|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 2:28 | 02.28.2024

Вікторія Гуріненко з батьком Вікторія Гуріненко з батьком

Капітан ЗСУ Вікторія Гуріненко: «Ми з татом разом захищали Чернігів»

Вікторії – 29 років. Розумна, вродлива, доброзичлива. Але вона вже стільки всього пережила! Мужньо захищала Батьківщину в АТО. А коли проклята кацапська орда віроломно поперла на Чернігів, командир взводу артилерійської розвідки 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Вікторія Гуріненко звитяжно боронила рідне місто, Придесення та Україну.

 

На цій жахливій війні загинув її дорогий тато – майстер-сержант Ігор Дмитрович Поліщук. Взагалі, донька і батько воювали разом, в одній танковій бригаді. Вікторія та її молодша сестра Владислава пишаються своїм татом і продовжують справу незламного Героя.

Наразі начальник групи психологічного супроводу та відновлення полку зв’язку ОК «Північ», капітан ЗСУ Вікторія Гуріненко – гостя газети «Чернігівщина».

 

– Вікторіє, Ви – родом із родини військового. Мабуть, саме це і вплинуло на вибір професії?

– Я народилася на мальовничій Чернігівщині, в Гончарівському. Тато, Ігор Дмитрович Поліщук, буквально обожнював службу в армії! Він аж 33 роки прослужив у Збройних Силах України – в артилерійських, танкових та механізованих підрозділах, навіть у пожежній службі. Коли нарешті пішов на пенсію, то зміг витримати лише один місяць того цивільного життя, а потім все ж повернувся до рідного війська. Пояснив дружині, що просто не може інакше…

Він служив майстер-сержантом, командиром відділення мінометної батареї механізованого батальйону 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. А мама, Ірина Сергіївна, – домогосподарка.

Батько для нас із сестричкою Владиславою був і є прикладом в усьому. Я щоразу, щодня, з великою радістю бігла зустрічати його зі служби! Це – неймовірне відчуття, коли ти бачиш багатьох військових, котрі повертаються по своїх домівках і серед них – усміхнений, привітний, улюблений тато!

– А як він вас виховував? Був суворим?

– Нас із сестричкою Владою виховували в щирій любові та повазі до своєї родини. Батько завжди прекрасно до нас ставився, ніколи не кривдив, завжди підтримував. Він чудово розбирався в техніці, міг полагодити будь-яку машину – легкову чи вантажну… В його працьовитих руках оживало все! Тому його часто постійно просили щось відремонтувати, і він завжди на такі прохання відгукувався із задоволенням. Адже просто не мислив себе без справжньої роботи. Слухав, як працює двигун, і неначе спілкувався з ним, немов чарівник. Отакі дива! Одним словом, Майстер. Авжеж, у батька були золоті руки, і я тепер шкодую, що не приділяла уваги його таланту. Адже він міг мене багато чого навчити, і це тепер реально згодилося б мені в житті.

Тато мав богатирську статуру, бо все життя займався спортом. Правда, коли матуся готувала його улюблені вареники, це була для нього неймовірна смакота. Їв і нахвалював! А ще вони з мамою вирушали на рибалку – і таке було захоплення…

Втім, відверто кажучи, я в дитинстві не мріяла стати військовим. Були зовсім інші бажання. Батько у мій вибір не втручався, хотів, щоб я вирішила сама. Говорив, що в будь-якому разі він неодмінно мене підтримає. Отож я спочатку закінчила Чернігівський медичний коледж, мені тоді здавалося, що це – моє покликання.

vikguri

Але в 2014-му підла росія по-хижацькому окупувала Крим і віроломно напала на Донбас, який із процвітаючого регіону враз перетворився на руїну. Тому я вирішила, як тато, стати військовою та захищати свою Вітчизну. І за контрактом розпочала служити в моєму рідному Гончарівському, в медичній роті 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Побувала в АТО. Минув рік, і я цілком переконалася, що професія військового – дуже почесна та важлива, це – справді моя доля. Однак я хочу більшого – здобути професійну військову освіту. І тато мене підтримав.

