На жаль, ми мало знаємо про переможні бої для українців. Один з них, майже через місяць після Крут, відбувся біля містечка Березна, неподалік Чернігова. Березна відома ще з княжих часів, в часи Гетьманщини осередок Березнянської сотні Чернігівського полку, значний торговий центр та місце розташування чи не найбільшої за площею фортеці.
В описуваний період значні військові сили більшовицької росії на чолі з лівим есером Михайлом Порадіним після боїв під Бахмачем і Крутами зайняли без жодного пострілу Чернігів. Про ті події оповідає у своїх спогадах Микола Янов, старшина Чернігівського загону Вільного Козацтва – добровольчого українського військового формування тих часів.
«Дійсно, скоро Городню зайняли рештки московських полків Ростовського й Несвіжського з Гренадерського корпусу. В Чернігові заворушився “совдеп”, а колишні московські старшини “піднесли голови”», – писав він.
У зв’язку з цим було проведено нараду старшин Вільних козаків Чернігова. Козаки не мали сил протидіяти окупантам, тому було вирішено розпустити по домівках вільних козаків напередодні вступу московитів у Чернігів. Кожний козак ховав у себе вдома зброю, аж до того часу, доки знову не отримає наказ повертатися назад до служби. Кулеметами й зеніткою опікується булавний Демченко. 19 січня 1918 року Чернігів зайняв загін, що складався із робітників Замоскворіччя. З’явився наказ, що начальником залоги призначається «товаріщ» Порядін, а комендантом міста інший «товаріщ» Н.».
Проте перебування московської залоги в місті, яка ознаменувалася затриманнями українських старшин, п’яним бешкетом більшовицьких офіцерів та убивством просвітянина Миколи Лебедя і цивільних чернігівців, було нетривалим. Московити втекли з Чернігова 16 лютого за старим стилем і 29 лютого за новим. Втім, повернімося до героїв.
Коли надійшли відомості, що німецька армія разом з українськими союзниками знову перейшла в наступ, то більшовики, не чекаючи бою, вирішили залишити Чернігів. До цього призвели й дії українських звитяжців-підпільників, якими керував підполковник 176-го Переволочинського полку Бондаренко, котрий прибув аж з-під Риги на підтримку Центральної Ради і був призначений комендантом Чернігівської губернії. За його сприяння розвивали свої організації та готувалися до майбутніх боїв штабс-капітан Іван Ремболович у Городні та колишній начальник міліції І-го міського району Чернігова Роман Бжеський, Осип Твердовський, хорунжий російської імператорської армії, учасник бою під Крутами – організатором антибільшовицького повстання в Ніжині, Модест Семирозум, один із командирів бою під Крутами, уродженець Чернігова, що готував повстання на Козелеччині. Сигналом до активних дій у Чернігові стали телеграми про те, що німці та українські союзники розпочали наступ, які перехопили українські підпільники, що працювали на телеграфі. Роман Бжеський в Чернігові, який був членом організації «Братство самостійників», зібрав своїх прихильників та отримав від підполковника Бондаренка 50 рушниць з набоями та динаміт. Потім самостійники через «своїх» телеграфістів, використовуючи телеграми з дезінформацією та передаючи під час безпосередніх розмов телефоном фейкові новини, викликали серйозні непорозуміння між гомельським та чернігівським воєнкомом окупантів, перервали зв’язок з Рєчицею (місто біля Гомеля) і надіслали телеграму, що вона зайнята противниками більшовиків. Одночасно завернули резерв московського війська до Любеча (повідомивши неправдиву інформацію, ніби там розпочалося повстання, яке загрожує Гомелю) та до Борзни (для ліквідації банд). Тієї ж ночі повстанці попсували замки ворожих гармат, внаслідок чого вони не могли стріляти.
Після таких актів диверсій, зранку українські повстанці чисельністю до 30 осіб залишили Чернігів і, попередньо домовившись з ігуменом, отаборилися в Домницькому монастирі. Наступного дня вони розігнали радянську міліцію та гарнізон з 40 червоногвардійців. Другого дня, вже традиційно Бжеський провів інформаційну атаку проти більшовиків, запустивши неправдиві новини, що вся Березнянська округа повстала, один відділ рушив на Седнів, інший – на Городню. Треба сказати, що в ті часи дорога до Березни йшла через Седнів.
Насправді ж повстанців у Березній залишилося всього 12, Роман Бжеський відбув до Чернігова, троє козаків вирушили на завдання, решта порозбігалися. Внаслідок таких дій більшовиків охопила паніка.
