Переселенка з Покровського району Донеччини Марина Грицай із трьома малолітніми дітьми на руках за роки великої війни встигла змінити не одне місце проживання і, зрештою, осіла в Берестовці – мальовничому селі Комарівської громади, що на Ніжинщині. Помешкання родині переселенців надав місцевий фермер Ігор Блоха. Разом із небайдужим аграрієм і місцевими педагогами Марина Грицай кинулась рятувати сільську гімназію від закриття – в селі навіть створили фонд для родин переселенців і взялись до пошуку родин із дітьми, які готові переїхати до Берестовця.

Якщо буде 45 учнів, то школа існуватиме

Школа у селі Берестовець функціонує з 1936 року. Крайні роки в Берестовецькій гімназії катастрофічно не вистачало учнів, відтак навчальний заклад опинився під загрозою так званої реорганізації, а простими словами – закриття. Всерйоз це питання рік тому поставили на одній із сесій Комарівської сільської ради, до складу якої входить Берестовець. Тоді місцевому депутату та фермеру Ігорю Блосі вдалося переконати керівництво громади дати гімназії шанс.

«У серпні минулого року на сесію винесли питання закриття школи, – пригадує фермер. – Зрештою, після певних дискусій, ми проголосували за те, щоб дати можливість дітям довчитися цей навчальний рік. Рік школа проіснувала недоукомплектована. Згодом голова поставив умову: якщо до 31 серпня 2025 року кількість дітей буде 45, то школа працюватиме й надалі».

Головний корпус красуні-школи

На той час у сільській гімназії був 21 учень. Як догнати цю цифру до 45-ти? Завдання не з простих! І тут Ігор Блоха знайшов рятівну паличку у вигляді переселенців. Зателефонував знайомому правоохоронцю і, зрештою, вдалося знайти першу родину з трьома малолітніми дітьми. Це була родина Марини Грицай – переселенці з Покровського району Донеччини. На той час родина мешкала у селі Сергіївка Яблунівської громади на Прилуччині. Зв'язались телефоном, і після утрясання всіх недоліків жінка погодилась на переїзд. Берестовецький фермер знайшов перевізника і оплатив дорогу. Зробити це було нелегко, адже родина переїжджала з собаками та котами, а за перевезення тварин перевізники гнули захмарні суми. Та й їхати у невідомість пані Марина, навчена гірким досвідом, не одразу погодилась. Коли ж переїхала, то не пошкодувала.

Три роки поневірянь

До великої війни з росією Марина Грицай мешкала у Покровському районі Донеччини, в селищі Цукурине Селідівської громади, неподалік Курахового. Жінка торгувала на базарі, у власності родини було два приватні будинки та дві квартири – одна в Селідовому, інша – в Новогродівці, – так би мовити, спадок і гарантія безбідного існування. Зараз цього всього у них вже немає. Все знищила війна, яку приніс «русскій мір».

Пані Марина залишалась в Цукуриному до останнього в надії на те, що війна не дійде до селища. Однак у момент, коли діти почали плакати від вибухів і трясіння стін, зрозуміла, що залишатись там більше не можна. З виїздом багатодітній родині допомогли волонтери.

Спочатку виїхали на Черкащину. Хату Марина Грицай знайшла за оголошенням.

«Зараз у Берестовці у нас, можна сказати, хороми, а на Черкащині були суцільні розвалини, все подвір’я в чагарниках, – пригадує жінка. – За короткий період ми навели в господарстві лад: вирубали хащі, завели хазяйство – кроликів, свинку, козу... Коли приїхала хазяйка і побачила, що подвір’я обгороджене парканом, сарай доглянутий, а в хаті порядок, то сказала нам, що збирається хату продавати. Мовляв, або купуйте за 120 тисяч, або виїжджайте... Звісно, таких грошей ми не мали, тому мусили виїхати».

Після тієї хати на Черкащині Грицаї змінили ще одну, де також все поробили й облагородили і де господар так само виставив їх за двері. Третя спроба поселення вже була на Чернігівщині, куди Марину покликала її подруга.

«Їдь, каже, ми допоможемо, – пригадує жінка. – Запустили нас у таку хату – сарай сараєм… Якби я знала, то навіть не їхала б. Хата була в селі Рубанка, на Бахмаччині. Більше одного тижня в ній ми не витримали. Це якраз була зима: груба не топить, вікна мусили заліплювати плівкою, бо дуло з усіх щілин. Вчителі знайшли нам іншу хату – в селі Терешиха. Непогана хата. Ми домовились із хазяйкою про те, що викупимо житло, але згодом із нею виникли непорозуміння і нас виставили».

