«Такі красиві руки в тебе, мамо!»

Зазвичай усі ми скаржимося на долю, бо не лише трояндами встелена. Нерідко впадаємо в розпач через дрібниці. Заздримо, що комусь живеться краще. А станеться лихо – то вже й світ нам не милий! Так і живемо, тримаючи камінь за пазухою. «Знаєш, чим довше топчу ряст, тим менше люблю людей…» – зізнався якось відомий політик.

У Софії Поляк не за горами поважний ювілей – 80-ліття. Те, що випало на долю цієї жінки, ворогу не побажаєш. Однак я не знаю людини, добрішої за неї. Завжди привітна, готова поспівчувати й допомогти. Роботяща: за що не візьметься – все в неї до ладу! Мужня і мудра. Не відаю, що вважає Всевишній, але для мене вона – свята. Софія Гаврилівна Поляк любить людей.

 

У школі не пропустила жодного дня

 

Софійка народилася в 1940-му, якраз на Новий рік, – п’ятою дівчинкою в родині колгоспників. Тато, Гаврило Андрійович, працював механізатором – днював і ночував на роботі, зовсім не жалів себе – тоді якраз стаханівський рух пропагували. Одного разу стався нещасний випадок – йому відірвало руку. Доки довезли вночі підводою до лікарні, час було згаяно, і батько на все життя залишився калікою. На фронт його не взяли, але роботи в селі вистачало. Тож трудився й далі, як Стаханов. Ще й інших підбадьорював! Дивовижний чоловік…

«Він закінчив чотири класи церковноприходської школи. Але мав природній розум, і наука йому легко давалася. Бувало, сідаю розв’язувати задачу, а тато вже знає відповідь, – усміхається моя співрозмовниця. – Потім він навіть у школі вчителем працював… З п’яти років я мала свої хатні обов’язки – допомагала батькам по господарству. Вони мене правильно виховували: жити треба для людей – так, щоб залишити по собі хорошу пам'ять. Часи були важкі, сім’я – багатодітна, однак у нашій оселі завжди були раді гостям. Мама, Надія Дмитрівна, пригощала усіх сусідських дітей на кутку. Отак сідали гуртом до столу і їли з однієї миски. Самим сутужно, але іншим – ще гірше, бо загинули на війні чоловіки й позалишалися вдови з малими дітлахами. У колишньому панському будинку мешкало п’ять таких родин, то мама щодня передавала їм глечик молока від нашої корови…».

Старша сестра Марія воювала на фронті – медсестрою, визволяла Польщу. Вийшла заміж за військового. Олексій Семенович виявився напрочуд турботливим і шляхетним чоловіком. І малою Софійкою всерйоз заопікувався. Запропонував: «Маріє, ти ж бачиш, що Соня – розумниця, їй вчитися треба якнайліпше. Нехай вона мешкає з нами!». В Овручі, на Житомирщині, Софія з відзнакою закінчила семирічку. Марійчин чоловік купував їй одяг і взуття. Постійно цікавився: «Маріє, що треба Соні?».

rodynapolyak

Федір,Софія,Сергій Поляки

 

«До речі, йому незабаром сто років виповнюється. Ми з ним дружимо, листуємося. Війну пройшов, а такий інтелігентний, слова поганого не скаже. Золота людина! Тож мені є з кого брати приклад, і я дуже вдячна батькам та Олексієві Семеновичу: вони в усьому для мене – взірець! – тепло промовляє Софія Гаврилівна, розглядаючи світлини в альбомі. – Ну, от… А потім Марійчиного чоловіка перевели служити до Архангельська, і я повернулася у рідне село Гмирянку, на Ічнянщину».

Середньої школи в селі не було, тож продовжувати навчання треба було в сусідній Ольшані. Софійка щодня чимчикувала пішки – вісім кілометрів в один, а потім – в інший бік. Не скаржилася – вона взагалі за всі десять шкільних років жодного дня заняття не пропустила! Це було святе!!! Батьки знали: молодша донька може пасти корів лише у свій вихідний – нізащо від уроків не відмовиться. Навіть коли хворіла, все одно йшла до школи. Особливо любила точні науки: математику, фізику, хімію… Була відмінницею.

 

Сильна жінка

 

Після школи Софія рік мешкала в Архангельську – у родичів, працюючи на панчішно-трикотажній фабриці.

