|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:08 | 07.01.2022

Дмитро Балабуха Дмитро Балабуха

Позивний «Танкіст»: «Щоб освоїти «Абрамс», мені треба три дні»

Життя 32-річного прилучанина Дмитра Балабухи поділилося навіть не навпіл, а натроє: війна – в’язниця – війна.

Влітку 2014-го року він стояв на порозі військкомату, а в лютому 2015-го року, після навчання в «Десні», відправився воювати на Схід у складі легендарної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. За три роки Дмитро пройшов шлях від командира танку до командира танкового взводу. У 2017-му році отримав важке поранення в голову і, пройшовши складний курс операційного лікування, збирався відправитись на реабілітацію. Втім, замість реабілітації в Польщі прокурори та судді відправили його на 8 років в тюрму. І хоча історія з судовим процесом над Дмитром Балабухою отримала всеукраїнський розголос і колосальну підтримку суспільства, однак не врятувала офіцера-танкіста від гратів. Втім, все змінилося буквально в один день, коли росія вторглася з широкомасштабним наступом в Україну.

 

Життя на «до» і «після»

 

Багато хто з нас ділить так своє життя, особливо ті, для кого воно різко змінилося з початком широкомасштабного та підступного вторгнення російських військ. Для Дмитра Балабухи (позивний «Танкіст»), який ніколи не планував стати професійним військовим і працював у банківській сфері, ось те «до» звучить у двох іпостасях – війна і тюрма. Він не злазив зі свого Т-64БВ майже три роки – аж доки не отримав важке поранення в голову поблизу Авдіївської промзони – на той час однієї з найбільш гарячих точок на Донбасі.

Попри те, що лікарі констатували відкриту черепно-мозкову травму із вдавленим переломом (уламки кісток потрапили і у міжчерепну тканину), Дмитро не хотів їхати з передової, а попросив медиків просто зашити рану та продовжив бойові виїзди. Незабаром у нього почалися пекельні головні болі, він потрапив у госпіталь, де неабияк здивував лікарів тим, що ще взагалі ходить. Йому зробили операцію, встановили пластину, дали відпустку для подальшого лікування та мали відправити на реабілітацію до Польщі. Але вирушити туди Дмитро так і не встиг... Як, власне, і пройти МСЕК (медико-соціальна експертна комісія, – Ред.) для встановлення інвалідності.

Трагедія, яка згодом кардинально змінить життя українського офіцера, трапилась 10-го лютого 2018-го року на зупинці неподалік метро «Чернігівська» у Києві, де танкіст чекав маршрутку на Прилуки.Дмитро підійшов на початок черги. Пояснив, що хоче спитати, чи може їхати за посвідченням УБД. Більший і старший 35-річний Руслан Юрченко виштовхав ветерана з черги, вдарив кілька разів по голові, по обличчю. Перебуваючи в стані афекту, танкіст витягнув ніж та поцілив супернику в серце. Про те, що він не пам’ятає, як завдав удар, Дмитро Балабуха говорив і у судах. Також він просив вибачення у сім’ї загиблого і зауважував, що не планував того, що сталося, та не хотів вбивати.Деснянський суд міста Києва засудив Дмитра Балабуху до дев’яти років позбавлення волі. Пізніше Апеляційний суд пом’якшив вирок на рік, а Верховний Суд, розглянувши справу, залишив попередній вирок без змін: вісім років з поверненням військового звання лейтенанта.

Відбувати покарання Дмитра Балабуху відправили до Менської виправної колонії, розташованій у селищі Макошине, що на Чернігівщині. Здавалося, що життя закінчилося, але настало ще одне «після».

 

Із вікна колонії було видно ворожу техніку

 

26 лютого 2022-го року – день, який знову змінив долю не лише офіцера-танкіста Дмитра Балабухи, але ще сорока трьох учасників АТО, які відбували покарання в Менській виправній колонії.

