|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 23:14 | 03.28.2024

Як молодь Чернігівщини виборювала незалежність України

На зорі передсмертної агонії Радянського Союзу вони створили в Чернігові першу альтернативу комсомолу і об’єднали молодь, девізом і життєвим кредом якої стала боротьба за незалежність України.

Через свої програмові засади чернігівська молодь зі Спілки Незалежної Української Молоді (СНУМ) стала об’єктом посиленої уваги не лише з боку КДБ. Молоді «незалежники» нервували більш поміркованих «рухівців», тому віддавали перевагу співпраці з безкомпромісними організаціями як-то Українська Гельсінська Спілка Левка Лук’яненка. Та попри певні розбіжності в поглядах і методах боротьби, всі проукраїнські організації в Чернігові все ж діяли спільно. Про те, як чернігівська молодь виборювала незалежність України, – наша розмова з одним із засновників місцевого осередку СНУМу Сергієм Шумилом.

 

– Сергію Вікторовичу, Ви були одним із організаторів першої на Чернігівщині незалежної молодіжної організації. Що це була за організація і чим вона займалася?

 

– Для більшості сучасних юнаків та дівчат, що вільно беруть участь у різноманітних молодіжних рухах, тодішні часи відомі лише з підручників, а там не завжди об’єктивно висвітлюються ті події. А події були такі: з проголошенням новим генсеком КПРС М. Горбачовим у 1985 році т. зв. «перебудови» люди з надією почали очікувати суттєвих змін, тобто припинення репресій з боку КДБ та скасування політичної монополії КПРС, запровадження справжньої свободи слова, гласності та демократії, децентралізації влади і реального суверенітету радянських республік. Проте такі сподівання невдовзі наштовхнулись на потужний опір з боку правлячої партноменклатурної верхівки, яка намагалась утримати владу за будь-яку ціну. У цьому відношенні знаковими виявилися події у Прибалтиці та на Кавказі. Зокрема, у Тбілісі в 1989 році радянські війська за наказом Горбачова саперними лопатками рубали мирних демонстрантів... Загинули десятки людей і сотні були поранені, це бачив увесь світ. Бачили або чули про це (як правило з «мутних хвиль») і ми, і, як не дивно, замість залякування це викликало в нас тільки повагу і захоплення подвигом і жертовністю постраждалих.

1amarshen

Молодь не боялась вимагати незалежності

 

У такій атмосфері в Чернігові невеличкою групою місцевої національно свідомої молоді на противагу монополістичному комсомолові і було створено нелегальну Спілку Незалежної Української Молоді (СНУМ). Спочатку це була молодіжна філія Української Гельсинської Спілки (УГС), але у квітні 1990 року на всеукраїнському з’їзді вона виділилася у цілком окрему, суто молодіжну всеукраїнську організацію, що ставила собі за мету згуртування молоді і боротьбу за повне повалення комуністичного режиму та побудову дійсно незалежної Української Держави.

 

– В той час створення подібного роду організацій сприймалося як «реакційні» прагнення. Чи не чинили на Вас тиск?

 

– Більшість, звичайно, дивилася на нас як на диваків. Особливо це проявлялося на Чернігівщині, яка тривалий час лишалася застійним «червоним заповідником». Тут поширення проукраїнських та антикомуністичних настроїв тривало досить повільно і складно. Певний прорив відбувся після так званої «ковбасної революції» січня 1990-го року, але не сильний, тому до самого розпаду СРСР Чернігівщина за рівнем громадянської активності і національної свідомості займала одне з останніх місць. Особливо вкрай важко на Чернігівщині було розчухувати і залучати до антирадянської діяльності молодь. Більшість наших однолітків неоднозначно сприймала нашу діяльність: якщо не завжди вороже, то переважно байдуже. А якщо хто і підтримував, то боявся про це навіть зізнатись. Інші настільки були загіпнотизовані комуністичною пропагандою, що дай клич – то вони самі пішли б нас відловлювати і душити. Такі були часи. Нас дійсно вважали «небезпечними», «агентами ворожих країн», адже вважалось, що «самостійництво» – це взагалі щось зі сфери злочинного і антинародного. Та що казати про простих, затруєних, забомбулених системою людей, коли навіть окремі «рухівці» вважали наші дії «передчасними» та «провокаційними». Взагалі-то Рух попервах за незалежність відверто і не виступав, адже він і створювався українськими радянськими письменниками-комуністами (Драч, Яворівський, Павличко та ін.) як «рух за перебудову», а не за незалежність. Гасло про повну незалежність вони прийняли не одразу, лише з кінця 1990-го року, як ще пізніше, через рік, його підхопила і правляча комуністична партноменклатура на чолі з Кравчуком. Тому-то наша сучасна незалежність і мала ввесь час якийсь карикатурний вигляд.

