Влітку 2014-го року він стояв на порозі військкомату, а в лютому 2015-го року, після навчання в «Десні», відправився воювати на Схід у складі легендарної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. За три роки Дмитро пройшов шлях від командира танку до командира танкового взводу. У 2017-му році отримав важке поранення в голову і, пройшовши складний курс операційного лікування, збирався відправитись на реабілітацію. Втім, замість реабілітації в Польщі прокурори та судді відправили його на 8 років в тюрму. І хоча історія з судовим процесом над Дмитром Балабухою отримала всеукраїнський розголос і колосальну підтримку суспільства, однак не врятувала офіцера-танкіста від гратів. Втім, все змінилося буквально в один день, коли росія вторглася з широкомасштабним наступом в Україну.

Життя на «до» і «після»

Багато хто з нас ділить так своє життя, особливо ті, для кого воно різко змінилося з початком широкомасштабного та підступного вторгнення російських військ. Для Дмитра Балабухи (позивний «Танкіст»), який ніколи не планував стати професійним військовим і працював у банківській сфері, ось те «до» звучить у двох іпостасях – війна і тюрма. Він не злазив зі свого Т-64БВ майже три роки – аж доки не отримав важке поранення в голову поблизу Авдіївської промзони – на той час однієї з найбільш гарячих точок на Донбасі.

Попри те, що лікарі констатували відкриту черепно-мозкову травму із вдавленим переломом (уламки кісток потрапили і у міжчерепну тканину), Дмитро не хотів їхати з передової, а попросив медиків просто зашити рану та продовжив бойові виїзди. Незабаром у нього почалися пекельні головні болі, він потрапив у госпіталь, де неабияк здивував лікарів тим, що ще взагалі ходить. Йому зробили операцію, встановили пластину, дали відпустку для подальшого лікування та мали відправити на реабілітацію до Польщі. Але вирушити туди Дмитро так і не встиг... Як, власне, і пройти МСЕК (медико-соціальна експертна комісія, – Ред.) для встановлення інвалідності.

Трагедія, яка згодом кардинально змінить життя українського офіцера, трапилась 10-го лютого 2018-го року на зупинці неподалік метро «Чернігівська» у Києві, де танкіст чекав маршрутку на Прилуки.Дмитро підійшов на початок черги. Пояснив, що хоче спитати, чи може їхати за посвідченням УБД. Більший і старший 35-річний Руслан Юрченко виштовхав ветерана з черги, вдарив кілька разів по голові, по обличчю. Перебуваючи в стані афекту, танкіст витягнув ніж та поцілив супернику в серце. Про те, що він не пам’ятає, як завдав удар, Дмитро Балабуха говорив і у судах. Також він просив вибачення у сім’ї загиблого і зауважував, що не планував того, що сталося, та не хотів вбивати.Деснянський суд міста Києва засудив Дмитра Балабуху до дев’яти років позбавлення волі. Пізніше Апеляційний суд пом’якшив вирок на рік, а Верховний Суд, розглянувши справу, залишив попередній вирок без змін: вісім років з поверненням військового звання лейтенанта.

Відбувати покарання Дмитра Балабуху відправили до Менської виправної колонії, розташованій у селищі Макошине, що на Чернігівщині. Здавалося, що життя закінчилося, але настало ще одне «після».

Із вікна колонії було видно ворожу техніку

26 лютого 2022-го року – день, який знову змінив долю не лише офіцера-танкіста Дмитра Балабухи, але ще сорока трьох учасників АТО, які відбували покарання в Менській виправній колонії.