Таким чином, я закінчила з відзнакою Львівську академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Наразі отримала розподіл у наше Гончарівське, з радістю поїхала додому. Служила також в ООС, на Донбасі під Лисичанськом.

– Ви відчували наближення повномасштабної війни?

– Пам’ятаю, увечері 23 лютого 2022-го ми з татом дивилися телевізор. Новини були тривожні – закордонні посольства в Україні евакуювали своїх працівників. І ми завели розмову – а раптом справді розпочнеться велика війна з росією?! Втім, матуся нам сказала: «Шановні військові, надворі – 21 століття. Яка війна?» Просто не хотілося вірити…

Та 24 лютого на світанку подзвонив мій комбат і терміново викликав мене на службу… Розбудила тата. Але йому ще повідомлення не надходило. Тож він подумав, що це – лише навчальна тривога. Відвіз мене і повернувся досипати. А потім пролунав ще один телефонний дзвінок, і жодного сумніву вже не лишилося: сталося найгірше, що може трапитися в житті держави – війна! Ворожа ракета прилетіла до нашої військової частини, проте вдарила в навчальний корпус, який тоді був порожнім. Можна сказати, пощастило!

Сусід саме відвозив свою родину в Новий Білоус, тож ми й подумали, що там буде безпечніше і для наших рідних – мами та сестрички. Отож вони вирушили разом із сімейством сусіда. Потім той повернувся захищати рідну землю від загарбників. Втім, почав зникати мобільний зв’язок, вимикалося світло…

Батько саме виконував бойове завдання – вогневе ураження окупантів із міномета. Раптом на територію полку зв’язку, де він перебував, прилетіла кацапська ракета. І тато з бойовими побратимами загинули під завалами… Це було жахливо! Ми завжди жили з батьком, немов за кам’яною стіною. Він був дуже надійним, відповідальним, хоробрим, справжнім главою родини. Мав великий життєвий, військовий, бойовий досвід – багато разів побував в АТО. І ось – така трагедія! Це сталося 26 лютого 2022-го. Йому виповнилося тільки 52 роки…

Я того дня увесь час надсилала йому по телефону есемески. Відповіді не надходило. Однак я до останнього сподівалася, що і цього разу все минеться благополучно. Думала, війна, поганий зв’язок… А потім мені його товариші повідомили страшну звістку. Вічна пам’ять... Батько завжди залишиться для нас Героєм!

– Дуже Вам співчуваю. Вічна, світла пам’ять! Я теж втратив тата перед самою війною. Він помер від ковіду… А тут – набагато страшніше!

– Однак, попри таке жахливе лихо, я відчула відповідальність за долю близьких. Перш за все, треба було розповісти про тата мамі й сестричці. Це було дуже важко, нестерпно! Хвилювалася, може, мамі одразу ж і «швидку допомогу» викликати? Але я все-таки наважилася й розказала…

Надзвичайно допомогли чуйний командир нашої військової частини та мої бойові побратими. Вони мене підтримали морально. І не тільки. Комбат, Василь Васильович Кравець, так рішуче сказав: «Потрібно негайно перевезти твоїх рідних із Нового Білоуса». Але як? Там же – довкола вже кацапи! Та командир наполіг: «Що ж, значить, ми підемо в напівокуповане село». І наші бійці це зробили! Причому на останньому блокпосту їх взагалі не пропустили – туди вже неможливо проїхати, рашисти тільки цього й чекають, пильнують. Тоді бойові побратими попростували до села пішки, знайшли моїх близьких.

zboypobr

З бойовими побратимами

 

Проте міст виявився повністю зруйнованим. Сестричка Владислава ще якось зуміла перелізти там, вона – на одинадцять років молодша за мене, ще дівча. А матуся добиралася через річку вбрід… Втім, вони повернулися до Чернігова і, доки загарбники не дременули звідси на початку квітня, мешкали разом із нашими бійцями, з моєї батареї. Мама сказала, що їй так спокійніше. А я в цей час виконувала бойові завдання в Гончарівському.

Взагалі сестричка Влада, коли загинув наш тато, буквально наступного дня вже оголосила, що продовжить його справу – захищатиме Батьківщину і вступатиме до Одеської військової академії. Можете собі уявити?! Чернігів – майже оточений окупантами, в місті – шалені обстріли, а сестра заявляє, що неодмінно стане військовою і тому має незабаром поїхати вчитися до Одеси.

