не рай це…».

 

Возив ракети на Кариби

 

1amichmanПрямо з шахти Івана Дегтеренка забрали на Балтійський флот. У навчальній команді він став механіком, вивчився на турбініста. Пізніше знання з механіки йому дуже допомогли – без «золотих рук» Івана Тихоновича не обходився жоден ремонт техніки в колгоспі.

«Служив я на крейсері «Валерій Чкалов», де очолював команду 53 матросів у машинному відділенні, – говорить він. – Знаєте, я на флоті навіть чемпіоном став. М’язи в мене після шахти були треновані, сам жилавий, от мене і помітив майстер спорту СРСР з важкої атлетики, він теж служив тоді на кораблі, – пригадує колишній матрос. – У мене почались тренування, а через трохи я став чемпіоном Балтійського флоту у легкій вазі з важкої атлетики».

Службу на Балтійському флоті Іван Дегтеренко згадує як найкращі роки свого життя. Пишається тим, що на «дембель» його відвіз особисто на катері земляк із Прилук контр-адмірал Леус, який командував крейсером. Тільки уявіть: із двохтисячного екіпажу – і така честь мічману!

Його й справді було за що поважати! Це зараз, на схилі літ, він може спокійно розповісти, як підіймав із командою небезпечний вантаж у Середземному морі. Втім, ця історія заслуговує на більш детальне висвітлення. Ось як про це розповідає мічман крейсера «Валерій Чкалов» Іван Дегтеренко: «Під час Карибської кризи, коли от-от між СРСР та США могла спалахнути ядерна війна, із Союзу на Кубу відправили ракети з ядерними боєголовками. Секретний вантаж мала доставити «підводка», яка сховалась під теплоходом. А в Середземному морі човен напоровся на рифи та затонув. Наш керйсер відправили туди. Коли ми знайшли «підводку», то зварювальники вирізали в ній діру та підняли на борт ракети, а екіпаж крейсера доставив ракети на Кубу. Треба сказати, що завдання це було не з легких. У нашому машинному відділенні температура сягнула 88 градусів. Щоб знизити її, довелося брати забортну воду, котра на той час була заражена небезпечними ізотопами… Увесь склад машинного відділення дістав опромінення. Багато хто потім швидко помер, а я от вижив – чи якось уникнув опромінення, чи здоров’я таке міцне».

1aachemp

Чемпіон Балтійського флоту

 

Забігаючи наперед, зауважимо, що з радіацією пізніше зустрінеться син Івана Тихоновича – при ліквідації страшної аварії на ЧАЕС. Йому пощастить менше. Він дістане опромінення…

 

Аксіома

 

86 років за плечима. Скільки всього побачили і витерпіли тодішні люди... Нашому поколінню не вистачить і трьох життів, щоб пережити те, що пережили вони. На долю Івана Дегтеренка випало чимало випробувань, чимало він встиг побачити: Донбас, Балтику, Тихий океан, цілину, колгосп, Замглайський торфозавод, звідки й пішов на пенсію. Йому колись чудом пощастило вирватись із страшного колгоспного пекла, де платили не грошима, а трудоднями, стати «городським», а як гірко ж сьогодні, на схилі життя, дивитись на цю розруху, бачити як вимирає рідне село, як порізали на металобрухт завод, якому віддав три десятиліття… Дивитись на те, як гине на новій, неоголошеній, війні цвіт нашої нації.

«Війна нам не треба, – підіймає голову старий. Його очі вмить загораються якимось живильними блискавицями і він, як той древній старець, прорікає свою істину, котру проніс через тернисте і довге життя: «А от росіяни нам не брати… Не треба нам таких братів. Ніколи вони нас рівними не вважали, а завжди ставились, як до непотребу, як до рабів…».

Звісно, в цій його аксіомі Івана Дегтеренка відчувається певна образа за батька, за себе, за матір і родину, за людей, яких переламали. Та не один він такий з того краю. Ось що говорять інші.

 Чернігівка Надія Пінчук:

«Мій свекор, Іван Дорохович Пінчук з села Красковське, розповідав про те, як з Ріпкинщини перед війною з сіл вивозили підлітків, змушували їх працювати на шахтах – і хлопчиків, і дівчаток. Розповідав, як бачив, коли застрелили хлопця, що вискочив із вантажівки і намагався втекти… Згадуючи ті часи, він часто плакав… З ним на шахті працювала дівчинка 13-ти років, він її з ще одним хлопчиком підтримував, щоб не так лячно і не так тяжко було. Їхні батьки не були «ворогами народу», вони були радянськими людьми, до яких ставились, як до бездушної худоби».

 

Віталій НАЗАРЕНКО

Схожі матеріали (за тегом)