Як потрапити до Сил оборони України?

1 грудня у Чернігові офіційно розпочалася благодійна акція «Долоньки тепла. Подаруй дитині воїна свято», яка триватиме до Різдва, 25 грудня. У двох торгівельно-розважальних центрах міста встановили ялинки з листами дітей, які втратили одного з батьків на війні, та QR-кодами для донатів на подарунки для них. Тож доєднатися до акції і подарувати трошки любові і тепла дітям героїв може кожний.

27 листопада житель села Гурбинці Срібнянської громади Микола Хрипко святкує свої 99 років. Так склалося, що Микола Іванович – єдиний ветеран Другої світової війни в колишньому Срібнянському районі, останній свідок вогненних подій кінця 40-х років ХХ століття. Та не страхи війни згадує Микола Хрипко, а пережитий семирічним хлопчиком Голодомор у рідних Гурбинцях – те, як рідний батько з двома старшими братами долали понад 100 кілометрів за один день, щоб дістати хліба п’ятьом діткам, як він маленьким хлопчиком випрошував окрайці черствого житнього хлібчика і, принісши додому, віддавав матері, а та ділила цей скарб і відкладала крихти, аби вижити. Згадує, як заживо ховали чи то напівживих, чи напівмертвих односельців. Вбивство голодом – найстрашніше, що коли-небудь переживало людство, і 98-річний ветеран із Гурбинців – живий свідок організованого одвічним ворогом геноциду.

Цього тижня переможницею серед передплатників газети стала Тетяна Шевченко із Прилук. Вона передплатила «Чернігівщину» та надіслала квитанцію до редакції. І ось має виграш – п’ятилітрову пляшку олії!

Так ще весною 2022-го вирішили жительки Корінецького, яких об’єднала сільська староста Ніна Крисько. Чого тільки не робили за цей час! Тільки не зупинялися, і не збираються це робити! Про них «Чернігівщина» розповідала неодноразово.
Що ж роблять нині, у четвертий сезон, волонтери з Корінецького та як можна до них долучитися? Щоб дізнатися про все у деталях, побувала в селі та поспілкувалася із цими позитивними жінками, які і насправді щодня щось роблять своїми руками, аби легше було тим, хто нас захищає від рашистської нечисті.

Артем познайомився з нею на одній вечірці. Юля була неймовірно вродлива, з розкішним попелястим волоссям, яке зовсім не потребувало старанного догляду; воно – таке, тому що таке, і все. Юля розгублено розглядала всіх, хто знаходився навколо: поважних серйозних панів, пань та панянок у оксамитових сукнях (на них ще виблискували й коштовності), з келихами в руках.

Дід Федька ніколи не вийде за двір нечепурний. Навіть коли хлібовозка зупинялася і вже сигналила на перехресті вулиць, похапцем накидає на себе кращий одяг, перш ніж піти по хліб. Бо по хазяйству коли пораєшся, хочеш ти чи ні, а забруднишся. Федька надто чепурний як для старого сільського чоловіка. Це його і плюси, і мінуси…

Її нинішній життєвий простір – декілька квадратних метрів, вузенька канапа, з якої вона майже не встає. Вже років з десять Валентина самостійно не заходила до ванної кімнати і кухні, не була на вулиці.

Удача цього тижня усміхнулася передплатнику «Чернігівщини» із Талалаївки Володимиру Опришку – нашому колезі, ветерану журналістики. У першому щотижневому розіграші серед передплатників на 1 півріччя 2026 року він виграв десяти кілограмовий мішок цукру.

У Чернігові стартувала благодійна акція для дітей загиблих військовослужбовців Чернігівського гарнізону «Долоньки тепла. Подаруй свято дитині воїна». Її в минулому році започаткували капеланська служба ОК «Північ» з метою зібрати кошти і привітати з Різдвом та Днем Святого Миколая дітей, чиї батьки загинули на війні.

Попереду червоні подушечки з орденами, медалями та іншими урядовими нагородами, несли школярі… За ними, притишеним ходом з відкритими бортами, оббитими червоним ситцем, їхав катафалк – звичайний «ГАЗон». Труна була завалена численними вінками і квітами.