«Не знаю, як в інших колоніях, але 26 лютого ситуація в колонії змінилась кардинально, тому що вже об 11-тій годині ранку в селище почала заходити великими кількостями ворожа техніка. Я рахував її дотемна. Нарахував 790 одиниць і на тому зупинився, – пригадує Дмитро. – Ближче до сутінків вони почали запускати в наш бік освітлювальні ракети, під’їхали під зону і встановили «Мсту» (самохідну 152-міліметрову гаубицю), якою «працювали» в бік Чернігова. По нас, учасниках АТО, рішення вже було прийняте на рівні Президента, але не було документального підтвердження. Мене і Сергія Торбіна випустили першими. Варто наголосити, що в колонії була паніка, адже зайшли російські війська, які почали ставити свої органи управління та блокпости».

У цій ситуації не розгубився начальник колонії Тарас Григорович Голуб, який до останнього допомагав звільненим атовцям, випустив їх на власний ризик і страх.

«Він був до останнього з нами, до останнього надавав цінні вказівки, вивів нас із «зони», налагодив контакт із місцевою теробороною, порадив нам не йти групою, – розповідає «Танкіст». – На той час ми зрозуміли, що ворог скрізь, і в нас є лише один напрямок, яким можна було дістатися Мени – це залізничні колії. Дочекавшись ранку, ми невеликими групами по 10 чоловік висунулись в напрямку колишнього райцентру. Нас вийшло 44 людини, всі учасники АТО».

Партизанський рейд ворожими тилами

У Мені хлопці отримали своїх кураторів, які видали зброю та давали дані про наявність ворожих позицій, які треба було «відпрацювати». Переважно «відпрацьовували» ворожу техніку.

«Це були здебільшого зразки старої техніки, – оцінює оснащення ворога офіцер. – Ми бачили, як першими йшли дозорні, а за ними вже колони, але техніка була з неповними екіпажами. Ті танки, в які я заглядав, були забиті речами та снарядами під самі люки. Скоріше за все, вони йшли маршем, і сиділи там переважно водії-механіки. Йшли з поганим знанням місцевості, адже багато блукали і мали проблеми на переправі».

З 27-го лютого по перше березня звільнені з Менської виправної колонії учасники АТО фактично діяли як партизанський загін, спалюючи ворожу техніку.

«Чим палили?» – запитую в офіцера.

«Звичайними «коктейлями Молотова», тому що техніка була покинута, вони її просто залишали. Наша група, зокрема, дорогою до Чернігова, встигла спалити два «Гради», три танки та БТР-70, а БМП підпалили місцеві – ми його залишили, бо він стояв близько до будинків. Ще один танк не спалили, бо також стояв під хатою. Місцеві його намагались завести, але безуспішно. Деякі «КаМАЗи» люди повитягували з боєприпасами до «Градів», танків і з особистими речами окупантів», – каже Дмитро.

Першого березня загін вирушив у бік Чернігова.

«Нам допомагав з евакуацією міський голова Мени, і він якимось чином дав команду вести нас на підірвані мости до Киселівки – сказав, що нас там зустрінуть. Ми приїхали в Березну і добре, що місцеві попередили, що туди не можна їхати, бо там вже давно були росіяни», – пригадує казус, який міг коштувати життя бойовій групі.

Дістатись до Чернігова можна було лише через переправу. Бійці мусили чекати два дні, доки зійде лід і переправа стане можливою. І ось – нарешті Ковчин! За пів години їх вже везуть автобусом у напрямку Чернігова, втім, у саме місто заїхати не вдалося, бо під Количівкою вже точились стрілкові бої. На Чернігів проривались пішки.

«Йшли як група циган, з торбами, – жартує танкіст. – Дійшовши до Чернігова, я побачив прапори України, наших військових у формі і видихнув із полегшенням. На блокпосту стояв офіцер, який мене знав звідкись, сказав, що підтримував мене на судах. Нам допомогли дістатися військкомату, а там сказали, що обстріли, штати заповнені, розходьтеся по справах. Добре, що серед військових було багато знайомих, тимчасовий прихисток ми знайшли у хлопців з ОУН. Два дні я там побув, і мене забрали безпосередньо в підрозділ розвідки, в групу «Кліщі».