«Не знаю, як в інших колоніях, але 26 лютого ситуація в колонії змінилась кардинально, тому що вже об 11-тій годині ранку в селище почала заходити великими кількостями ворожа техніка. Я рахував її дотемна. Нарахував 790 одиниць і на тому зупинився, – пригадує Дмитро. – Ближче до сутінків вони почали запускати в наш бік освітлювальні ракети, під’їхали під зону і встановили «Мсту» (самохідну 152-міліметрову гаубицю), якою «працювали» в бік Чернігова. По нас, учасниках АТО, рішення вже було прийняте на рівні Президента, але не було документального підтвердження. Мене і Сергія Торбіна випустили першими. Варто наголосити, що в колонії була паніка, адже зайшли російські війська, які почали ставити свої органи управління та блокпости».

У цій ситуації не розгубився начальник колонії Тарас Григорович Голуб, який до останнього допомагав звільненим атовцям, випустив їх на власний ризик і страх.

«Він був до останнього з нами, до останнього надавав цінні вказівки, вивів нас із «зони», налагодив контакт із місцевою теробороною, порадив нам не йти групою, – розповідає «Танкіст». – На той час ми зрозуміли, що ворог скрізь, і в нас є лише один напрямок, яким можна було дістатися Мени – це залізничні колії. Дочекавшись ранку, ми невеликими групами по 10 чоловік висунулись в напрямку колишнього райцентру. Нас вийшло 44 людини, всі учасники АТО».

 

Партизанський рейд ворожими тилами

 

partyzУ Мені хлопці отримали своїх кураторів, які видали зброю та давали дані про наявність ворожих позицій, які треба було «відпрацювати». Переважно «відпрацьовували» ворожу техніку.

«Це були здебільшого зразки старої техніки, – оцінює оснащення ворога офіцер. – Ми бачили, як першими йшли дозорні, а за ними вже колони, але техніка була з неповними екіпажами. Ті танки, в які я заглядав, були забиті речами та снарядами під самі люки. Скоріше за все, вони йшли маршем, і сиділи там переважно водії-механіки. Йшли з поганим знанням місцевості, адже багато блукали і мали проблеми на переправі».

З 27-го лютого по перше березня звільнені з Менської виправної колонії учасники АТО фактично діяли як партизанський загін, спалюючи ворожу техніку.

«Чим палили?» – запитую в офіцера.

«Звичайними «коктейлями Молотова», тому що техніка була покинута, вони її просто залишали. Наша група, зокрема, дорогою до Чернігова, встигла спалити два «Гради», три танки та БТР-70, а БМП підпалили місцеві – ми його залишили, бо він стояв близько до будинків. Ще один танк не спалили, бо також стояв під хатою. Місцеві його намагались завести, але безуспішно. Деякі «КаМАЗи» люди повитягували з боєприпасами до «Градів», танків і з особистими речами окупантів», – каже Дмитро.

Першого березня загін вирушив у бік Чернігова.

«Нам допомагав з евакуацією міський голова Мени, і він якимось чином дав команду вести нас на підірвані мости до Киселівки – сказав, що нас там зустрінуть. Ми приїхали в Березну і добре, що місцеві попередили, що туди не можна їхати, бо там вже давно були росіяни», – пригадує казус, який міг коштувати життя бойовій групі.

Дістатись до Чернігова можна було лише через переправу. Бійці мусили чекати два дні, доки зійде лід і переправа стане можливою. І ось – нарешті Ковчин! За пів години їх вже везуть автобусом у напрямку Чернігова, втім, у саме місто заїхати не вдалося, бо під Количівкою вже точились стрілкові бої. На Чернігів проривались пішки.

«Йшли як група циган, з торбами, – жартує танкіст. – Дійшовши до Чернігова, я побачив прапори України, наших військових у формі і видихнув із полегшенням. На блокпосту стояв офіцер, який мене знав звідкись, сказав, що підтримував мене на судах. Нам допомогли дістатися військкомату, а там сказали, що обстріли, штати заповнені, розходьтеся по справах. Добре, що серед військових було багато знайомих, тимчасовий прихисток ми знайшли у хлопців з ОУН. Два дні я там побув, і мене забрали безпосередньо в підрозділ розвідки, в групу «Кліщі».