Крайнє пристановище родина переселенців знайшла у Яблунівській громаді на Прилуччині. Однак і там не склалося.

«Нам сказали: поживіть місяць-другий у цій хаті, ми знайдемо вам іншу. Робити там нічого не можна було, вільних хат, щоб купити, у селі немає. Ми зрозуміли, що перспективи у Сергіївці для нас ніякі», – пояснює мотивацію з переїздом жінка.

Допоміг випадок і знайомство з одним із правоохоронців. У того в друзях якраз виявився небайдужий фермер, який саме шукав родини переселенців для порятунку села. Так родина Грицаїв і опинилась у Берестовці.

Створили фонд першої необхідності

Ігор Блоха віддав під житло хату, яка належала бабусі його дружини. Тривалий час цегляний будинок простоював, зараз отримав нове життя, а в його стінах лунає дитячий сміх.

Фермер потурбувався і про те, щоб родина заїхала не в голі стіни.

«Коли ми сюди приїхали, господар хати вже поставив газовий балон та газову плиту, навіз продуктів. Він навіть не уявляє, наскільки нам допоміг, – згадує з вдячністю Марина Грицай. – У Берестовці дуже привітні люди. Дуже сильно допомогли батьки учнів та вчителі».

Буквально за кілька днів до будинку під’єднали світло. Зараз у ньому вже є вода. Свердловину знову ж таки пробив фермер, а переселенці купили насос. Планують поставити бойлер. Ігор Блоха, на заклик якого відгукнулись вимушені втікачі від війни, обіцяє поставити в хаті нові вікна. А найголовніше – що власник будинку не забороняє реконструкцій, отже, в родини з’явилась перспектива осісти тут назавжди. Розуміючи це, Марина Грицай взялась рятувати сільську школу.

Марина Грицай із дітьми

«Я розміщую в чатах для переселенців запрошення, – пояснює жінка. – Ми з батьками та вчителями створили фонд для тих, хто переїжджає. Окремо ведемо облік житла з усіма поточними проблемами, які необхідно усунути».

Найголовніше, що на заклик пані Марини відгукуються такі ж, як і вона – родини, які досі не змогли осісти. Всього за два місяці активності жінці вдалося назбирати практично необхідну кількість учнів. Залишилось чотири дитини.

«Крім мене, в село переїхало дві багатодітні родини – четверо та семеро дітей. Є ще кілька родин, яких я навіть не бачила, але ми тримаємо зв'язок по телефону. Ми готуємось зустрічати всіх бажаючих. У мене на руках є список людей, які їдуть, а також список житла з переліком того, що там треба зробити, – продовжує жінка. – Розглядаємо варіант переробити одну з будівель під гуртожиток. Бо проблема демографії не зникне, і ми маємо готувати житло для родин, які бажають переїхати».

Активність Марини Грицай помітили батьки, тому вирішили обрати жінку головою батьківського комітету. Жінка впевнена, що всім разом їм вдасться врятувати сільську школу, а отже й село. Найголовніше – що є підтримка від людей і небайдужих підприємців.

Довідка

Берестовець – колишнє станове козацьке село у Ніжинському районі Чернігівської області України. Перша письмова згадка про Берестовець – 1690 року. Село входило до складу Ніжинського полку Гетьманщини. Нині Берестовець входить до складу Комарівської сільської громади. До 2016-го орган місцевого самоврядування – Берестовецька сільська рада. Населення – 1017 осіб. Село розташоване на півночі району, за 16 км від міста Борзна (автошляхами – близько 26 км) та за 22 км від залізничної станції Крути. Село розташоване над притокою Десни – річкою Смолянка. Гордість села – церква Різдва Богородиці, збудована у ХVІІІ столітті. Перша згадка про церкву – 1690 року.

У центрі села розташовані чотири магазини, ФАП, старостат, будинок культури, сільська бібліотека та ігровий майданчик. Роботу можна знайти у місцевих фермерів, приватних підприємців, у Берестовецькому надлісництві, агрокомпаніях «Агротрейд», «Кернел», «ЧІМК».

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора