Величезна заслуга зоотехніка-селекціонера в тому, що племінний завод тричі виходив переможцем Всесоюзного змагання і заносився на Дошку пошани Виставки народного господарства Союзу в Москві. У 1977 році зайняв перше місце в Союзі серед споріднених підприємств. Ковалевську нагородили Трудовим орденом.
Проте з роками Марії Григорівні все важче було одній вправлятися з великими обсягами племінної справи. Тож їй на допомогу була призначена ще в 1971 році зоотехніком-селекціонером Марія Петрівна Данкевич. Вона приїхала з чоловіком у наше господарство і відразу зацікавилася племінною справою, вчилася у Марії Григорівни Ковалевської. І та із задоволенням прийняла таку ученицю. Двом зоотехнікам я й поставив серйозні вимоги щодо значного розвитку племінного заводу великої білої породи свиней, а також племінного господарства великої рогатої худоби.
Примітив я ще одну молоду, енергійну викладачку технікуму – Галину Петрівну Мацак. На неї я планував покласти обов’язки у питаннях організації виробництва. Вона теж стала водночас і керівником, і учнем ветерана зоотехнії Марії Ковалевської. Але працюючи ще викладачем зоотехнії, її направили на річне навчання до столичної сільськогосподарської академії. Вона і цікавилася селекційною роботою, і готувала себе до питань організації виробництва.
Я ж, проводячи кадрову перестановку, не зменшив зарплату Марії Григорівні. Одного разу вона підійшла до мене і сказала, що їй продовжують багато платити, а обсяги робіт зменшилися, бо частину їх взяла на себе Марія Петрівна Данкевич. Така заява людини, що днювала й ночувала на фермі із захалявним зошитом, до глибини душі вразила мене. Бо добре розумів, яка справжня ціна роботи висококваліфікованого зоотехніка-селекціонера. Марія Григорівна саме такою була, і навіть більше. Але яка незвичайно совісна і скромна самооцінка!
На жаль, таких не допускали ні до Кабміну, ні навіть до Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом. Саме в цій Комісії і я працював, коли був депутатом першого скликання. Мій вагомий результат: я особисто був ініціатором порушення кримінальної справи проти прем’єра Вітольда Фокіна, якого ми – депутати-аграрники – запідозрили у розкраданні трьох мільйонів доларів бюджетних грошей. Його не посадили, але з роботи погнали. До речі, тоді часто міняли керівників уряду. Погано це чи добре – дискусійне питання. Але відповідально скажу, що корупції і казнокрадства було значно й значно менше, ніж потім, коли на очах всієї країни розкрадалися мільярди у валютних вимірах. Куди дивляться депутати? І собі крадуть?
“У Верховній Раді України я боровся із організованою злочинністю”
У Верховній Раді першого скликання було багато розмов про великі суми дотацій аграрникам, але здебільшого тільки обіцянки, які справді виділялися фермерам та іншим аграрникам, от тільки невідомо куди дівалися. Наслідували Фокіна? Тоді як найбільш успішні не могли звести кінці з кінцями. Наше господарство продавало за місяць 450 тонн молока, виручка за яке покривала втрати на пальне. Про це говорив з трибуни. Після критики дехто з посади летів, але немало було й незадоволених.
По правді сказати, й наша Марія Григорівна здогадувалася, що і в нашому господарстві свинарки несуть додому дерть. Але вона була жінкою надзвичайно доброї душі, жаліла свинарок, здогадувалася, що як і вона, ці жінки переживали голодомори. Тепер намагалася закривати очі на дрібні крадіжки. До речі, після перших рейдів на племзаводі в нашому господарстві тваринниць не притягували до суворої відповідальності, але попереджали, що надалі безкарно не обійдеться. Фахівцям і керівникам підрозділів не пробачали навіть після першого випадку крадіжки – і їх не виявляли.