Оборона Чернігова була дуже грамотною

Перший бойовий виїзд танкіста відбувся у складі протитанкового підрозділу.

«Мене разом із трьома побратимами – Доком, Барменом та Мисливцем – відправили для посилення позицій Нацгвардії в Количівці. Це був передовий блокпост, – розповідає Дмитро Балабуха. – Приїхали з самого ранку. Обстріли припинялись від сили на 3-5 хвилин. У нас навіть не було часу, щоб заварити чай. Це був крайній наш блокпост, ми чекали наступу, на цьому напрямку мав бути танковий прорив з окупованої противником Іванівки. Ми працювали протитанковим резервом разом із нацгвардійцями, яких там було дуже мало».

Разом із побратимом

Зрештою, нашим військовим вдалося втримати позиції, незважаючи на переважаючі сили ворога.

«Сили у противника, звісно, були більші, але бойовий дух і патріотизм не дали їм прорвати нашу оборону. Хлопці з Першої Сіверської танкової бригади – це круті воїни. Я з ними безпосередньо перетнувся в мікрорайоні Бобровиця, де наш підрозділ виїжджав на розвідку. Ми відпрацьовували район Ульянівка, треба було перевірити деяку наявну інформацію. Перша танкова – це не Рембо, яких показують по телевізору, а звичайні дядьки, яких я бачив на Донбасі, у 2015-16 роках. Це – професіонали, які знають свою справу, люди з бойовим настроєм. Пригадується, за сім метрів від будинку, де вони ночували, прилетіла авіабомба – всім реально пощастило, але ніхто й не думав відступати. Отака сила духу! Взаємодію ж налагоджували переважно на особистих зв’язках, дуже багато знайомих, багато людей було з бойовим досвідом. Так, можливо, в нас щось там і не виходило, але вісім років війни на Сході не минули для нас даремно».

Знищений ворожий танк на в’їзді в Чернігів, гомельська траса

Досвідчений офіцер схвально відгукується про організацію оборони Чернігова: «Працювали дуже злагоджено і армія, і територіальна оборона. У 2015 році я такого не бачив на Сході. Є, звісно, деякі недопрацювання, але все одно».

 – Не скучаєш за танком?

– Я насправді чекаю повернення у свою 72-гу бригаду, буду повертатись у рідний танковий батальйон. На той час я фізично не міг дістатися Києва і вирішив воювати тут, по місцю, робити що вмію. Адже нас в Академії навчали не лише воювати танками, а й розвідці, мінній безпеці й багатьом іншим речам», – відповідає офіцер.

Як тільки припинились активні бойові дії, група «Кліщі», до якої примкнув Дмитро Балабуха, взялась розміновувати території.

«Останнім часом до нас звертаються з місцевих адміністрацій та рад, просять банально подивитись пасовище, поле, будинки. Все, що в наших силах, ми, звісно, розміновуємо, забираємо і відвозимо, а що велике, то фіксуємо геолокаційні дані і передаємо їх в ДСНС – у них величезні черги, всього не встигають робити», – говорить про саперські будні «Танкіст».

– Як склалася доля тих 43-ох чоловік, що виходили з колонії?

– По-різному. Спочатку всі були тут, зараз хто де. Практично всі в бойових підрозділах, а хто ні, ті сидять вдома в резерві військкомату, всі напоготові. Для розуміння: коли ми виходили групами з колонії, то планували навіть голіруч танки захоплювати, здобувати в бою зброю.

– На судах у тебе була безпрецедентна підтримка: ветеранів, офіцерів, волонтерів. Наскільки взагалі у цій ситуації відчувається подібна підтримка?