Я спочатку, відверто кажучи, навіть слухати про все це не хотіла. Втім, кацапи накивали п’ятами. Ситуація істотно змінилася. І Влада знову почала наполягати на своєму рішенні. Власне, вона хотіла моєї згоди, адже завжди рахувалася з моєю думкою. А я вагалася, сумнівалася, бо довкола – війна. Ще невідомо, що станеться завтра. А моя юна сестричка хоче служити у війську та воювати із лютими загарбниками!

Проте вона постійно наполягала і дуже прагнула підтримки. Плакала, ображалася, навіть не говорила зі мною… У мене в самої буквально сльози наверталися на очі. І я подумала: «А може, справді, це – і її покликання?! І якщо цього раптом чомусь не станеться, то сестричка потім шкодуватиме все своє життя». Тому я й відповіла: «Добре, плануй…». І почала їй допомагати. Радила, що і як робити, аби належно підготуватися до вступу. Пояснювала, що конче треба загартовуватися, постійно займатися спортом, бути у чудовій фізичній формі. Бо що це за військова людина, яка не вміє швидко бігати, не має достатньо сили та спритності?! І Влада наполегливо тренувалася. І що ви думаєте? Вона, попри всі нинішні труднощі, вирушила до Одеси і вступила до військової академії! Ось така у нас тепер із нею військова династія.

– Під час героїчної оборони Чернігова та Придесення Ви служили в 1-й танковій Сіверській бригаді, яка прославилася своїми подвигами!

– Так, я щиро пишаюся, що служила в нашій танковій бригаді. Вона для мене – завжди рідна. Мені взагалі щастить із бойовими побратимами. Там – реально дуже круті, відважні, цікаві люди. Безперечно, герої! Оскільки я у Львівській академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного закінчила факультет ракетних військ і артилерії, то в нашій танковій бригаді служила командиром взводу артилерійської розвідки й постійно виконувала бойові завдання. Ми за допомогою оптичних приладів вели спостереження за ворогами. Обирали вигідні позиції, відстежували, звідки загарбники ведуть вогонь і оперативно передавали цю інформацію. Отож окупанти отримували гідну відсіч. Тому я щиро вдячна всім своїм товаришам із першої танкової!

– А якої Ви думки про комбрига Леоніда Ходу?

– Якнайкращої! Пишаюся, що знайома з ним. Прекрасна, безстрашна Людина. Він – завжди такий розумний, спокійний, виважений, несуєтний та уважний, надзвичайно надійний! Всі бійці постійно беруть із нього приклад. Безперечний авторитет, яскрава та харизматична особистість! Саме завдяки таким талановитим командирам, як Віктор Ніколюк та Леонід Хода, і вдалося відстояти Чернігів.

– Що Вас ще вразило на цій війні?

– Велика підтримка цивільних людей. Мешканці Чернігова настільки згуртувалися, так самовіддано нам допомагали! Причому навіть діти та 80-літні бабусі. Чернігівці за потреби пускали жити військових, приносили їжу бійцям, або ми точно знали, де для нас готують, і забирали самі. Це була дуже важлива, потужна та постійна допомога! Стільки жителів водночас щодня думали, чим посприяти Збройним силам України. Моя сестричка Владислава теж не сиділа склавши руки – набирала важливу інформацію на комп’ютері для мене. Мама також старалася – готувала, увесь час пригощала бійців. Вона всіх захисників Чернігова називала синочками! І до нашого комбата Василя Кравця зверталася: «Василечку, синочок синьоокий».

Пам’ятаю, була така сонячна, прекрасна погода. І сестричка захотіла, попри страшну небезпеку, вийти надвір. Так і сказала: «На сонечко». Я дуже хвилювалася за неї, але дозволила. Дала свої каску та бронежилет. І вийшла також, щоб бути поруч. Це – дуже щемкі, зворушливі спогади, як ми з нею під час навіженої ворожої блокади Чернігова на подвір’ї насолоджувалися живим весняним сонечком та погідним, чистим небом, без клятих кацапських літаків… А зараз Влада вже успішно навчається на другому курсі в Одеській військовій академії. Їй дуже подобається. Вона – молодець, моя гордість!