Та я більше цікавився виконанням моїх завдань: розвитку племінного заводу великої білої породи свиней, а також племінного господарства великої рогатої худоби. За племінний завод білої породи свиней я не хвилювався, але порадів і за розвиток племінного господарства великої рогатої худоби. Наших високопродуктивних корів голштинської і симентальської порід покривали сім’ям, доставленим з найкращих племінних станцій України. Про високі результати надоїв наших корів я почитав у Комплексній програмі селекційно-племінної роботи по вдосконаленню молочної худоби в господарствах Укручгоспоб’єднання. Там згадували і наш Бобровицький радгосп-технікум з удоями більше чотирьох тисяч кілограмів на корову.
Тож і мені було цікаво поспілкуватися з передовими доярками і техніками штучного запліднення корів і теличок.
А от чи хотілося зустрічатися із заступником директора Григорієм Реттою? Швидко втратив це бажання. Мій терпець увірвався, і я вніс свої правки до обов’язків заступника директора. Цим покінчив із практикою подвійного керівництва, коли заступник із навчальної роботи Григорій Юхимович Ретта поводився свавільно, міг навіть не виконувати розпорядження директора. Таке існувало при Ладигіну, але я з цим не погодився. Терпець знову увірвався, коли Ретта розпорядився майном господарства, як власним.
Я з перших днів на посаді директора активно взявся за боротьбу з серйозними крадіжками. Для цього вирішив спорудити огорожу на виробничих дільницях і території технікуму. Запропонував вирішення проблеми: загороджувати металевою сіткою. Знайшов відповідну інформацію, де виготовляється така сітка. Відрядив у Рівненську область головного інженера Петра Степановича Тарасенка для вивчення досвіду виготовлення металевої сітки і придбання відповідного обладнання. Організацію цього виробництва доручив Григорію Дементьєву. Міні-цех обладнали на території будівельного цеху. Контроль за роботою здійснював я сам.
Одного разу повернувся з відрядження і виявив, що не вистачає десяти рулонів металевої сітки. До звернення в міліцію не дійшло, сам розслідував справу: сітку забрав Ретта і відправив у Княжичі, де споруджував власний особнячок.
В історії Бобровиччини це був чи не перший випадок, коли керівник великого навчального закладу краде будівельні матеріали для спорудження солідного будинку в столичній зоні. Тоді це ще не було модним, та й земельні ділянки не роздавалися так просто для будівництва приїжджим не високим чиновникам.
Після цього неординарного випадку я остаточно вирішив замінити заступника з навчальної роботи. Тому на цю посаду в 1972 році я призначив Валентину Онисимівну Чернякову. А Григорій Юхимович невдовзі виїхав у Княжичі. Я здогадувався, що він перейшов на воєнну інвалідну пенсію, але не забув прихопити з собою багато наочності з кабінету і учбовий план. Довелося новому заступнику майже заново обладнувати нове робоче місце. Як бачите, й офіцери-фронтовики були різними. А їм ще й доручали навчати сільськогосподарських фахівців, які потім мали працювати з головною годувальницею – землею. Ще й з якою метою, з яким напрямом: це була радикальна реформа, в центрі якої мала стати людина з її інтересами і потребами. Це все написане в газеті з тезами доповіді ради народних депутатів нашого району. А насправді? «Собівартість тваринницької продукції дуже висока, галузь в цілому збиткова». Багато господарств збільшують і так велику заборгованість перед державою. Де ж тут радикальна економічна реформа? Чи може тут зарита недоучена наука? За неї і взявся я з оновленою командою і новим заступником з навчальної роботи. Враховуючи те, що тривало будівництво нової виробничо-навчальної бази, нова моя заступниця одержала розширені повноваження першого заступника. Була вона першим помічником директора і на спорудженні нового навчального корпусу в Бобровиці. До мого приходу в Майнівку будівництво гальмувалося через Київ, оскільки ЦК партії не затвердив повного кошторису. Довелося мені швидко вирішити обидві проблеми. Навів порядок на будівництві – по кілька разів на день особисто там бував. Від мого пильного ока не можна було приховати ні розхлябаність, ні брак в роботі. Такого ж контролю вимагав і від свого першого помічника. Адже мені доводилося майже кожного дня їздити в пошуках фондових будівельних матеріалів. Звозили їх із різних куточків України, діставали до Москви і Ленінграда.