А щодо тиску з боку КДБ, то він здійснювався постійно, починаючи від створення організації у 1989-му році і аж до розпаду СРСР. Я був одним з наймолодших членів СНУМу. У 1989-90 роках я іще навчався у школі (№ 24), тому про мої «витівки» там швидко дізналися. А коли я у 1989 році почепив на груди саморобний жовто-блакитний значок із тризубом, то це було справжнє «ЧП» для школи. Дирекція і вчителі намагалися створити навколо мене морально нестерпну обстановку, налаштовували проти мене однокласників, під час уроків при всьому класі вчиняли мені показові «уроки політичного перевиховання», обзивали «фашистом» і навіть «божевільним», погрожували виключенням зі школи. Якось група комсомольських активістів, причепившись до мого жовто-блакитного значка на грудях і хрестика на шиї, почали вимагати їх зняти, сильно побивши. Вчителі намагались насильно змусити мене носити на шиї замість хрестика червону піонерську ганчірку, яку я не давав начепити на мене. Досі пам’ятаю, як класна керівниця свої уроки розпочинала словами: «Шумило, встать! Ты фашист! Тебе Ленин бесплатное образование дал, а ты, неблагодарный, нашего Ленина порочишь!».

Вчиняли тиск і на батьків. Родину було поставлено на облік у «компетентних органах». У результаті морального тиску я таки змушений був покинути навчання у школі і перевестися до СПТУ. Цікаво, що з усіх шкільних вчителів мене таємно підтримувала лише викладачка української мови та літератури Катерина Ревко, і зовсім інакше було з викладачкою російської. З цієї причини з української у мене були п’ятірки, а з російської – штучно ставили трійки.

1aoseredok

Осередок чернігівського СНУМу. Сергій Шумило крайній ліворуч в першму ряду

 

Доводилось перетинатись і з кедебешниками, які використовували практику то залякувань, то пропозицій співпраці і кар’єрного росту у комсомолі. Але ми настільки вірили у свої ідеали, що будь-яка можливість співпраці з КДБ для більшості з нас була ганьбою і безчестям. Так-так, саме безчестям. Таке поняття серед нас тоді було розвинуто.

 

– Організовуючи несанкціоновані, антирадянські акції протесту і непокори, ви хіба не боялися, що вас може спіткати доля інших дисидентів і в’язнів сумління?

 

– Все ж таки, це був кінець 80-х – початок 90-х років. Це вже інші часи були. Проте і тоді бувало всяке. Можливість повернення до репресій і арештів була більш ніж реальністю. Але ми виховували себе на інших ідеалах, а тому в разі потреби готові були йти і на таке, як і на діяльність в умовах підпілля або взагалі громадянської війни. На щастя, цього не сталось, підірвати систему вдалося мирним шляхом «з низів». Проте ми були одержимі ідеєю і, звичайно, психологічно завчасно налаштовували себе на будь-які ситуації, у тому числі і можливі арешти та репресії. Особливо гостро це проявилося у серпні 1991 року під час ГКЧПістського путчу. Якби історія пішла трохи іншим шляхом – усі ми опинилися б у «мєстах нє столь отдальонних». І ми були свідомі цього, а тому з іще більшою наснагою і завзяттям йшли на акції протесту і непокори, які значною мірою і спричинили поразку ГКЧП. У цьому є заслуга і нашого молодіжного руху, деякі з представників якого навіть поїхали тоді до Москви захищати «Білий дім». Якщо хто пам’ятає, то у ті трагічні дні там майоріло чимало синьо-жовтих прапорів, що були підняті нашими СНУМівцями. Тоді ж відбулися масові акції протесту у Києві й по всій Україні, в яких СНУМ брав активну участь.

Заслугою нашого молодіжного руху тоді була і перша в історії «радянської» України відставка у жовтні 1990 року уряду Масола, що відбулася в результаті ініційованих УСС, СНУМом та іншими молодіжними організаціями масових студентських голодувань та акцій непокори у Києві та по всій Україні. Ті жовтневі події тепер більш відомі з підручників як «революція на граніті». Одночасно з київськими студентами ми тоді організовували у Чернігові акції «сидячого голодування» на Красній площі (тоді площі Куйбишева). Пригадую, навіть обкомівська газета «Деснянська правда» тоді писала про наші акції у Чернігові. Тиск з боку КДБ був неймовірним, але розправитися з тисячами обуреної молоді їм вже було не під силу. То була перша перемога, що ознаменувала початок кінця тоталітарної системи. Поразка ГКЧП – то було закономірним продовження того природного процесу, який вже не під силу було зупинити агонізуючій тоталітарній системі.