 

Оборона Чернігова була дуже грамотною

 

Перший бойовий виїзд танкіста відбувся у складі протитанкового підрозділу.

«Мене разом із трьома побратимами – Доком, Барменом та Мисливцем – відправили для посилення позицій Нацгвардії в Количівці. Це був передовий блокпост, – розповідає Дмитро Балабуха. – Приїхали з самого ранку. Обстріли припинялись від сили на 3-5 хвилин. У нас навіть не було часу, щоб заварити чай. Це був крайній наш блокпост, ми чекали наступу, на цьому напрямку мав бути танковий прорив з окупованої противником Іванівки. Ми працювали протитанковим резервом разом із нацгвардійцями, яких там було дуже мало».

pobrat

Разом із побратимом

 

Зрештою, нашим військовим вдалося втримати позиції, незважаючи на переважаючі сили ворога.

«Сили у противника, звісно, були більші, але бойовий дух і патріотизм не дали їм прорвати нашу оборону. Хлопці з Першої Сіверської танкової бригади – це круті воїни. Я з ними безпосередньо перетнувся в мікрорайоні Бобровиця, де наш підрозділ виїжджав на розвідку. Ми відпрацьовували район Ульянівка, треба було перевірити деяку наявну інформацію. Перша танкова – це не Рембо, яких показують по телевізору, а звичайні дядьки, яких я бачив на Донбасі, у 2015-16 роках. Це – професіонали, які знають свою справу, люди з бойовим настроєм. Пригадується, за сім метрів від будинку, де вони ночували, прилетіла авіабомба – всім реально пощастило, але ніхто й не думав відступати. Отака сила духу! Взаємодію ж налагоджували переважно на особистих зв’язках, дуже багато знайомих, багато людей було з бойовим досвідом. Так, можливо, в нас щось там і не виходило, але вісім років війни на Сході не минули для нас даремно».

tankrus

Знищений ворожий танк на в’їзді в Чернігів, гомельська траса

 

Досвідчений офіцер схвально відгукується про організацію оборони Чернігова: «Працювали дуже злагоджено і армія, і територіальна оборона. У 2015 році я такого не бачив на Сході. Є, звісно, деякі недопрацювання, але все одно».

 – Не скучаєш за танком?

– Я насправді чекаю повернення у свою 72-гу бригаду, буду повертатись у рідний танковий батальйон. На той час я фізично не міг дістатися Києва і вирішив воювати тут, по місцю, робити що вмію. Адже нас в Академії навчали не лише воювати танками, а й розвідці, мінній безпеці й багатьом іншим речам», – відповідає офіцер.

Як тільки припинились активні бойові дії, група «Кліщі», до якої примкнув Дмитро Балабуха, взялась розміновувати території.

«Останнім часом до нас звертаються з місцевих адміністрацій та рад, просять банально подивитись пасовище, поле, будинки. Все, що в наших силах, ми, звісно, розміновуємо, забираємо і відвозимо, а що велике, то фіксуємо геолокаційні дані і передаємо їх в ДСНС – у них величезні черги, всього не встигають робити», – говорить про саперські будні «Танкіст».

– Як склалася доля тих 43-ох чоловік, що виходили з колонії?

– По-різному. Спочатку всі були тут, зараз хто де. Практично всі в бойових підрозділах, а хто ні, ті сидять вдома в резерві військкомату, всі напоготові. Для розуміння: коли ми виходили групами з колонії, то планували навіть голіруч танки захоплювати, здобувати в бою зброю.

– На судах у тебе була безпрецедентна підтримка: ветеранів, офіцерів, волонтерів. Наскільки взагалі у цій ситуації відчувається подібна підтримка?

