– Нахаба, – промайнуло в голові. Різко повернулася і… завмерла.
– Перепрошую… Дорога зовсім не годиться, втриматися не можу…
– А ви міцніше! – сказала зовсім тихо, та здалося самій, що на весь автобус. У голові завертілося, ноги стали важкими і ніби гарячим. Він стояв поруч – чужий і далекий чоловік… Чужі очі, чужі руки… І, якби не ота рука на її плечі, вона б не повернула голову у його бік. Навіщо він тут, поряд, в одному автобусі? Навіщо його рука торкається її плеча? Навіщо?..
Велика жиляста рука тримала поручень поряд із її маленькою, м’якенькою. О! Ця тендітна ручка пам’ятає, яка сильна і тепла велика рука! Навіщо ж вона поряд тепер, коли їхати їм разом зовсім недовго і виходити на різних зупинках…
Автобус знову підкинуло, і руки зовсім зблизилися. Тепер вони відчувають терпке тепло одна одної. Дві пари очей дивляться на свої праві руки з тоненькими обручками. Двоє вуст мовчать…
– Як тобі живеться? – торкається до маленької велика рука.
– Краще за всіх, – ніби чується у відповідь.
– Хто ж зігріває тебе, малу?
– Рукавички…
Більше і не варто про щось запитувати. Все і так зрозуміло. Вийти б у поле, спалити кілька цигарок і піти далі пішки. Але серед поля немає зупинок… Треба їхати далі в одному автобусі, який немилосердно розгойдує на вибоїнах. І… так до болю близько одна від одної чужі руки на холодному поручні.
Олександра ГОСТРА
