Українське село завжди трималося на тих, хто відчуває землю пальцями, а не бачить її через монітори корпоративних офісів. Проте сьогодні статистика та реальність на місцях б’ють на сполох: традиційне українське фермерство переживає найважчу кризу за часи незалежності. Звісно ж, офіційні структурні департаменти звітують про мільйони тонн експорту, однак насправді малі та середні господарства, особливо на деокупованій та прикордонній Чернігівщині, опинилися в лещатах між воєнними реаліями, браком системної підтримки та агресивним тиском великих агрохолдингів.
Чи дійсно ми стоїмо на порозі тотального зникнення сімейного фермерства, і чому європейський шлях України ризикує перетворитися на бенефіс кількох корпорацій?
До початку повномасштабного вторгнення в Україні нараховувалося близько 48 тисяч офіційно зареєстрованих фермерських господарств. Сьогодні ця цифра стрімко тане. Навіть якщо не брати до уваги суто юридичні тонкощі реєстрації, фактична кількість активних, життєздатних ферм скоротилася в рази.
На Чернігівщині, яка першою прийняла на себе удар у 2022 році, ситуація критична. Заміновані поля, розбита техніка, зруйновані елеватори та логістичний тупик змусили багатьох місцевих господарів опустити руки. Коли на всю область залишається трохи більше тисячі діючих фермерів, це вже не просто статистика — це руйнація соціальної тканини села. Без фермера українське село вимирає, перетворюючись на пустельну територію, де працює лише вахтова техніка корпорацій.
Для порівняння часто наводять сусідню Польщу, де успішно функціонують близько 1,5 мільйона фермерських господарств. Звісно, структура польського агросектору інша — там домінують невеликі сімейні ферми по 7–10 гектарів. Але головна різниця криється в іншому: у ставленні держави.
У Польщі фермер — це основа продовольчої безпеки та виборець, навколо якого вибудовується державна політика та дотації ЄС.
В Україні ж тривалий час домінувала логіка: «чим більше підприємство, тим більше валютної виручки воно приносить».
Як наслідок, замість розвитку мільйонів дрібних власників, країна отримала унікальне для Європи явище — латифундизм. Малі фермери, які тягнуть на собі школи, садочки та дороги в громадах, отримують від влади лише «паперові вітання» до професійних свят. На практиці ж реальна фінансова допомога часто залишається недосяжною через бюрократичні лабіринти.
Скрін з Державного аграрного реєстру – учергове не вистачило коштів для підтримки малого фермера
Сьогоднішній конфлікт між одноосібниками та холдингами — це битва ресурсів. Великі корпорації мають доступ до дешевих іноземних кредитів, масштабної логістики та потужного лобі у владних кабінетах. На місцях, у територіальних громадах, це часто виливається в агресивне «видавлювання» дрібних конкурентів.
Схема проста: використовуючи фінансові заохочення або адміністративний тиск на місцевих чиновників, великі гравці перекуповують права оренди на земельні паї. Для місцевого «хапуги» в громаді копійчаний бонус від холдингу важить більше, ніж доля місцевого фермера, який живе на сусідній вулиці.
Найбільша іронія полягає в тому, що декларований Україною рух до Європейського Союзу вимагає абсолютно протилежного. Спільна аграрна політика ЄС тримається на захисті саме малого, сімейного виробника. Для Європи величезні монополії — це аномалія, яка знищує екологію та біорізноманіття. Якщо українська влада справді прагне інтеграції в європейські ринки, малий фермер має стати партнером, а не «комком у горлі», який намагаються прибрати на догоду експортним амбіціям кількох олігархів.
Час обирати пріоритети!
Вітати фермерів зі святами, паралельно заплющуючи очі на те, як холдинги монополізують землю — це щонайменше лукавство. Україна стоїть перед фундаментальним вибором: або перетворитися на безлюдну аграрну фабрику, де вся земля належить кільком офшорним компаніям. Або ж
зберегти живе українське село, де є господар, є робота і є майбутнє.
Якщо держава негайно не змінить вектор підтримки — від загравання з великим капіталом до реального захисту та кредитування малого бізнесу — рятувати на Чернігівщині скоро буде нікого. Земля має належати тим, хто на ній живе і проливає за неї піт, а не тим, хто бачить у ній лише рядки в податковій декларації.
Віталій НАЗАРЕНКО
