|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 14:34 | 01.17.2021

Між Любов’ю Хомівною та праправнучком Андрійком різниця  у 100 років Між Любов’ю Хомівною та праправнучком Андрійком різниця у 100 років

Від голодної смерті врятувала макуха

Любов Хомівна Гурба із села Макаренкове, що на Талалаївщині, – живий свідок історії. У свої 103 роки вона – найстаріша мешканка не лише власного села, але й району.

Народилася під кінець Першої світової війни, вчилась ходити під гул гармат національно-визвольної революції, пережила Другу світову, але найстрашніше, що відклалося в її пам’яті, – це Голодомор. Якраз на Трійцю у далекому 1933-му від голоду померли її тато та бабуся, а її з двома меншими сестрами врятувала макуха, яку мачуха виміняла на базарі на дві хустки.

 

Важко працювала з семи років

 

У квітні цього року Любові Гурбі виповнилося 103 роки. На території всієї громади такий феномен – взагалі уперше в історії. Принаймні, сама ювілярка не пам’ятає таких земляків, які б прожили 100 років. 120 – її дід Корній по маминій лінії, але він жив на Срібнянщині. При світлих розумі та пам’яті вона – ніби літописець сторічної історії свого краю: не сплутає хронологію історичних подій, що відбувалися впродовж майже століття, особливо пов’язаних із життям особистим та сільським.

Чого найбільше було в її довгому житті, так це різної сільської роботи.

Радість дитинства її обминула. Любі було 7 років, її сестричці Раї – 5, коли, народжуючи третю дитину, померла їхня мама. На неї лягло багато домашніх обов’язків. Батько Хома Федорович мав власну землю, на якій треба було важко працювати. Люба закінчила тільки два класи початкової школи, хоч дуже була завзятою до науки. Та батько змушений був її як найстаршу (в сім’ї, у другому шлюбі, народилося ще двоє дітей) забирати із собою в поле.

«Батько у нас шалений був, – згадує Люба Хомівна, – бувало, накричить хтозна й чого. Воно ж роботи багато, а помічників мало. У 12 год я вже й за плугом ходила – драпачую, а батько сіє. Дуже важко у жнива було, я ж мала зростом – подаю на гарбу снопи, а вони падають. Батько й кричить, а кобила теж із норовом була – билася. Словом, од усіх мені попадало. Та була наша сім’я із своїм хлібом».

У 1933-му у їхньої родини, як і в усіх, все зерно вимели, хоча Хома Федорович і здав ту норму, яку вимагали в колгоспі. Втім, «совєтам», звісно, було на те начхати. Увесь південь Чернігівщини, де були родючі землі та хазяйновиті господарі, потрапив під особливий пресинг представників «влади рад». Так, згідно з даними Інституту нацпам'яті, найбільше від Голодомору постраждала лісостепова частина Чернігово-Сіверщини, перш за все сучасні Борзнянський, Ніжинський, Ічнянський, Талалаївський та Прилуцький райони. Прикро, але факт: хліб найчастіше забирали свої ж, так звані «активісти».

 

Батько та баба померли на Трійцю… від голоду

 

«Найобідніше, шо свої ж і ходили забирать, – підтверджує свідок Голодомору. – Їх давно вже нікого немає. Шо заберуть – звозять на бригаду. Одну сільську жінку Ганну були дуже побили, бо не віддавала діжку з огірками. Привезли ту діжку на бригаду, горілку пили та закусували огірками… Ми з мачухою поховали батька і бабусю, а як самі вижили – трудно й сказать. Мабуть, дуже кріпкі були. Ми ж босоніж бігали круглий год. Стерня так ступні сколе, а звикаєш, то наче й не помічаєш. Знаю, на другу Пречисту (21 вересня) випросилася я в батька у Карпилівку до бабусі, маминої мами, в гості. Це на Срібнянщині кілометрів за 20 од нас. Бабуся бідкається, бо роса вже холодна, а в мене ступні суцільним коржем взялися. Так ми смолою розтопленою їх намазали, шоб не так тріскались… Тепер я ношу отакі великі чоботи, – показує бабуся, – бо ноги мої дуже покрутило».

