Це справді феномен – враховуючи те, що за своє довге життя знала вона лише важку сільську працю. Не довелося їй жодного разу за все життя взяти відпустку і хоч тиждень розслабитися на березі моря... Не знає вона, що то таке – лікувальний масаж, а чи хоч найпростіша косметика. Але на свої роки має, можна сказати, чудовий вигляд. Разом із сином та невісткою зустріла свій 101-й Великдень.

З сином Анатолієм і невісткою Ольгою

На запитання, у чім секрет її довголіття, усміхається і стинає плечима:

– Треба щодня рухатися і щось робить. Бо як засядеш – то вже діла не буде. Дав Бог світанок, значить треба підніматися і чимось займатися, – говорить жінка.

Рік тому вона похоронила свого наймолодшого сина Володю, з яким і жили разом під одним дахом. Відтоді і її стали покидати сили та бадьорість. Кажуть люди в селі, що якби не помер син, то бабуся б жила без проблем іще років двадцять. А без нього дуже засумувала. Після смерті наймолодшого, якого не стало у віці 65 років, приїхали із Кривого Рогу доглянути її старість середульший 75-літній син Анатолій з невісткою Ольгою. Та і живуть із нею вже рік.

Я зустрілася із ними ще взимку. Раїса Григорівна з нетерпінням чекала весни і тепла, щоб досхочу на вулиці бувати та, може, ще якусь і роботу по двору для себе знайти. Бо взимку багато дивиться телевізор і всю інформацію перепускає через серце. Тривожно на ньому...

– А я таки хочу дожить, доки наша Україна переможе, – говорить жінка. – Хочу діждатися з війни свого внука, хочу дізнатися як у Криму моя донька, її діти та внуки. Я навіть не знаю, чи жива вона, моя Валя. Вже ж і їй 80 років, якщо жива. У неї є правнуки, а мої праправнуки... Тільки дуже давно їх не бачила... Чи й побачу...

Раїса Григорівна говорить пошепки. Вже років 40 як вона втратила голос. Каже, що доки говорила, була дуже голосною, а тоді враз хтозна-що і трапилося. До лікарів із цим не зверталася, бо вважає, що це у неї спадкова проблема – сестра теж втратила голос, та так і жила. І сестра її, і брат прожили на світі по 80 років, а вона ось одна така у роду довгожителька. Має жінка світлий розум і чудову пам’ять. Про своє життя розказувала б годинами:

Раїса Григорівна Савченко

– Оце як згадую все, ніби кіно було, а не жизнь моя... Нас у батька-матері було четверо дітей. Я дуже любила ходить у школу. Та тільки 5 класів і закінчила, та й досить. Батько наш був дуже хорошим столяром, та раптово помер. А без нього дуже важко стало. Мама хворіла. Думаю, що у неї був рак, а може яка інша хвороба, що вона не могла їсти і дуже мучилася. Ніхто ж не знає, що то було. Нудило її, блювота була часто. Вона у ланці колгоспній робила. Але трудодні їй було несила виробити. Отож вирішили на колгоспних зборах, що Прісьці, тобто мамі, не наділятимуть ланку. А хто ж заробить той трудодень, жити ж треба якось? От і пішла я після 5-го класу у колгосп. Мала ще була, три роки гляділа дітей у яслах, а підросла та й пішла у ланку – і на все життя... І любила я ту ланку! Ще й дома 54 сотки городу! Тоді ж тільки сапками й обробляли і в колгоспі буряк, городину, і вдома город. А от на фермі і дня не працювала!

Раїса Григорівна чітко пам’ятає і 1941-й, коли фашисти наступали, і 1943-й, коли вони тікали. Село продовжувало жити своїм життям, як могло. І молодість не зважала на війну. Дівчата і хлопці, які ще не були мобілізовані, влаштовували вечірки на колодках.

– Я не охоча була до тих вечірок. Нароблюся дуже за день. А один хлопець все мене шукає і приходить прямо у двір, хоч тоді і не заведено було так робить. Мо якби батько був у мене, то і не йшов би. Я з тими хлопцями не знала про що і говорить. А він, Володька, ходить і ходить...

– Мабуть, свататися хотів? – запитую.

