18 травня Миколі Михайловичу виповнилось 90 років! 58 із них – трудові! Це тільки тих, запис про які здійснено у його трудовій книзі, а працювати він почав надто раніше. У 8 років уже ходив прополювати насіннєві ділянки, щоб увечері принести додому 150 грамів хлібця із вівсяного борошна…
– А якби сьогодні молодість повернулася, то кудись би у місто гайнули? – запитую Миколу Михайловича, навідавши його у власній садибі, що у селі Стара Талалаївка Талалаївської громади на Прилуччині.
– Якби повернулася… Пішов би тим самим шляхом. Жодного разу не пошкодував, що все своє життя присвятив роботі на землі. Тільки до землі! Земля – це все! Тепер у людей, до роботи на землі завзятих, сильні можливості! Якби тільки закінчилася війна. Мені судилося прожити довгий вік, отож, усі етапи у житті села від воєнного дитинства і до сьогодні у моїй пам’яті. Буває, не спиться, почну згадувать… людей, події. І аж самому не віриться, що все те, що у пам’яті, – мною прожите і пережите…
Із його найменшого дитинства залишилися спогади про те, як у 1941-му на війну пішов тато. У 1943-му мама отримала похоронку. Йому, старшому сину, було тоді вісім років, брату Сергію – шість. Таких сімей у селі була більшість. Після звільнення від фашистів у 1943-му вдови та діти і відроджували колгосп.
– Для зовсім малих у колгоспі теж була робота, – згадує Микола Михайлович. – Усе насіння зернових, кормових, овочевих культур вирощували у колгоспі. А щоб у посівний матеріал менше потрапляло насіння бур’янів, ті ділянки треба було прополювать. Це все робили діти віком 7-10 років, а старші виконували вже важчу роботу.
– І це ж треба було, щоб дитина у такому віці вже відрізняла, де бур’ян, а де культурна рослина…
– Звичайно, – усміхається ветеран. – Тоді сільські діти дуже рано ставали дорослими. Жили впроголодь… Організм росте, і дитина постійно хоче їсти. Коли мама будить рано, схоплюєшся з надією, що увечері отримаєш свій шматочок хліба… Пекли його у колгоспі з вівсяного борошна власного грубого помелу. Смак його незабутній… Зароблений своїм руками перший хліб я спробував у 8 років.
А вже у 9 років були його перші жнива. Дізнатися, що таке жатка-лобогрійка та жатка-самоскидка, ми тепер можемо хіба що «загугливши». Йому ж довелося добре засвоїти ази роботи на тих простих механізмах з дитячих літ.
– У воєнні та повоєнні роки все робили тільки люди та коні. Техніки ніякої не було. Жатку-лобогрійку тягли коні. Робота дуже трудомістка і важка. Хтось водив коней, а хтось – це кілька чоловік – скошений колос вилами клав у валки. Тому і назва тій жатці така – лобогрійка, бо добряче нагрівалися не тільки лоби. Ще ж у жнива період спеки. А ось коли з’явилася жатка-самоскидка, це вже був прогрес! Людям уже не треба було вилами скидати скошене, бо це робив механізм. Головне завдання було – управляти кіньми. Не думайте, що так просто. Це була ціла наука. Із дев’яти років я і ходив у помічниках жаткаря. Важливо було «водити перед», тобто правильно вести коней. Я ще не дотягувався зростом, щоб одягати хомут на коня, а вже «водив перед». Жаткар мене цьому навчив. А вже у 15 років, це я закінчив 7 класів, сам працював на жатці. Дорослих чоловіків, які могли робити важку роботу, у післявоєння дуже не вистачало, помер і мій жаткар, у якого я помічникував. Оскільки, у свої 15 я був уже людиною із чималим досвідом, мені й довірили працювати жаткарем. Знаю точно, що не підвів. Справився.
Багато хто із його однолітків, закінчивши школу-семирічку, залишився працювати у колгоспі. Йому дуже хотілося вчитися далі. У Сильченковому (так звалося тоді його село до перейменування) на той час була тільки семирічка. У війну будівлю школи спалили німці, діти навчалися у різних пристосованих приміщеннях. Найближча середня школа була у селі Ниновому, кілометрів за шість від дому.
– Дітей у селах тоді було дуже багато. Тільки із Сильченкового нас до 8-го класу у Нинове пішло 25 чоловік! Мій ровесник і друг дитинства Володимир Ромашко, на жаль, покійний. Ми з ним були до науки дуже охочі. Він став учителем, і селищним головою вже в зрілому віці його обирали. Наші матері, яким було невимовно важко, дали нам можливість вчитися. Всі колгоспники жили тоді у великій бідності, і навчання не було у пріоритеті, коли живеш напівголодний. Взимку я в Ниновому жив на квартирі у родичів і ходив до школи. За квартиру мама не платила, але я мав допомагати. Порався, рубав дрова, носив воду. Тітка намагалася навчити мене і корову доїть, але безрезультатно, – усміхається Микола Михайлович, – от чого не навчився я і за все життя!
Після закінчення школи юнак відразу ж став працювати приймальником молока. Недовго. Бо попереду чекала служба в армії. Він до цього часу як реліквію зберігає товстий альбом із армійськими фотографіями і може у деталях розповідати про той далекий незабутній час.
– Призвали мене на службу 14 січня 1955 року, майже у 20 років. Потрапив на флот, а служили тоді там аж п’ять років. Мені ще пощастило, бо вже для мого призову час служби скоротили до 4 років. Північний флот союзу, місто Сєвєроморськ – центр однойменного міського округу на Мурманському березі – звідти розпочинався мій шлях моряка. Служив на ескадреному міноносці «Оживльонний». Серед матросів була більшість українців. Хороша команда… Ось так іноді візьму альбом, згадаю хлопців, ті роки…
– Могли ж і залишитися служити понад строк? Тоді ж багато хто так робив. Врешті, це можливість вирватися із села? – запитую свого співрозмовника.
