Інтелектуальна еліта Гетьманщини завжди з великим пієтетом ставилася до Святого Письма. У своїх працях мислителі тогочасної Руси-України оспівують Слово Боже, наголошують на його значенні для духовного життя особистості. Вітчизняне любомудріє добре усвідомлює цінність книг Старого та Нового Завіту: «Біблія – це та єдина книга, що її Господь узяв зі Своєї небесної бібліотеки та й власноруч подав людям, щоби вони знали, що їм робити на цьому світі», – повчає проповідник Антоній (Радивилóвський).

Ця цитата доречно наводиться, зокрема, в праці Леоніда Ушкалова, присвяченій життєвому шляху мандрівного філософа, педагога, письменника та поета Григорія Савича Сковороди, який, подібно до превелебного Антонія, щиро визнає авторитет Книги книг.

Цікаво, що за радянських часів цей цілком незаперечний факт таки намагалися заперечити, а радше недолуго підмінити його на вигадку про відмову українського мислителя сповідувати важливість біблійних смислів. Ця спроба здійснюється у кінострічці режисера Івана Кавалерідзе «Григорій Сковорода», яка побачила світ 1958-го року. Мова йде про епізод, в якому зображується бесіда між філософом та його колишнім однокурсником – ієрархом Самуїлом (Миславським). З вуст головного героя фільму, що сперечається із владикою, звучить вільнодумна тирада: «Поваренные книги учат, как удовольствовать желудок. Псовые – как давить зверя. Модные – как наряжаться. А чему учат священные книги?»

Безперечно, наразі ми маємо справу із цілком антиісторичним догоджанням марксистсько-ленінській атеїстичній ідеології, із украй тенденційним перебільшенням вільнодумства, на жаль, дійсно притаманного Сковороді. Приголомшує, що при цьому були у вельми характерний – безбожний – спосіб використані слова мислителя, які, згідно з його життєписом, пролунали в розмові із харківським генерал-губернатором Дмитром Норовим. На питання можновладця «Про що вчить Біблія?» Григорій Сковорода дає наступну відповідь: «Про людське серце. Ваші кухарські книги вчать, як задовольнити шлунок; собачі – як душити звірів; модні – як чепуритися; а Біблія вчить, як ушляхетнити людське серце».

Вже самі лише ці слова недвозначно вказують на ту глибоку повагу до Писання, що її відчував усім своїм досить шляхетним філософським серцем Григорій Савич. І навіть більше: як зауважує протоієрей Валентин Ковальчук, проректор Харківської Духовної семінарії – спадкоємниці колегіуму, де свого часу викладав Сковорода, – Свята Біблія, із якою мислитель «не розлучався навіть уві сні», була його «диханням».

Що ж ще каже вітчизняний шукач Істини про Слово Боже? Для нього Біблія являє собою «сонце всіх планет і царицю», «нашу матір», «божественну книгу». Значення священних книг Біблії у філософській спадщині Сковороди не тільки не заперечується, але, навпаки, зумисне підкреслюється. До цього український любомудр удається, зокрема, протиставляючи Святе Письмо творам, які містять земні істини. В одній зі своїх байок, Григорій Савич зазначає, що «світські книги, поза сумнівом, сповнені всілякої користі й краси. І якби вони спитали Біблію: чому супроти неї не мають ані десятої частки шаноби й ціни, чому їй зводять вівтарі та храми? – Я й сама не знаю, – відповіла б вона. – Я складена з таких самих слів і фраз, що й ви, та ще й куди гірших і варварських. Та в несмачних водах моїх слів, неначе в дзеркалі, сяє як слід невидиме, але пресвітле Боже око, без якого вся ваша користь порожня, а краса мертва…»

Сковорода навіть захищає Писання від нападів з боку нахабних «мудреців-кумирників», які повстають на Біблію, немов мавпи на сплячого лева. «Вони гадають, що вона мертва й говорить про мертві стихії, не розуміючи того, що в її тлінних образах сховане вічне життя», – наголошує Григорій Савич. 

Чому ж учить Святе Письмо? – Найголовнішому, – відповідає філософ,  – а саме боговіданню. «Нічого нас Біблія не вчить, окрім богознання, але цим самим усього вчить… Біблія є наш найвищий друг та ближній, приводячи нас до того, що є єдине найдорожче та наймиліше. Вона є для нас пращурами нашими залишений завіт, який зберігає скарб боговідання». Та й узагалі, «предметом усієї Біблії є один тільки Бог. Тут їй кінець до останньої межі. Без Нього вона і брехлива, і погана, і шкідлива. А з Ним – найжаданіша й найпрекрасніша наречена…»

Водночас, Святе Письмо закликає людину до самопізнання: «Уся Біблія дихає цим смаком: Пізнай себе» – повчає Сковорода. На його думку, це сприятиме й вірному прочитанню Писання, позаяк «не пізнавши себе, як пізнаєш Біблію? Хто вдома сліпий, той і в гостях сліпий…»

Світ Біблії постає світом символів;  вона «створена Богом із таємничих фігур, притч і порівнянь». Як зазначає відомий дослідник української філософії та літератури Дмитро Чижевський, «розв’язування біблійної символіки…, пізнання дійсного під зовнішністю захованого сенсу є для Сковороди, можна сміливо сказати, одне з найвищих релігійних та етичних завдань…»

Належне звернення до Святого Письма, – переконаний Григорій Савич, – допоможе людині позбутися особливо небезпечної недуги: Біблія – це «аптека, сповнена Божою Премудрістю для лікування душевного світу, що не зцілюється жодними земними ліками», – вважає мислитель.

Філософські твори Григорія Сковороди рясніють цитатами із Писання; із біблійних «зерен» «проростає» збірка його поезій – «Сад божественних пісень». Його власне тлумачення Біблії може викликати небезпідставні сумніви, однак цілком очевидним є палке прагнення українського мандрівного любомудра звеличити Святе Письмо як дієвий засіб духовного вдосконалення кожної людини, а отже, й усього суспільства. І зовсім невипадково ми пам’ятаємо й будемо пам’ятати Григорія Савича не лише як «українського Сократа», але й як «любителя священної Біблії».

Андрій Царенок, д. філос. н.,

НУ «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка

Тетяна Царенок,

Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека імені Софії та Олександра Русових