«Там мені було добре, але все-таки хотілося додому, в Україну! – розповідає вона. – Тоді саме хімічна промисловість була дуже перспективною, модною, от і вступила до Київського хімічно-технологічного технікуму. А закінчивши навчання, приїхала за розподілом до Чернігова і сорок років трудилася на чернігівському підприємстві «Хімволокно»: оператором, майстром, інженером-технологом, начальником цеху… Завжди йшла на роботу, як на свято! Часто і у вихідні прибігала подивитися, що тут робиться. Тож сорок років проминули, як один день. Якби не робота, колеги, навіть не знаю, чи змогла б пережити все, що трапилося в моїй родині…».

Софія вийшла заміж за красеня Володю. Широкоплечий, дужий, грав у чернігівській футбольній команді «Десна». Згодом влаштувався працювати майстром на «Хімволокно». Але за першої-ліпшої нагоди ходив на стадіон – вболівав за «Десну», тренувався, виступав за фабричну команду. Якось на тренуванні взимку невдало послизнувся, впав, вдарився потилицею… Півтора року був паралізований, практично не розмовляв. Дружина доглядала за ним, як за малою дитиною. Однак у тридцять років залишилася вдовою з п’ятилітньою дитиною на руках…

«Мусила жити – хоча б заради сина. Тож трималася, жила! А потім познайомилася з Федором Олександровичем… Одного разу провідувала хрещеника, раптом нагодився троюрідний брат мого кума – Федя. Він ремонтував годинники. Як то кажуть, майстер – золоті руки. Ніби випадково зайшов, але вони напередодні змовилися – кум розповів йому про мене, і Федір Олександрович зацікавився… Звісно, для мене це був неабиякий сюрприз! – примружує очі Софія Гаврилівна. – Мені виповнилося 30, Феді було 28. Зустрічалися три місяці і стали на весільний рушничок… Все було добре! Однак згодом тяжко занедужав тато – його паралізувало, і я забрала батьків із села до себе додому. Тато ще чотири з половиною роки пожив, прикутий до ліжка, мама теж нездужала. Отак і мешкали всі разом у невеликій двокімнатній квартирі: ми з Федею, мої батьки і двоє дітей – на той час народився Серьожа…».

Софія та Федір Поляки вже п’ять років перебували в шлюбі, коли сталася ця довгоочікувана подія. Сергійко ріс і неабияк радував своїх рідних. У п’ятилітньому віці виявив хист до малювання, причому прагнув зображувати не квіточки, а портрети людей, і у нього виходило! А коли на непересічний талант третьокласника звернула увагу його вчителька, хлопчик, за її порадою, почав відвідувати заняття в художній студії на Шерстянці. За рік він уже навчався в Чернігівській художній школі. Сергія Поляка називали вундеркіндом, його творчість високо оцінювали відомі митці. Тому з вибором професії юнак не вагався – вступив до Одеського художнього училища імені Грекова. Йому пророкували блискуче майбутнє!

«Він говорив: «Мамо, в тебе – такі красиві руки!». Я дивувалася, бо руки у мене – жилаві, звиклі до важкої роботи,я ж із самого малечку працювала в селі, – пригадує Софія Гаврилівна. – А йому подобалося. І так світло, затишно ставало на душі: ось який він, мій синочок! Пам’ятаю, приїхала до нього в Одесу, а Серьожа одразу: «Сідай, матусю, буду тебе малювати». Кажу: «Стривай, я ж тільки-но з поїзда, ще не вмита, не причесана». А він уже готує фарби, папір… І обличчя – таке натхненне, одухотворене. Намалював! Цей портрет і зараз у моїй оселі висить, втамовує біль. А поруч – портрет Феді. Гарно намальовано, з любов’ю».

Сергій Поляк назавжди залишився вісімнадцятилітнім. Софія Гаврилівна й Федір Олександрович отримали страшну звістку – їхній талановитий син загинув за нез’ясованих обставин…

«Після всього, що довелося пережити, думаю, я – таки сильна жінка, – сумно посміхається співрозмовниця. – Наодинці не стримувала сліз: жінка, як поплаче, то їй легше. Але серед людей трималася і Федю розраджувала. Хоч, звісно, мені легше було: цілий день у колективі, а він – сам. Рік взагалі не міг працювати, почав до чарки прикладатися. Тут уже я проявила характер – мусимо жити! Хай Серьожа там, на небесах, бачить, що ми його любимо й пам’ятаємо, як і раніше, живемо й трудимося для людей, доглядаємо за його могилкою…».

