Живе на землі людина.
Сама не літає.
А крила має. А крила має.
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я.
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
(Л. Костенко)
Живе у селі Перелюб проста роботяща жіночка. Ніби така, як усі: у сільських турботах, домашніх клопотах, сімейних. Цього року 89-ту весну зустріла. Це Надія Борисенко. Про неї написала Валентина СИДОРЕНКО у Корюківській районній газеті «Маяк».
Знаю цю сумлінну трудівницю ще зі школи. Вона там техпрацівницею була. Одного весняного дня захотілося просто поспілкуватися. Сідаю на велосипед і їду до Надії Михайлівни. Зустріла жіночку у дворі, привіталися, сказала, чого приїхала і повелась наша довга розмова.
Народилася Надія Михайлівна у селі Перелюб, дітей у сім’ї було четверо. Три сестри й брат, батько, мати. Сім’я була працьовитою, тримали господарство. Все було б добре, якби не війна. До батька приходили партизани, він латав їм одяг, а потім і самого забрали на війну, з якої він не повернувся. Зосталися діти сиротами. Важко матері було.
Пішла Надійка до школи. Бідність страшенна, взуття не вистачає, штанів нема. А вчитися хотілося. Згадує жінка своїх однокласників, серед них був Павло Дуденко, математику добре знав.
– Списувати давав? – питаю.
– Ні, – сміється, – хотів, мабуть, щоб самі навчались.
– Не всі однаково жили, – веде далі розмову жінка, – у кого був батько, тим легше. Спробуй у селі без чоловіка. Пам’ятаю, ми вже старшенькі були й хтось дав нам хусточку просту. Одна з моїх сестер вхопила її, а ми за нею, так хотілося її мати. А потім знайшли шматочок матерії та зробили з нього косиночку, обрубили ниточкою. Та прийшла посильна, що гукала на роботу, і забрала наш виріб, їй теж він сподобався. Ось так.
Закінчила Надійка сім класів і пішла в колгосп працювати, хоча можна було й далі навчатися. Може, потім і пошкодувала. Була старанна та завзята. Якось один із районних керівників попросив колгоспне керівництво дати йому на допомогу старанну дівчину, бо за своєю роботою не встигають удома з дружиною порядкувати. У нього – керівна посада, дружина лікарка, а тримали господарство, корову, були діти. Коли їй запропонували, погодилась.
– Жила у них в Корюківці. допомагала в усьому. – згадує. – господаря звали Балюра Веніамін Григорович. Хороша людина була і добре мені там жилось, але через два роки перевели його до Чернігова. Ну чого я не попросила роботи в Корюківці, він би допоміг мені, а так – повернулася до села в колгосп.
П’ять років минуло, працювала ланковою в колгоспі. Подружки бігали до клубу, та вона не дуже, хоч і хотілося й собі когось покохати, мати поряд надійне плече. Та одного погожого вечора завітали до хати свати неждані, односельці. В одній хаті відмовили, прийшли до іншої. Нареченого звали Микола, він теж з багатодітної сім’ї.
– Як же ви за нього піти погодилися, чи зустрічались? – питаю Надію Михайлівну.
– Ні, – каже, – мама погодилася, хоч на одного в хаті поменшає, – сміється.
Недовго тривало те заміжжя, народила двох дівчаток. А коли з другою була в лікарні після народження, чоловік знайшов іншу і забирати її з пологового було нікому. Забрали свекри. А там тісно. Чоловіка, як дізналася потім, повели лікувати в сусіднє село до місцевої знахарки, а в неї донька була, тож він з нею й залишився та прожив усе життя. Двох дітей мали. Чому не вжилося разом – хто знає, може, різні зовсім люди були. Я знала цього чоловіка, товаришувала з його донькою, гарний господар і трудяга, а дружина в нього дуже покірною була. Ну а Надія Михайлівна залишилася сама.
Перейшла Надія жити до мами, тут сестри та брат завжди допомагали. Сестра Марія на той час жила на Донбасі і брата туди забрала, підтримували всім, а особливо одягом для дівчаток. Та коли в хаті мами стало тісно, вирішили будувати хату. Допомагали родичі, брат приїхав з Донбасу. І виріс на вулиці новий будинок.
Жінка пішла працювати в школу техпрацівницею. Спочатку в старому приміщенні: груби топили, білили, воду з річки носили, підлогу піском терли, бо нефарбована була. Потім у нову школу перейшли, теж роботи повно, приміщення велике, школярів багато. Тридцять років відпрацювала в школі, жодного разу не запізнилася, хоча вдома і діти, і корівка чекали,тримала поросят, птицю. Ось так рік за роком пролетіли, виросли діти – розлетілися. Оля в Корюківці проживає, діти тут мешкають, працюють. вже онуки є. А менша Тетяна, теж заміжня, на Донбасі оселилася, двох синів мала, та захворіла (може, клімат не підходив), померла. Важко переживала мати це горе.
Заходимо в хату, дім великий, просторий. На дивані лежать шкільні зошити покійної доньки, гора газет «Маяк», «Чернігівський вісник».
– Люблю читати, – каже жінка. – особливо «Маяк», у «Віснику» багато негативу. Перечитую підручники дітей, онуків.
Часто до старенької навідуються донька, онуки з Корюківки, все привозять.
– А до них не хочете перебратися?– питаю.
– Ні, у Святому Письмі сказано, щоб не кидали своїх домівок, а доживали там, де жили.
Моя героїня читає не тільки книги, газети, а й Святе Письмо, бо її мова часто переплітається словами із Євангелія.
– Вам не сумно взимку, восени, вечори такі довгі?
– Ні, – відповідає, – я шукаю собі роботу, люблю свої речі зашивати, щось у хаті робити, ні не сумую.
«Осінній час, як індикатор,
Хто оптиміст, хто песиміст.
Бо хтось побачить дощ і мряку.
А хтось – красивий жовтий лист».
(З народної творчості)
Що оптиміст Надія Михайлівна, це точно. В її голубих очах ніби сховалося небо, дуже любить землю. боїться, щоб вона не лишилася необробленою. Може скопати на грядки сама, років три як немає корови. «Люди мені зараз молочко дають», – каже і радіє.
Завжди спокійна та врівноважена, ніколи не чула, щоб хтось погане сказав про цю родину. Сестра Галя доживала свій вік у Корюківці. у племінниці Олі, доньки моєї героїні. Майже 40 літ прожила, в тому році її не стало. Читала «Маяк» завжди, просила Олю. коли бачила статтю про земляків, щоб подзвонила у Перелюб і дізналася, про кого це написали. А одна з землячок написала вірша про Надію Михайлівну:
«Від дому й до школи,
Від школи й додому
Я 30 років старанно ішла.
Білила, прибирала, мила.
Технічкою в школі була…»
Була в мене нагода привітати Надію і Михайлівну із Днем матері. Побажала їй, хай здоровиться, дзвенить хата голосами внуків і правнуків, здійснюються всі бажання (одне з головних – щоб закінчилася війна, як у нас у всіх) і довгих літ. На таких жіночках тримається сім’я.
Валентина СИДОРЕНКО, Корюківська районна газета «Маяк» від 11 червня 2026 р. Фото ілюстративне з відкритих джерел
