Сьогодні ми з пафосом говоримо про «зелену енергетику», але для українського села середини минулого століття вітер був єдиним надійним союзником. До того, як у 1969 році електрика дісталася Остра, а у 1972-му – Хорошого Озера, село жило в іншому ритмі.
«Державного забезпечення електроенергії не було, – пригадує уродженець Хорошого Озера, що на Борзнянщині, Микола Власенко. – Працювали на дизельних генераторах, які давали струм порціями: з шостої ранку до дев’ятої та з четвертої вечора до опівночі. Решту часу господарство трималося на цих залізних велетнях».
Вітряки-водокачки стояли майже в кожній бригаді. Вони не світили лампочок, але робили головне – діставали з глибин землі прохолодну воду для худоби та людей. Величезні лопаті, підхоплені вітрами лісостепу, монотонно крутили труби, наповнюючи жолоби на фермах. Це була досконала автономія.
Староста Хорошеозерського старостинського округу Крутівської громади Микола Редевич працював у навколишніх селах ветеринаром. На роботу влаштувався у 1987 році, 39 років тому. Каже, на той час вітряк вже стояв біля ферми і працював. Припускає, що йому не менше ніж пів століття.
Микола Редевич показує, де на місці чагарників стояла ферма
«Коли я прийшов, то на фермі утримували овечок, а потім телят. Довкола села великі площі для випасу, були ставки, тож води вистачало. Стаціонарний вітряк виконував функцію водокачки. За допомогою вітру великі лопаті крутили трубу, яка качає воду з свердловини. А ось якої глибини свердловина – того сказати не можу – чи 20, чи 40 метрів».
Історія вітряка – це не лише історія техніки. Це історія людей, які його залишили. Колись в Українці, заснованій у 30-х роках минулого століття, було вісімдесят душ, працював магазин, а біля вітрової водокачки вечорами збирався клуб. Тепер тут панує тиша, яку лише зрідка порушує скрип старого заліза.
Микола Власенко з сумом згадує момент, коли почалося велике розставання з домом.
«Пригадую, в неділю на останню електричку з села можна було спостерігати потік молоді, як на демонстрації – сотні і сотні їхали в пошуках кращої долі. Я також їхав на навчання і розумів, що теж із часом не повернуся. Ішов і думав: що ж буде, як відійдуть у вічність покоління моїх батьків?»
Колгоспна система, попри свою зовнішню налагодженість, заклала міну сповільненої дії. Праця за безцінь і статус «рабів системи» виштовхували молодь із сіл. Такий і наслідок – залізний вітряк залишився, а ті, хто мав би підтримувати його лопаті в русі, поїхали за обрій.
Про ті часи залишився лиш спогад
Сьогодні, коли ворожі обстріли залишають наші міста й села без світла, старий вітряк в Українці вже не здається анахронізмом. Це – готовий рецепт виживання.
Микола Редевич, який десятиліттями працював тут ветеринаром, запевняє: конструкція досі жива.
«Вітряк робочий, а свердловина не законсервована. Тож якщо зараз поставити лопаті, то водокачка знову запрацює», – каже він.
В умовах блекаутів досвід наших дідів стає безцінним. Механічний вітряк не потребує насосів чи генераторів. Поки дме вітер – у селі є вода. Ба навіть більше: сучасні технології дозволяють переобладнати старі вітряки на малі вітроелектростанції, здатні зарядити телефони, підтримати роботу зв’язку чи освітити вулицю. Тому повернення до вітрової енергії – це не крок назад, це крок до розумного господарювання, де ресурс не купується за валюту, а береться прямо з природи. Залізний вітряк у селі Українка – це пам’ятник винахідливості. Він стоїть як нагадування: ми маємо все, щоб вистояти. Потрібно лише згадати, як наші предки приборкували стихію, і знову навчитися думати. Можливо, саме з відновлення одного старого вітряка почнеться повернення життя в села, що так несправедливо завмерли в очікуванні своїх дітей.
Лелеки знову прилетіли у рідне село
Віталій НАЗАРЕНКО, фото Миколи Тищенка