Безбожна влада намагалась вирвати селянина не лише з його землі, але й убити в ньому все, що було йому дороге.

«У селі люди свят мало знали. Нас і на Великдень у колгоспі заставляли робить. Все, було, суботники організовують. А Трійцю я завжди дуже жду, хоч і ніколи не відчуваю радості Зеленого свята, – розповідає Любов Хомівна. — Все своє життя, було, хату вбираю клечанням і плачу. Бо якраз на Трійцю в 1933-му померли від голоду мої тато і бабуся. Мама (це вже мачуха моя) в неділю, ледь світ, понесли у Срібне на базар дві останні хустки. Виміняли там їх за два шматки макухи. Вертаються, а я біжу їм назустріч і криком кричу, бо тато і бабуся вже й похололи… А нас та макуха і врятувала, хоч такі слабі були…».

Та страшна подія у такий світлий християнський празник пройшла через все її подальше життя.

«Завжди на Трійцю, доки здужала, пироги пекла і людям роздавала за упокій своїх рідних, які від голодної смерті померли. Ледь вилазить кропива із землі, щипаю її курчатам. І як би не хотіла я думать про інше, все одно згадую, як ми таку кропиву вищипували… і поїдали. Хай Бог не доводить! Люди тепер «товсто» звикли жить, подібного вони б не витримали…», – заледве стримує сльозу бабуся.

 

«Якби в людських душах було менше злості та ненависті, так і жили б довше»

 

Її ім’я цілком відповідає її характеру – так кажуть про Хомівну її односельці, близькі люди. Вона не втомлювалася дарувати любов іншим і так мало пізнала її сама. У 16 залишилася круглою сиротою, померла її мачуха. У її долі залишили печальний відбиток війни і голод, а жіноче щастя було таким, поряд з яким телевізійні серіали «відпочивають». Єдиного сина Миколу народила на початку війни в 1941-му. Заміж за його батька так і не вийшла, розійшлися їхні дороги. Одна-єдина його виростила, виховала і «вирядила в люди», тобто з колгоспу. Бо їй дуже хотілося синові кращої долі. Він виправдав її сподівання, пройшовши шлях від армії, профучилища та шахти на Донбасі до адвоката з іменем.

Важко робила в колгоспі, і вдома не було кому їй плече підставити. Пізніше стала працювати у початковій школі прибиральницею, там і жила в маленькій кімнатці. Любові Хомівні ішов вже 51-й рік, коли посватався до неї сільський удівець Іван Дмитрюк. Дружина в нього недавно від хвороби померла. Син і донька його були вже одружені і в один голос радили батькові у пару Хомівну. Так і стали жити разом із Іваном Федоровичем. Довго жили не розписані, а коли Івана Федоровича взяла недуга, попросив у Любові Хомівни руки та серця. Так, у свої 80 років Любов Гурба вперше по-справжньому вийшла заміж.

Життя промайнуло у очах цієї жінки, мов швидкісна електричка. Вона рано втратила матір, рано стала дорослою, пережила нелегке життя, а п’ять років тому помер її єдиний син Микола, який жив у Броварах. Тільки тепер вона перестала дотепно жартувати, радіти… Ця героїчна жінка – уособлення нашого багатостраждального народу, живий свідок історії, носій життєвої мудрості.

«Оце під двір двічі в тиждень приїжджає хлібовозка, – говорить Любов Хомівна. – Як гляну, які там буханки, калачі всякі лежать. А я як згадаю оладок із листя, як згадаю, як мої рідні конали голодною смертю… Серце розривається від жалю. А тепер знову війна іде, знову люди пропадають. Якби в людських душах було менше злості та ненависті, так і жили б довше. Бо одні злобу сіють, другі од того горюють…»

Мабуть, небагатьох треба переконувати у тому, що доля кожного з нас – у Господніх руках. І скільки б людина не прожила на цім світі – все-таки життя видається коротким і журливим. Навіть тоді, коли оглядаєш уже пройдений шлях з висоти у сотню літ.

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото Олександри ГОСТРОЇ

Схожі матеріали (за тегом)