Я не один раз телефонував столичному начальнику главку Федору Пархоменку, дякуючи за вдалу його рекомендацію Валентини Чернякової на посаду мого заступника. Адже у неї проявилися здібності різних характерів, що вкрай мені потрібні були і на виробництві, і на новобудові, і в технікумі.
Сам же Федір Пархоменко донедавна працював інспектором ЦК партії, мав «крутий» характер, але з господарською жилкою. Він відразу відхилив проекти, котрі передбачали спорудження нової бази технікуму на старій базі в Майнівці чи в Мирному, і вибрав околицю Бобровиці. До цього часу протягом чотирьох років невмілі організатори шукали місце, витрачали державні кошти на виготовлення проектно-кошторисної документації, яка потім перетворювалася на непотрібні папірці. Останню крапку поставив черговий новий начальник. Вирішив він ще одну важливу проблему: у ЦК не погоджувалися затвердити відразу велику суму кошторису. Тоді Федір Пархоменко підказав вихід з цієї ситуації. Я теж підтримав цю виняткову схему, оскільки розумів: якби Майнівка чекала і замовник з підрядником почали виконувати проект, тільки коли вже затвердять повний кошторис, то початок будівництва відкладали б ще не на один рік.
Ще один важливий плюс у роботі працьовитої і здібної Валентини Онисимівни: у неї за тривалу роботу в технікумі не було жодної партійної догани, хоч доводилося частенько сперечатися з районним і обласним керівництвом. І раптом одна догана з’явилася – від секретаря райкому партії Ющенка: не виконала його розпорядження і не віддала службову машину для поїздки по району райкомівської комісії. Вчинила так не з якоїсь там примхи, а з виробничої необхідності: на час мого відрядження виконувала обов’язки директора, та ще й у гарячу жнивну пору.
Догану по партійній лінії невдовзі скасували, і злоби не затаїли на принципового першого заступника директора. Валентина Онисимівна не лише в згаданому випадку, а й пізніше не поспішала бездумно виконувати вказівки «зверху», якщо бачила, що вони суперечать інтересам рідного господарства.
У нашому господарстві чи не першими започаткували вирощування цукрових буряків механізованими ланками, одну з яких очолив Костянтин Стахурський. Заступник редактора районної газети Григорій Кохан таке побачив на полі цієї ланки: «Скрізь відчувається культура: охайно оформлені кути, виставлені щити-етикетки. З них можна довідатись, яка культура тут вирощується, сорт, площа, яке зобов’язання поставили перед собою механізатори. Впадає у вічі вигляд самого поля: рівне, чисте, а рядки ніжних рослин рівними стрічками тягнуться ген-ген вдалину».
Найвища продуктивність корів була в 1975 році – більше чотирьох тисяч кілограмів молока на корову. Заступник директора з виробництва Олександр Маркович Тимошенко, виступаючи на районній нараді, заявив, що в господарстві поліпшується племінна робота, увели в експлуатацію новий корівник на 200 голів, завершують спорудження молочного блоку. Активно працюють над питаннями підвищення культури землеробства. Машинно-тракторний парк нараховував 71 трактор, 20 зернових комбайнів, 55 вантажних автомашин. Такої кількості техніки не мало жодне інше господарство району.
Дояр Майнівського радгоспу-технікуму Анатолій Петрович Потапов у 1978 році надоїв від корови в середньому 4601кілограмів молока. Високих показників добився і наступного року, за що одержав два найвищі ордени. За один крок був до зірки Героя. Проте чомусь почали виходити з моди масові нагороди за ударну працю. Пам’ятаю роки, коли Бобровицький район одержував нагородну рознарядку: 35 медалей і 35 орденів. Ділили ці нагороди керівники району. Одержували відзнаки й наші передовики: Марія Григорівна Ковалевська, Олександра Лиска, Костянтин Стахурський, Марія Андрущенко, Надія Бурда, Микола Гармаш, Ольга Таран, Катерина Бедна, Наталія Хижняк, Марія Кашуба, Любов Федосенко, Ольга Гармаш, бригадир Віталій Денисов та багато інших.
(Далі буде)