У Валентини зарплатня невелика, живе вона скромно – у студентському гуртожитку технікуму, в якому викладає математику. Одна виховує сина. Але ж якось назбирала грошей і неочікувано навіть для себе придбала турпутівку й поїхала до Єгипту.

Цю породу називають лосиною собакою. Норвезького сірого ельгхунда вивели для полювання на скандинавського лося в умовах глибокого снігу. Породі щонайменше 6 тисячі років – собаки, які супроводжували вікінгів у їхніх пригодах і морських подорожах були попередниками елькхунда. В Україні ця порода – рідкість, а на Чернігівщині лосину лайку утримують в прикордонному з Білоруссю «Олександрівському мисливському господарстві».

Допомагати сім’ям захисників – це один з видів суспільно корисних робіт, які пропонує служба зайнятості. Й історія Галини Яресько з с. Рябухи Прилуцького району є підтвердженням того.

На Бобровиччині команда місцевого Центру надання адміністративних послуг щодня працює над тим, аби послуги були доступні кожному – у лікарні, в старостаті чи просто вдома у громадян.

На Сашковому ліжку вже четвертий рік лежить його чорна курточка. А поряд – завжди заряджений його мобільний телефон. Анютка іноді набирає до «Синочка», стоячи поряд із ліжком. Дивиться, як на екрані виринає дзвінок від контакту «Матуся»… Не плаче. Просто дивиться на мобільний… Її ніхто і ніколи вже не назве мамою… Душа кричить про це щодня. Дні сплітаються у тижні, місяці, вже і роки. Ні пожалітися, ні розказати нікому, бо тепер у кожного скільки біди… тільки зачепи. Та і що казати… Болю від того на душі менше не стане. А людям тільки дай побалакати!

За вікнами була весна. Світ навколо зазеленів, розцвіла черемха… Людмила завжди любила квітучу черемху, любила весну і щебет птахів. «Ось зараз ще хвилинку постою, послухаю весну і піду до Миколи – його годувати вже час, – вирішила Людмила. – Лежить там у своїй кімнаті і чекає на мене. Поголила його зранку, помила, памперс змінила, снідати пора…»

Саме ці кольори хризантем обожнює Зоя Задорожня із села Скороходове, що у Талалаївській громаді. Вони і переважають у її багатій квітковій колекції. Завдяки гармонії червоного і жовтого похмурий осінній день стає яснішим. «Квіти – це моя душа! – говорить жінка, – особливо тепер, коли всюди стільки горя, коли душу розривають розпач, страх, біль… саме квіти рятують… вони – мої антидепресанти…»

Мине ще кілька років – і така професія, як листоноша, стане архаїчною. Люди розучилися писати листи, вітати одне одного листівками (хоча, наприклад у США, вітальні листівки дуже популярні), зовсім мало читають газет. Бо навіть тих, хто читав би із задоволенням, Укрпошта ставить у такі умови, щоб не передплачували і не читали. Як і видавців періодичної преси: на календарі – середина жовтня, а передплату Укрпошта ще не розпочинала. Кошти за внесення до каталогу видавці сплатили ще у липні. Та до цих пір – ні каталогу, ні початку передплати… За розцінками, які диктує пошта, а видавця тільки ставить перед фактом, пошта забере собі 67 відсотків від суми, яку сплатить читач, оформивши передплату. До чого це призведе і дуже скоро – очевидно. Отримавши від передплати 33 відсотки, редакціям, життя у яких і так ледь жевріє, просто не буде за що видавати газети.

Завжди по-доброму дивують і захоплюють люди, які можуть поєднувати в своїй долі непоєднуване, структурувати зі своїх різнобічних справ і захоплень гармонійну картину і розкладати в ній усе по поличках.
Наші українські жінки можуть все: щодня рятуючи цілий світ, вони встигають вирішити купу складних службових питань, плести сітки і допомагати ЗСУ, піклуватися про дітей та онуків… Ще й займаються при цьому розведенням винограду і троянд, від яких теплішає на серці.