– Вона є суттєвою і дійсно відчутною. Коли ти постійно перебуваєш у стресі, то наявність у судовій залі людей, які тебе підтримують, присутність рідних, розслабляє. До слова, мене підтримували не лише на судах, постійно в місця позбавлення волі надходили передачі та посилки. Там цього реально не вистачає, банально елементарних речей, і от скільки я пробув у місцях позбавлення волі, всі чотири роки мене підтримували – і Спілка ветеранів війни з росією, і дівчата з «Національного корпусу». Ця підтримка – це можливість тримати зв'язок зі світом, не закриватися в собі. Перші місяці я взагалі думав, що моє життя закінчилося, що я потрапив у яму, з якої неможливо вибратись. Ці люди підштовхували мене до думки про те, що все поправимо, питали про плани на життя тощо.

– Тобто, як би це не саркастично звучало, але можна сказати, що війна дала другий шанс?

– Це такий шанс… Не хотів би я такого шансу. Я б краще досидів спокійно свій термін, але, оскільки на нашу землю прийшла біда, то для мене честь і обов’язок захищати свій народ. І робитиму я це доти, доки останній чобіт окупанта не зійде з нашої землі, я воюватиму до кінця. А воювати я вмію, я спеціаліст своєї справи.

– Просто цікаво: якщо порівняти наші Т-64 БВ і їх Т-72, у кого перевага?

– Якщо порівняти з Т-72, то наші танки кращі – насамперед за рахунок озброєння і захисту. Але у них краща ходова частина і двигун.

– Взагалі чи відчувається страх у танку?

– У першу мою кампанію, у перший виїзд, я відчував цей страх. Десь більше чи менше цей страх відчувається. Ти розумієш, що в наступі ти їдеш перший, тебе чути за 3-4 кілометри. У тій самій Авдіївці в мене взагалі були передові позиції за 400 метрів до їхніх окопів. Я розумію, що мене може дістати кожне РПГ, не говорячи вже про ПТУРи і решту. Танки в міських умовах – це, звісно, більші ризики, але знову ж таки все залежить від тактики, а от в степу – це найбільш грізна зброя. Ти б’єш прямим пострілом на 5 кілометрів і попадаєш. Ти все бачиш. Так, у нас старіші танки, але оптика в нас крута і зум хороший. Ти потрапляєш туди, куди цілиш. Взагалі у танкових баталіях дуже важлива тактика. На мою думку, розміщувати танки на передовій і утримувати ними оборону – це бути мішенню, це лише справа часу, коли тебе знищать. Багато офіцерів російської армії навчались у нас, тому тактика у нас приблизно була однакова, втім, за ці вісім років війни ми почали її змінювати, що нас і врятувало.

– Коли американці передадуть нам свої «Абрамси», якщо буде можливість пересісти на них, то наскільки швидко зможеш цей танк освоїти?

– Дуже швидко. Думаю, не більше трьох днів. Там немає нічого такого. У наших танкових військах досвід приходить по швидкому виправленню неполадок. Навчитись керувати і стріляти – це два чи три дні, а вже потім все приходить з досвідом.

– Дмитре, коли буде перемога?

– Це моя особиста думка, але я думаю, що ця війна затягнеться і буде ще довго. Але я вірю, що чим більше буде вмотивованих бійців, тим швидше настане наша перемога. Насамперед треба розуміти, хто наш ворог: це – країна з безмежними людськими, природними, грошовими ресурсами і технікою. До того ж росія – це країна, яка постійно воює, у них є також професіонали. Однак їхня головна помилка полягає в тому, що вони нас недооцінили, вони ніколи не воювали з таким сильним супротивником, як українська армія. Насправді у нас немає іншого вибору, тільки перемагати, але і в них також немає дороги назад. Якщо вони програють, то росія зникне з карти світу. Тут або ми, або вони. Тому я переконаний, що ця війна реально надовго, і я також переконаний, що ми в цій війні переможемо. А закінчиться вона розпадом росії. Чим швидше на фронт надійде сучасна зброя, тим швидше ми закінчимо війну».

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора та з особистого архіву Дмитра Балабухи

Схожі матеріали (за тегом)