 

– А з іншими організаціями була співпраця? Які ще акції ви проводили?

 

– Так, була дуже тісна співпраця з Українською Гельсинською Спілкою (УГС), яку очолював Левко Лук’яненко і яка згодом була реорганізована в Українську Республіканську Партію (УРП). З УГС у СНУМу було найбільше спільного. Та й сам СНУМ виник як молодіжна філія УГС, за сприяння самого керівництва УГС. Цей зв’язок лишався і після виокремлення в окрему молодіжну організацію, чимало членів СНУМу одночасно продовжували бути членами УГС, а потім і УРП. Також була тісна співпраця з Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка, з «Меморіалом», з тим же НРУ. Пізніше у Чернігові виникли осередки ДемПУ, Студентського братства, асоціації «Зелений світ», інших організацій демократичного спрямування. З усіма ними у нас була одна спільна мета – повалення тоталітарного комуністичного режиму, демократичні перетворення та здобуття незалежності України. Тому з усіма ними ми тісно взаємодіяли, брали участь у спільних акціях та мітингах, у тому ж «Гайд-парку» та інших місцях. Такі відомі просвітницькі акції, спрямовані на пробудження національної свідомості населення області, як походи «Дзвін-90» та «Козацькими шляхами» також відбувались за нашої активної участі. До речі, переважна більшість активістів СНУМу одночасно були членами Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка (майбутньої «Просвіти») і брали активну участь в його діяльності і заходах. Але проводили і свої, окремі. Це і акції «сидячого голодування» у Чернігові, протести і агітація проти мобілізації молоді до лав радянської армії, агітаційна робота серед молодих військових строкової служби, студентів і школярів старшого віку. Ми друкували і множили чимало антирадянських листівок, які розклеювали вночі по місту, поширювали їх серед молоді. Під час мітингів разом з представниками УГС утворювали дружини охорони (безпеки) з метою убезпечення від можливих провокацій, нападів і бійок з боку комсомольців і кадебістів. Проводили також акції вшанування жертв комуністичних політичних репресій та українських героїв – борців за волю України, інші просвітницькі акції. Зокрема, у Крутах представниками СНУМу в 1990 р. було вперше встановлено пам’ятний хрест, організовувались пам’ятні заходи на честь героїв Крут. Також організовували релігійні семінари, дискусії, запрошуючи представників українських церков. Ми шили і поширювали національні прапори, іншу символіку. Під час «жовтневих» та «травневих» комуністичних демонстрацій, на знак протесту, ми виходили на площу з синьо-жовтими прапорами і плакатами антирадянського змісту. Проте комсомольські активісти, міліція та кадебісти в штатському намагалися зірвати наші акції, влаштовуючи бійки та інші провокації.

1axrest

Перший хрест у Крутах

 

До речі, пригадую, як, серед іншого, в рамках таких акцій на будівлі Чернігівського облвиконкому на центральній площі Чернігова я вночі підпалив червоний радянський прапор, який висів на вході (нині будівля облдержадміністрації). Якщо не помиляюсь, це було в листопаді, в дні святкування «жовтневої революції». Тоді вдалося втекти від міліції; у ті роки за «наругу над державним прапором СРСР» передбачалась карна стаття. А от у школі, в якій я навчався, після того як я зіпсував великий портрет Леніна, мене таки викрили… Для шкільного керівництва «наруга над вождем комунізму» було справжнім «ЧП». З міському комсомолу тоді влаштовували ціле розслідування. Був сильний тиск на батьків, мене хотіли виключити зі школи…

 

– Ви згадували, що СНУМ у Чернігові видавав власну газету. Що це була за газета? Хто її друкував, як і де розповсюджували?