– Знаю, Ви воювали і на Сході.

– Так, 7 квітня 2022 року виїхали на Схід, виконували бойові завдання. Я – військова людина, завжди готова захищати Україну. Найважче – втрачати бойових побратимів. А за цей час я стільки всього набачилася! Втратила на війні дорогого татуся. Втім, готова воювати стільки, скільки буде потрібно.

badonbasi

На Донбасі

 

– Як до Вас ставляться бійці-чоловіки?

– Чудово ставляться – з великою, щирою повагою. Це відчувається. Я теж ціную їхню підтримку та допомогу. До речі, мені не подобаються всі оті агресивні феміністки, які просто заробляють гроші на нібито «боротьбі» за рівноправність із чоловіками. Я цього, відверто кажучи, зовсім не розумію. У нас – все гаразд! В ЗСУ сумлінно, самовіддано та звитяжно служать багато жінок.

– Ви – незаміжня?

– У мене є коханий, також воює… Сподіваюся, що війна закінчиться, і ми будемо разом. Матуся вже дуже хоче онуків! Сім’я для мене – це головне. Однак спочатку мусимо здолати ненависних рашистів.

Я надзвичайно хвилююся за маму. Вона лишилася сама в Чернігові, занедужала. Тому мені захотілося бути все ж ближче до дому. В 1-й танковій Сіверській бригаді служба дуже подобалася. Це – круто, почесно! Та мені знову пощастило – потрапила в наш полк зв’язку. Тут – прекрасний, дружний колектив, і мене напрочуд гарно прийняли та допомогли освоїтися.

Навчаюся новому. Я позитивно ставлюся до будь-якого навчання, бо на службі та в житті все знадобиться. Багато спілкуюся з людьми – це теж позитив. І тепер я можу більше піклуватися про матусю. Тому я задоволена. Звісно, ми виїжджаємо у відрядження – побувала, зокрема, на Харківському напрямку… Але щаслива повертатися до рідного Чернігова. Не раз бувала на тому місці, де трагічно загинув мій тато. Це – сумно, важко, проте маю жити далі, боротися, виконувати бойові завдання.

– Коли закінчиться війна?

– Не знаю. Але ми неодмінно переможемо загарбників, виженемо кляту російську орду з нашої землі. Я в цьому абсолютно впевнена. Розумію, що це відбудеться не так швидко, як би нам усім хотілося. Та це станеться! Взагалі, таких відважних, героїчних воїнів, як українці, більше немає ніде в світі. І це ми, українці, рятуємо увесь світ від навіженої країни-терористки номер один, даємо потужну відсіч пекельному злу. Отож, попри все, добро переможе зло.

– Знаю, у Вас – немало військових нагород.

– Якось незручно про це говорити…

– А все-таки.

– Нагороджена відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий Хрест» та медалями.

– На війні з вільним часом – сутужно. Втім, маєте захоплення?

– Я люблю читати книжки, зокрема на історичну тематику. Причому не сприймаю електронних книг… Для мене важливо тримати книжку в руках та відчувати її. Зібрала вже невеличку власну бібліотеку.

– Які сни Вам тепер сняться?

– Знаєте, мені сниться тато… І він не раз мене попереджав уві сні про небезпеку! Взагалі, я не сплю вдень, а то якось задрімала в обід. І побачила батька. Він стояв біля мого автомобіля і хитав головою, попереджав, що ця машина – несправна. Тому я маю їхати, не поспішаючи, на невеликій швидкості, дуже обережно. Прокинулася і під враженням сну так і зробила – їхала тихо, обачно. І що Ви думаєте? Буквально через один кілометр у мене несподівано заклинило кермо! Добре, що я не поспішала, тож усе минулося благополучно…

А ще, наприклад, був удар ворожих ракет на Дніпропетровщині. Ми тоді були неподалік. Втім, перед цим мені наснився тато – показав рукою в небо, заспокоїв: «Вони пролетять повз вас, не бійся». Так і сталося.

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)