– Вона є суттєвою і дійсно відчутною. Коли ти постійно перебуваєш у стресі, то наявність у судовій залі людей, які тебе підтримують, присутність рідних, розслабляє. До слова, мене підтримували не лише на судах, постійно в місця позбавлення волі надходили передачі та посилки. Там цього реально не вистачає, банально елементарних речей, і от скільки я пробув у місцях позбавлення волі, всі чотири роки мене підтримували – і Спілка ветеранів війни з росією, і дівчата з «Національного корпусу». Ця підтримка – це можливість тримати зв'язок зі світом, не закриватися в собі. Перші місяці я взагалі думав, що моє життя закінчилося, що я потрапив у яму, з якої неможливо вибратись. Ці люди підштовхували мене до думки про те, що все поправимо, питали про плани на життя тощо.

– Тобто, як би це не саркастично звучало, але можна сказати, що війна дала другий шанс?

– Це такий шанс… Не хотів би я такого шансу. Я б краще досидів спокійно свій термін, але, оскільки на нашу землю прийшла біда, то для мене честь і обов’язок захищати свій народ. І робитиму я це доти, доки останній чобіт окупанта не зійде з нашої землі, я воюватиму до кінця. А воювати я вмію, я спеціаліст своєї справи.

– Просто цікаво: якщо порівняти наші Т-64 БВ і їх Т-72, у кого перевага?

– Якщо порівняти з Т-72, то наші танки кращі – насамперед за рахунок озброєння і захисту. Але у них краща ходова частина і двигун.

– Взагалі чи відчувається страх у танку?

– У першу мою кампанію, у перший виїзд, я відчував цей страх. Десь більше чи менше цей страх відчувається. Ти розумієш, що в наступі ти їдеш перший, тебе чути за 3-4 кілометри. У тій самій Авдіївці в мене взагалі були передові позиції за 400 метрів до їхніх окопів. Я розумію, що мене може дістати кожне РПГ, не говорячи вже про ПТУРи і решту. Танки в міських умовах – це, звісно, більші ризики, але знову ж таки все залежить від тактики, а от в степу – це найбільш грізна зброя. Ти б’єш прямим пострілом на 5 кілометрів і попадаєш. Ти все бачиш. Так, у нас старіші танки, але оптика в нас крута і зум хороший. Ти потрапляєш туди, куди цілиш. Взагалі у танкових баталіях дуже важлива тактика. На мою думку, розміщувати танки на передовій і утримувати ними оборону – це бути мішенню, це лише справа часу, коли тебе знищать. Багато офіцерів російської армії навчались у нас, тому тактика у нас приблизно була однакова, втім, за ці вісім років війни ми почали її змінювати, що нас і врятувало.

– Коли американці передадуть нам свої «Абрамси», якщо буде можливість пересісти на них, то наскільки швидко зможеш цей танк освоїти?

– Дуже швидко. Думаю, не більше трьох днів. Там немає нічого такого. У наших танкових військах досвід приходить по швидкому виправленню неполадок. Навчитись керувати і стріляти – це два чи три дні, а вже потім все приходить з досвідом.

– Дмитре, коли буде перемога?

– Це моя особиста думка, але я думаю, що ця війна затягнеться і буде ще довго. Але я вірю, що чим більше буде вмотивованих бійців, тим швидше настане наша перемога. Насамперед треба розуміти, хто наш ворог: це – країна з безмежними людськими, природними, грошовими ресурсами і технікою. До того ж росія – це країна, яка постійно воює, у них є також професіонали. Однак їхня головна помилка полягає в тому, що вони нас недооцінили, вони ніколи не воювали з таким сильним супротивником, як українська армія. Насправді у нас немає іншого вибору, тільки перемагати, але і в них також немає дороги назад. Якщо вони програють, то росія зникне з карти світу. Тут або ми, або вони. Тому я переконаний, що ця війна реально надовго, і я також переконаний, що ми в цій війні переможемо. А закінчиться вона розпадом росії. Чим швидше на фронт надійде сучасна зброя, тим швидше ми закінчимо війну».

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора та з особистого архіву Дмитра Балабухи