Роки людські – то лиш цифра у паспорті, яка вказує на день твого народження… Зустрічалися у житті нерідко і тридцятилітні старці, і, щоправда, нечасто, люди, які зовсім «не дружать» зі своїми роками. Тобто здається, що його роки біжать собі окремо… а він живе так, як задумав! Ну й нехай собі біжать та й біжать! А він живе і живе собі на світі білому ще довго! Бо світ цей прихильний до нього, хоч і не балував все-таки. Траплялися ж і розчарування в людях, і руки опускалися, бо втрачав найрідніших… Усього-всього було, бо за спиною – цілих 90 років! Та все ж вистояв, ніколи не зрадив своїм принципам. Душа не обросла злістю, ненавистю. Він любить кожен день свого життя і цінує його! Це я про відому людину в Талалаївці, що на Прилуччині, колишнього директора місцевої середньої школи Івана Івановича Бурку, з яким і зустрілася напередодні його ювілею.

Колись директор Чернецької школи, що у Талалаївській громаді Прилуцького району, Григорій Варчак порадив за нагоди познайомитися із його односельцями (а родом Григорій Миколайович із Грицівки) – Наталкою Марківною та Іваном Юхимовичем Яреськами. Вони – найстарші люди у селі, живуть у парі понад 60 років.

Колись була така прикмета – хто вміє пекти смачний хліб, живе довго-довго. Забувається ця прикмета поміж людей, бо хліб тепер у селі мало хто пече, тим більше отак – постійно, роками і десятиліттями, як 90-літня Марія Михайлівна Бахмач із села Понори Талалаївської громади на Прилуччині. На свій ювілей вона пекла свій хліб у печі, тушкувала картоплю і пригощала гостей. Мабуть, таки збувається прикмета… Чи ж вірить жінка у неї?

Він – керівник міського масштабу, серйозний, застебнутий на всі адміністративні ґудзики. Його життя – виконком, «п’ятихвилинки», преса, економіка міста, яка вся вміщається на його плечах... Вона ж – цілком легковажна істота (в усякому випадку, так здається на перший погляд), тонюсінька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безліч кісок, непрактична і романтична до неймовірності.

Біля підземного переходу зовсім несподівано я познайомилася з однією шляхетною бабусею, дуже тендітною і вельми засмученою. На голові у неї був капелюшок із затертого бордового оксамиту. З лівого боку причепилася червона шовкова ружа… Капелюшок з ружею був вишуканим і також сумним.

У Надії – зовсім прозаїчна і, начебто, не надто цікава професія: вона – медик, і працює у звичайнісінькій лікарні. «На жаль, немає ніякої поезії в захворюваннях печінки чи підвищенні артеріального тиску», – так вважає її чоловік. Втім, кажуть, хворі одужують від однієї її посмішки (ліки – це вже потім). Сам завідувач відділення (між іншим, відомий і поважний добродій) знімає перед нею (у прямому й переносному розумінні) свій давно поруділий, інтелігентний капелюх. Але кому до цього діло?..

Марійка – з сусіднього будинку. Їй – 50, вона – тлуста, обрезкла і виглядає на всі 60. Однак усі її кличуть, як колись у далекому дівоцтві, Марійкою. Вона вже давно ніде не працює, але, попри це, – через день напідпитку. У нашому мікрорайоні її знають усі: вона – абсолютно одіозна знаменитість. Коли Марійка п’яна, вона завжди вчиняє сварку, і розпочинає її з найменшої причини, а найчастіше – без жодних для цього підстав. Тоді перепадає кожному стрічному, знайомому і незнайомому.

У житті кожного з нас зустрічаються люди, які чимось особливим запам’ятовуються. Микола Михайлович Варьоха запам’ятався мені з тих часів, коли я, будучи завідувачкою відділу сільського господарства у районній газеті, не раз у нього як у агронома брала інтерв’ю. Запам’ятався тим, що завжди розказував, ніби з книжки читав. Ніколи не «віднікувався», мовляв, часу немає чи навіщо це треба. Ніколи не наголошував на своїй важливості як агронома, віддавав перевагу тим, хто безпосередньо сіє, обробляє, силосує, жнивує… Завжди чудово орієнтувався у виробничих показниках господарства, де працював на той час і вмів про це розповісти.

Зазвичай Тетяна розпочинає свій робочий день о 9 годині ранку, коли відчиняється перукарський салон із романтичною назвою «Ярославна».

У 1941-му вона, разом із односельцями, копала окопи для оборонних позицій радянської армії. Залишилася одна-однісінька, і багато років не може самостійно пересуватися. Та завдяки добрим людям залишається жити у своїй хаті, бо тут і стіни рідні допомагають…