– Звісно, міг, але не мав такого бажання. Я важко переносив качку, так і не звик за всі роки. І взагалі, не мав таких планів. Та справа була не моя, не приріс я душею до неї. У травні 1958-го ми прийшли із Баренцового моря у Ленінград, а вже у серпні мене демобілізували. І я – додому! Тільки додому! Тут чекала мама – я не хотів, щоб вона залишалася одна, чекало моє село. Хоч і важко було, але все рідне дома, моє! Душа моя лежала до села… І ніколи про це не шкодував. Коли прийшов із армії, то вдома погуляв усього три дні. Як гулятимеш, коли роботи повно, на той час вже не в колгоспі, а у радгоспі «Барсуківщина». Саме силосування йшло повним ходом. І пішов я вантажником – розправляти силос. Уже був транспорт, яким возили силос до ями, але не самоскиди: прилаштовували колесо, яким зачіпали та тягли силосну масу з причепів. Так і відпрацював сезон. Розумів, що хочу вчитися, хочу приносити більше користі сільськогосподарському виробництву, аніж просто виконувати якусь фізичну роботу. Тож подав документи і вступив на заочне відділення Роменського технікуму вчитися на агронома, а пізніше продовжив навчання у Київській сільськогосподарській академії. Закінчив її заочно у 1976 році. Складалося так, що спробував я й іншу роботу, не у виробництві, можна було пристосуватися до неї і працювати далі в управлінських структурах, та я повертався до улюбленої. Пару років працював у райкомі комсомолу інструктором, Талалаївка була тоді Роменського району. Найкраще із цієї роботи – це те, що я зустрів дівчину із Роменщини, Ніну, з якою одружилися і прожили у парі довге щасливе життя. У 60-х обирався головою Сильченківської сільради. Важко повірити, що тільки у Сильченковому тоді проживало 2100 чоловік, у Слобідці – 700, в Основі – 400 (це села сільради). А зарплата у голови – 70 карбованців. Для чоловіка й не годиться…
Найбільше розкрилися його таланти як агронома, керівника виробничого підрозділу у співпраці з директором радгоспу «Барсуківщина» Володимиром Васильовичем Лелюхом.
Микола Варьоха та Володимир Лелюх (фото 80-х років)
– Це були найкращі роки у житті. Володимир Васильович – людина молода, розумна, прогресивна. Мав неймовірний характер і вміння працювати з людьми. Радгосп утримував велетенський свиновідгодівельний комплекс-двадцятитисячник. Усе вирощене на землях заготовляли на корм свиням. Ячмінь, овес, кормові культури. 1300 тонн свинини щороку радгосп постачав державі! Тільки взимку було агроному трохи легше. Ми тоді й не думали, що це важко – від початку підготовки ґрунту до сівби, і аж доки останні буряки, часто вже по морозу, не дозбираємо – у полі і в полі… Згадую про це не шкодуючи, а з сумом про те, що не вернуться ті літа… У жнива комбайни працюють у полі, доки впаде роса, на токах і нічні зміни, мені все те треба тримати під контролем, щоб і люди на місці, і коли щось у техніці ламалося, треба було лагодить, – словом, агроном не піде додому раніше, ніж робітники. Було, заїду опівночі до ставу, скупаюся, втому зніму, а вранці о 5-й щодня вже треба бути на ногах. Мене завжди підтримували дружина і діти. Бо ще ж і вдома було господарство, городи.
З радгоспу я і вийшов на пенсію по роках у 1995-му. Ішов повний розвал виробництва. Тоді ж районне начальство змінило керівника радгоспу, що, звичайно, не зупинило процес розпаду господарства. Володимир Васильович дуже тяжко пережив своє звільнення, серйозно захворів. Я підтримував його як міг… Заїду, було, а він чудово грав на баяні, як заспіваємо удвох «А льон цвіте… синьо-синьо…». І сльози на очах. Трагедію знищення радгоспу він пережив як особисту велику травму. Він і помер невдовзі… Не витримали його нерви. Не тільки для мене, для більшості колег він залишився взірцем керівника-аграрія.
А я працював агрономом аж до 75 років – кілька років у КСП «Перемога», що на місці відділку радгоспу організувався у Сильченковому. Потім прийшов молодий освічений агроном, і я передав йому справи. Думав уже відпочивати, як в Основу, у свій ПП «Фенікс», запросив молодий керівник Микола Ковальов. Вважаю, що я не скупився передати досвід. І мені гарні люди траплялися.
Вже у 1977-му Микола Михайлович Варьоха удостоєний високої державної нагороди – ордена «Знак пошани».
Разом із дружиною Ніною Оврамівною, яка працювала медсестрою в дільничній лікарні, звели свій дім, народили і виростили доньку та двох синів, мають шістьох внуків і трьох правнучат. Тяжка хвороба прикувала дружину до ліжка. Та вони незмінно у парі вже 65 років! Допомагають донька, яка вже на пенсії, син. І сам господар дому не дозволяє собі засиджуватися. Ще і в свої 80 років був активним учасником сільської художньої самодіяльності. Має слух і голос. Доки працював, то співав у дружніх компаніях, бо часу не вистачало на клуб, а вже у зрілі літа відводив душу у складі фольклорного ансамблю «Надвечір’я». І це минуло… Як і все минає у людському житті…
– І юшечку зварю ще, і на городі допомагаю доньці. То ж і живеш, доки рухаєшся… Люблю весну… Життя продовжується… Хочеться миру понад усе! Дякую долі за свій довгий вік і за все-все, що дала мені пережити!
Олександра ГОСТРА