 

– Так. У нас була власна самвидавна газета «Деснянські хвилі». Друкували ми її в Литві і таємно переправляли до Чернігова. Це було одне з перших самвидавних альтернативних видань у Чернігові, разом з «рухівською» газетою «Громада». І найперша некомсомольська молодіжна газета Чернігівщини. Перший випуск вийшов у вересні 1989 року. Його друкували Славко Логін (нині архієпископ Білоруської автокефальної церкви Святослав, – прим.) та Яків Гірін. Потім, з 1990-го редактором газети був Сергій Соловей, який продовжував їздити до Литви, де й друкував газету. Дописувачами в газеті були активісти СНУМу Славко Логін, Сергій Соловей, Сергій Потапенко, Василь Ведерніков, Сергій Лоневський, я та інші активісти чернігівського СНУМу. В якості емблеми, на мою пропозицію, на «шапці» газети з серпня 1990 р. ми використовували стародавній родовий герб чернігівського князя Святослава Ярославича – двоголовий орел, який колись був гербом Чернігівського князівства, а згодом і воєводства, а з 2000 року – знову став гербом Чернігівської області. Тобто наш СНУМ був першим, хто почав ще в 1990 році відстоювати ідею повернення Чернігівщині вкраденого у неї стародавнього герба.

1aposvidka

Звісно, за сучасними стандартами наше видання важко назвати повноцінною газетою, більше це нагадувало самвидавний листок чи бюлетень формату А4 на чотирьох сторінках. Трохи примітивне, проте тоді майже всі самвидавні газети були саме такими. Це було дійсно періодичне видання, офіційний друкований орган Чернігівського крайового СНУМу. Ось збереглися номери 3 і 4 за квітень і серпень 1990 року.

Тираж був близько 500 примірників, розмножених на ксероксі. Розповсюджували переважно на мітингах та інших акціях. Пригадую, як я поширював її серед учнів та молоді у школі, навіть окремим вчителям давав… Разом з «Деснянськими хвилями» роздавав й іншу самвидавну антирадянську літературу. Окрім шкіл та вузів, газету поширювали серед молодих хлопців у військових частинах, вели роз’яснювальну роботу серед різних верств молоді. Тобто це була така агітаційно-просвітницька робота, адже тоді ще діяла жорстка комуністична цензура і альтернативну точку зору дізнатись людям було вкрай важко. Переважно через самвидав ми і намагались це робити в межах наших можливостей.

 

– А чим все продовжилось?

 

– Відомо чим – падінням тоталітарного режиму і проголошенням незалежності України. СНУМ був першою в Україні незалежною молодіжною організацією, що постав як конструктивна альтернатива комсомолу і КПРС. З нього потім виросли інші молодіжні відгалуження і організації. Зараз це зветься молодіжним рухом. Тому СНУМ справедливо інколи кличуть «першопроходцем». Проте із розпадом СРСР і проголошенням незалежності основна наша мета була досягнута, час вимагав нових методів роботи, рішень і підходів, а тому сенс подальшого існування СНУМу, як альтернативи комсомолу, вичерпався. Я тоді відійшов від політики, продовжив навчання у юридичному коледжі та інституті, займався журналістикою, науковою та релігійною діяльністю. Хтось подався у комерцію, а хтось взагалі в усьому розчарувався… Хоча, я знаю, що деякі колишні активісти чернігівського СНУМу, попри все це, в 2014-2016 роках. знову в перших рядах були серед добровольців в АТО (Сергій Соловей, Василь Ведерніков).

Оскільки серед активістів СНУМу майже ніхто не пішов у «велику політику», не став після 1991 роках партійним функціонером, а відповідно і не нагадував про себе через піар і ЗМІ, то дуже швидко про діяльність СНУМу та інших подібних організацій забули. Сьогодні, коли пишуть про події 1989-91 років, то переважно згадують НРУ, ну інколи ще про УГС. Це тому, що окремі їхні представники після 1992 року стали партійними функціонерами, чиновниками та депутатами, деякі навіть міністрами та послами (наскільки ефективними і професійними – інше питання), тобто вони лишались на поверхні суспільної уваги. І вони, звісно, згадують лише про свої заслуги, інколи навіть применшуючи чи замовчуючи заслуги та участь інших. Не знаю, можливо, це і природно… Проте я знаю, що у багатьох учасників тих подій після остаточного пограбування країни 1992-93 років кравчуківською номенклатурою за участі і деяких «рухівців», які теж стали складовою тієї «воровської номенклатури», наступило глибоке розчарування, адже не за таку вільну Україну ми виступали. Дехто сьогодні навіть не хоче згадувати про ті події. У кожного з нас доля склалася по різному, але, як би там не було, те, що було спільного, – назавжди увійде до історії як України, так і опозиційного молодіжного руху.

 

Спілкувався Віталій НАЗАРЕНКО, фото з особистого архіву Сергія Шумила

Схожі матеріали (за тегом)