Нині дивовижні картини Сергія Поляка знаходяться в Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана. Завдяки Інтернету, їх побачили і високо оцінили шанувальники живопису в багатьох країнах світу. Вічно юному митцеві присвячують вірші. Про нього пишуть у книгах. Посмертно художника нагородили престижними міжнародними преміями імені Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша. На честь сина батьки заснували відзнаку імені Сергія Поляка – для молодих обдарованих митців.

Через шість років після загибелі Сергія помер старший син Софії Гаврилівни – Геннадій… «Він був добрим, хорошим. Картаю себе, що за роботою та хатніми клопотами, можливо, не приділяла йому належної уваги, – зітхає Софія Гаврилівна. – Я ж, коли Гена народився, лише 56 днів у декреті була. З Серьожею – хоча б рік… Не могла без своєї фабрики! Втім, вона мене й порятувала, коли прийшло горе. Люди щиро підтримували, як могли. Вдячна всім».

Указом Президента їй присвоєно звання «Заслужений працівник промисловості України». На відпочинок пішла в 61 рік. Хоча, який там відпочинок…

 

Голова будинку

 

Поляки продали своє житло і оселилися в квартирі Геннадія. Тіснішій, однокімнатній. Але – пам'ять про сина! Їм тут добре.

«Мешкаємо ми на чотирнадцятому, горішньому поверсі, – розповідає Софія Гаврилівна. – Осінь. Дощ. Дзвінок у двері. Сусідка: «Ой, лишенько, мене заливає! Будь ласка, викличте аварійку…». Так у її оселі дах протікав, що затопило квартиру! Ну, думаю, полізу туди, нагору, подивлюся, що там коїться. Видерлася. І що бачу? На даху вже дерева повиростали – берізки, буквально в мій зріст. А під ногами все ходуном ходить. Можете собі уявити?! Я була шокована… У нас – кооперативний будинок, є свій голова. Тож я пішла до цього добродія, повела його на дах. Він поглянув і лише руками розвів: «Що я можу вдіяти? Я тут – на громадських засадах, жодної копійки не отримую. Та й часу не маю цим займатися. А як Ви така розумна, то беріть і керуйте – хоч сьогодні скличемо збори жильців і оберемо Вас головою». А я ж на роботі останні вісімнадцять років цехом керувала: це – від 350-ти до 1100 працівників, приміщення – близько 3,5 тисячі квадратних метрів... Звикла господарювати, знаю, як покрівля ремонтується! Порадилася зі своїм чоловіком, і Федя мене підтримав: «Правильно, Соню, берися до діла. У тебе вийде!». Відтоді й кручуся вже дванадцять років, мов дзиґа. Тільки десь щось у будинку трапиться – не працює ліфт, не стало води, когось затопило, зникло світло, проблеми з каналізацією… – всі одразу до мене йдуть. Ми полагодили дах, подбали про підвал, відгородили подвір’я нормальним парканом, облаштували дитячий майданчик… Тепер у нашому будинку постійно чергують вахтери – і вдень, і вночі. Сторонні люди не тиняються. Скрізь – чистота й порядок, адже вахтери ще й належно прибирають у вестибюлі та в ліфтах – витирають пил, миють підлогу. Власне, так і має бути, це ж – наш дім!».

Хто не вірить, вказую адресу: вулиця Рокоссовського, 18-А. Прийдіть і переконайтеся, який лад можна навести в звичайній багатоповерхівці. До речі, Софія Гаврилівна за свою роботу грошей не отримує. Однак нерідко влаштовує собі й чоловікові суботники: власноруч наводять лад на подвір’ї, саджають квіти, підбілюють дерева…

«Просто хочеться, щоб було затишно і красиво, – задоволено оглядає свої «володіння» співрозмовниця. – Можливо, хтось вважає нас із Федором Олександровичем диваками. Але такими були мої батьки, і нам заповідали жити по совісті. Не люблю байдужих, які й пальцем не поворухнуть, якщо не буде циркуляру «згори», тих, хто живе за принципом: «моя хата – скраю». Ніколи не заздрила щодо «крутих» автівок, діамантів, дорогого вбрання, «царських» хоромів, великих грошей на закордонних банківських рахунках… Зате із задоволенням спілкуюся з розумними й інтелігентними людьми. Читаю розумні видання, особливо мені подобається газета «День». Дуже люблю твори Ліни Костенко та її доньки – Оксани Пахльовської, а також – Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Юрія Щербака, Сергія Грабовського, Ігоря Лосєва… Відверто кажучи, хочеться дожити до тих часів, коли влада в Україні буде достойною нашого народу».

 

Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)