Події січня 1990 року в Чернігові ввійшли в історію України під назвою «Ковбасна революція». Звичайне ДТП за участю чиновницької машини, у багажнику якої виявили дефіцитні харчові делікатеси, обурило тисячі містян і призвело до падіння обласної партійної верхівки. Тодішній керівник обкому партії Леонід Палажченко поплатився посадою, хоча, як стверджують очевидці тих подій, провини його в тому, що трапилося не було. Про те, як ці події виглядали зсередини кабінетів обкому, про роль системи Володимира Щербицького та про трагічний фінал першого секретаря Чернігівського обкому КПУ Леоніда Палажченка розповідає його багаторічний помічник і прессекретар 88-річний Михайло Ткаченко.
— Це була чистої води випадковість, яка змінила моє життя. Я за освітою вчений агроном, працював у Горбовому в дослідно-показовому господарстві та очолював комсомольську організацію. Нас було близько двохсот молодих хлопців та дівчат. Восени ми вечорами виходили скирдувати солому, а на кожну готову скирду ставили маленький червоний прапорець. У цей час Леонід Іванович Палажченко якраз повернувся з Києва — його обрали першим секретарем обкому комсомолу. Їдучи дорогою, він побачив ці прапорці, зацікавився, заїхав у колгосп і попросив познайомити його із секретарем комсомолу. Ми поговорили віч-на-віч, і він одразу сказав: «Михайло, а не хочеш піти у Чернігів? Ми тобі й квартиру дамо». Оцінив організаторську жилку.
Пів року я пропрацював у райкомі, потім — в обкомі. А коли Леонід Іванович у 1990-х очолював область, він узяв мене помічником. Фактично я виконував обов’язки прессекретаря: готував для нього виступи, статті, опрацьовував документи, виїздив у райони перевіряти скарги громадян.
— За часів Щербицького панувала залізна дисципліна та найжорсткіший централізований план. Щербицький вимагав від областей абсолютного виконання показників — заготівлю зерна, м’яса, молока, цукрових буряків. Палажченко сам за натурою був людиною системи, дуже виконавчим і вимогливим керівником.
Але в чому була головна біда тієї системи? У відсутності гнучкості. Як агроном за фахом, я це чудово розумів. Нам «згори» спускали директиви: стільки-то посіяти буряка, стільки-то здати держави. Ціни немає, умов немає, а ти мусиш вирощувати, бо це державний план. За Щербицького будь-яке відхилення від курсу сприймалося як надзвичайна подія. Леонід Іванович буквально жив цією роботою, намагаючись балансувати між жорстким тиском Києва та реальними можливостями Чернігівщини. Мені подобається як вибудував підприємство покійний Леонід Яковишин, який товаришував з Леонідом Палажченком. Вже у той час Леонід Іванович скаржився на планову економіку, підозрював, що це щось не те. Були колгоспи з нормальними керівниками, спеціалістами та людьми, а ближче до Чернігова вже починалися проблеми з кадрами. Однак наприкінці 80-х система вже тріщала по швах.
Все почалося з тієї «Волги», машина належала виконкому, у машині сидів працівник виконкому, але все звернули на обком партії. У багажнику було кілька палок ніжинської ковбаси, а закрутили це як надзвичайну подію. Вина водія, Валерія Заїки, полягала в тому, що він зупинився на зупинці тролейбуса. Від удару багажник «Волги» відчинився, і звідти на бруківку вивалилися чотири палки ніжинської ковбаси. Натовп спалахнув миттєво. Машину перевернули, розтрощили й притягли під стіни обкому. За кілька годин біля нашої будівлі зібралися тисячі людей. Подальші події розгорталися на стадіоні імені Гагаріна. За даними міліції, на стадіоні зібралося 4,8 тисяч людей, але фактично було удвічі більше людей – близько 10 тисяч, стадіон не зміг вмістити всіх людей.
Але менше з тим… Коли зібрався увесь натовп на стадіоні, то Палажченко не мав туди їхати, всі чекали, що приїде з облвиконкому Володимир Михайлович, а з’явився Леонід Іванович і увесь удар взяв на себе.
Після цього його звільнили, він пішов в Київ в дослідний інститут. Надзвичайно переживав, часто приїздив, заходив до мене, я тоді вже перейшов працювати у виконком. Це була головна причина його смерті. Не витримав він незаслуженої наруги.
— Напряму підірвало. Людина фактично згоріла від стресу та відчуття неправедної образи. Після відставки він уже не зміг відновитися — ні морально, ні фізично. Невдовзі після цих подій та звільнення Леоніда Івановича не стало, помер у віці 59 років. Його поховали у Києві на Байковому цвинтарі. Я й досі зберігаю фотографію з його могили…
До речі, коли вийшла стаття у «Правді» про події «ковбасної революції», першим хто зателефонував Леоніду Івановичу, був Володимир Щербицький. Подзвонив зі словами підтримки: «Леоніде Івановичу, та плюнь ти на це все. Так треба».
До речі, Щербицький дуже поважав Палажченка. Коли він приїздив, Палажченко кликав мене до себе. Я заходжу, а Щербицький сходу: «О, Михайло зайшов! Ти цигарки мені приготував?». Він палив спеціальну партію «Прилук». Палив Щербицький дуже багато, цигарку з рук не випускав. Мушу сказати, що Леонід Іванович теж кріпко палив.
— Леонід Іванович був сильним керівником. Я пам’ятаю його як людину, яка вміла помічати здібних людей, тримати слово і по-справжньому жила роботою. Для мене він був, як батько.
Віталій НАЗАРЕНКО
Фото Миколи Тищенка
186