– Мабуть, хотів. Бо дуже мені у довіру ввійшов. Як не казала, щоб не ходив, а він у двір прийде, то й виходжу... А погнали фашистів у 1943-му, то хлопців, хто віком вийшов, стали забирать на війну. Забрали і його. А я скоро зрозуміла, що буде у мене дитя... Ой, було мені! Мама дуже сварили. А мені і жить не хочеться. Я була зовсім не готова до такого. А що вже на хлопця сердита! Роблю, плачу... І так мені важко, що словами не сказать. Ідемо із мамою з буряків, вона каже, що сьогодні дома ще й кашу встигнемо зварить та повечерять. Мені ж не до вечері... Ледве до полу дійшла і... доньку народила. Мама полюбила мою Валю, гляділа. Мені 20 років було, а я думала, що вже нічого в моєму житті не буде хорошого. Житиму для дитини і все. Війна закінчилася. Живі поверталися додому. Одного вечора у нашому клубі йде постановка вистави «Ой, не ходи Грицю...». Повернувся додому Віктор Савченко, а він який музичний інструмент до рук не візьме – на тому і грає, і співає. А то у виставі грав. Кортить і мені сходить. Я раніше любила чепуритися, а на той час уже й охота відпала. Пішла в чім була. Як шепочуть мені у клубі, що прийшов із війни Володька Співак, батько моєї доньки. Приходжу додому, а він у шинелі сидить на полу і грається з дитиною.

– Хотів одружитися?

– Казав. А я ні – і все! Не любила! А ще і сердилася! Він дочку признав, на себе і записав. Та не одружилися ми. Моєю судьбою був отой хлопець, що Гриця у виставі грав, Віктор Савченко. Я теж по батькові Савченко, то і прізвищ не змінювала. Він молодший був від мене на два роки. Парубок, а посватався до мене. І пішла я заміж осюди, в оцю хату, де і тепер живу, до свекрів і до чоловіка.

Вони ніколи мені дитиною не докоряли. Чоловік все життя у клубі і працював. У нього сильний хор був. Та і, взагалі, самодіяльність на рівні. Було, який концерт у клубі, я готуюся, як на храм, у печі.

– А Ви не виступали?

– Я ні. Ніколи було до того. Та, може, не кожному й дано. У мене ланка, дома корова, свині, птиця, городи. Бувало, до нього якась неждана перевірка у клуб приїде, а в мене завжди в печі є борщ, картопля. Взагалі, я найбільше з усіх страв люблю борщ. І Віктор любив... Жаль, вік йому випав недовгий. Помер у 1995-му. Ми поклялися, якщо хтось із нас залишиться сам, то ніколи більше пару не заводити...

Як подумаю тепер, то ми ловко і прожили. Валя моя гарно навчалася в школі. Я і ламала собі голову, як її куди відправить учитися, щоб не залишилася буряки в колгоспі сапувать. Помогла сестра двоюрідна. Забрала до себе. Вивчилася Валя на бухгалтера і направлення отримала в Крим. Там і прожила...

– Так ви і на море їздили?

– Яке море! Було, свиняку як заколемо, то батько все свіжину дітям возив і у Крим, і в Кривий Ріг. Я вперше у житті поїзд у 50 років побачила! Дуже вже ж хотілося побувати у доньки. Та з дому ніяк. Хазяйство. Свекруха хворіла, не справиться. Двічі всього ми удвох з чоловіком їздили в Крим. Туди і назад. Увечері приїхали, повечеряли, передрімали, а вдосвіта на поїзд. Діти приїжджали, внуків ми гляділи. А тепер ось так... давно і зв’язку з ними не маємо. Я ж не розбираюся в інтернеті. А знать про них хочеться...

– Чи лежали коли Ви у лікарні? – запитую мою жваву співрозмовницю.

– Та було раз! Везли нас, жінок із ланки, гребти валки на поле вантажною машиною, як завжди. Дорога така погана, що машина ледь не перевертається. Ми із граблями. Підкинуло дуже, я і наштрикнулася на граблі. Зразу і не зрозуміла. Дівчата кажуть, що чиясь кров у кузові. А воно моя. Зробили граблі пробоїну в паху. Я подумала, що тільки вдарилася. То завезли мене у лікарню. Шви наклали. Довелося і ночувать там. А вранці пішла додому, бо треба ж корову доїть! Більше і не була в лікарні, спасибі Богу! Коли війна почалася, то стало мені важко на душі так, що аж давить, це ще з 2014-го, як Крим окупували, бо там мої діти... А як Вітя помер, то давить у грудях часто. Немає дня, щоб не плакала за ним...

– Чи є у Вас найзаповітніше бажання?

– Аякже! Хочу почуть, що Україна перемогла у цій страшній війні. Тоді вже можна буде і... на відпочинок збиратися.

Олександра ГОСТРА