І знову цитуємо Миколу Янова: «Одного ранку центр міста був запруджений селянськими санками, яких московські війська зігнали, щоб рушити геть з Чернігова в напрямку с. Бобровиця – м. Седнів. Зараз же з’явилися вільні козаки, звільнили заарештованих українських старшин і на неосідланих конях кинулись підганяти москалів. Не дали їм затриматись в м. Седневі і переслідували їх аж до м. Березни. Тут зав’язалась коротка перестрілка, маси москвинів-салдатів Кавказького корпусу подалися далі. Ранених москвичів козаки передали до місцевої лікарні. Не встигли вільні козаки відпочити, як почули стрілянину і побачили якусь масу, що посувалась із заходу на Березну. Виявилось, що це рештки московського Гренадерського корпусу, яких переслідував сотник Іван Ремболович зі своїми вільними козаками із Городні. Сутеніло. Зав’язався бій, але гренадери почали відходити вслід за кавказцями. Одначе їхнє прикриття (ар’єргард) чинив опір. Тоді саме я зустрівся з сотником Іваном Ремболовичем. Гренадери здійснили пару пострілів з гармати по місту. Одна з них розірвалася біля хати, за якою я стояв, осколком убила під мною коня, а мене контузило так, що я якусь хвилину був непритомний. Коли я очуняв, то прийшов сотник Ремболович. З’явився місцевий фельдшер, оглянув мене, сказав, що мені вибито багато зубів і ушкоджено ніс, наклав бандаж і відправили до шпиталю. Тоді ж під’їхав з кількома козаками наш сотник Григорій Корейша й зайнявся упорядкуванням сотні. Сотник Ремболович зібравши своїх козаків рушив до м. Городня. Мене повезли до м. Чернігова до Рівенського шпиталю, що знаходився в місті. Там положили по сусідстві з нашим Кошовим Отаманом. Говорити я не міг. Два лікарі, оглянувши мене знову, забандажували, а ранком оглядав мене д-р ХристиЯнов та пожартував, сказавши, що «могло бути гірше».
На цьому місці треба з вдячністю згадати, що Кіш вільного козацтва в Чернігові отримував медичну допомогу від амбулаторії, спеціально створеної для нього начальним лікарем Рівненського військового шпиталю доктором Християновим. Завідував амбулаторією лікарський помічник Давидович, а медсестрами були вільні козачки Валя Устименко і Ніна Мандрикина. Остання пізніше стала дружиною Миколи Янова.
Вільне козацтво. Новгород-Сіверський
Про цей бій згадує і Іван Ремболович. І не зважайте на помилки, спогади писалися на чужині вже через декілька десятків років після пережитого: «Наприкінці січня 1918 року (очевидно, помилка, наприкінці лютого 1918 року, – Авт.) помітили ми якийсь рух у московських частинах, а трохи пізніше ці частини швидко вирушили в напрямі на Чернігів. Цей вимарш був для нас несподіваним. За які три-чотири години по відході москалів ми сформували невеличкий загін, і він під моєю командою вирушив услід за москалями і цілий час їх обстрілював. Під містечком Седневом ми почули бій на його другому боці (з боку Чернігова). Пізніше ми довідалися, що то був відділ поручника Миколи Янова (тепер підполковника армії У.Н.Р.), який напав на москалів. Бриґада Порадіна взяла напрямок на Березне, але й там знайшов її відділ Янова. Я ж зі своїм загоном після бою під Седневом вернувся до Городні».
Газета «Черниговский край» від 6 березня 1918 р. №19 (84). писала: «Еще до ухода большевиков, отдельные организации унесли затворы от большевистских пушек, лишив таким образом большевиков артиллерии. Большевики двинулись на Седнев, но по дороге частью были разоружены и часть обоза отбита. В Седневе они оставили свои автомобили».
І хоча переможний бій під Березним не став тотальним, проте він дуже-дуже розрідив московські частини.
«Через 5-6 днів після цього випадку наша розвідка донесла, що бригада Порадіна знову вертається до Городні, – написав у спогадах Ремболович, – але це була вже не бригада, а тільки рештки від неї. Лише артилерійський дивізіон більш-менш виглядав на військову частину».
За деякий час вони перестали існувати.
До Чернігова московські більшовики так і не повернулися. За декілька днів вибухнуло криваве повстання в Ніжині, яке змело московитів з Ніжинщини.
«Українська молодь, – згадував учасник повстання, майбутній хорунжий армії УНР Олексій Батюта, – переважно гімназійна, діти отих буржуїв, проти яких так палко виступала соціалістична Центральна Рада, образ на «український революційний парламент» не тримала. Ба більше, бажала повернення цієї хоча й соціалістичної, та все ж української влади».
Організувавшись і трохи озброївшись, гімназисти здійснили наскок (напад, – Авт.) на запільну (тилову, – Авт.) частину більшовиків, яка й без цього нападу мала «відступальні настрої». Кілька сальв (залпів, – Авт.) лише пришвидшили їхню втечу. Після цього війська московських більшовиків втекли з Чернігівщини. Коли в середині березня німецький офіцер прибув до Чернігова, визволяти чи вступати в бій не було з ким. Чернігівці самі помстилися за Героїв Бахмача і Крут.
Олександр ЯСЕНЧУК
