|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 17:48 | 03.29.2024

Вірші українців перекладені в Нігерії мовою ефік

Нігерія – держава в Західній Африці, яка має найбільше за чисельністю населення (понад 206 мільйонів людей, сьома за населенням на планеті) та найпотужнішу економіку на континенті. Ефік – народ на півдні Нігерії. 

І ось цікава новина – відома нігерійська поетеса, прозаїк, автор пісень, співачка, актриса, міжнародна громадська діячка, педагог і еколог, Принцеса Ловелін Ейо (Princess Lovelyn Eyo) переклала щойно вірші народних поетів України Тетяни та Сергія Дзюби мовою свого народу ефік. А Сергій Дзюба переклав поезії африканської принцеси українською. І Ловелін Ейо прийнято до Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка нині об’єднує відомих письменників, перекладачів, вчених, журналістів, митців, державних та громадських діячів із 70 країн. 

  

efic1

efic2

efic3

 

Ці  ж вірші Принцеса Ловелін Ейо переклала й англійською мовою.

 

By Serhii Dziuba

 

* * *

On eternity’s silver palm

a little girl

combs her hair

with moonlit comb

and doesn’t see her face

in the capricious mirror

 

where her glance is

with the wrinkles

of an unknown

woman. 

 

* * *

On an island

as distant as Eve’s tears,

hugged tightly 

by blinding white rocks,

where the horizon

could be captured

if it didn’t run into the sea,

 

the music found

a shelter

to give birth 

to a Man

and Woman. 

 

* * *

Live long,

write little

and don’t blame Heaven 

for your sins.

 

* * *

Crying beauty: 

her eye – 

lashes in tears

attract

a rainbow.

 

* * *

Folks,

please, be quiet –

I cannot hear the sea.

 

* * *

Old, old

guitar stands heavily

in the corner,

like a child. 

 

By Tetiana Dziuba

 

* * *

The day departed with the railroad station’s clamor,

and the shadows became as long as the tracks

which lead into night’s blind alley.

They are crossed by women,

diminished anna kareninas,

who are sheltered from problems

only till dawn.

 

* * *

There will be silence the color of hope,

there will be peace the color of happiness,

and the apple will fall, splitting in two;

its halves will be eaten by happy lovers,

who won’t notice the crying Eve behind the branches

cursing her ancient scurvy. 

 

* * *

The salt of time seeps

like sand from an ancient clock,

it burns, aches, irritates

and then dissolves

becoming sea,

in which it’s pleasant to rock 

on waves of remembrance.

 

Unfortunately not for long,

because people are land creatures,

and the sea is of salt.

 

* * *

Princesses always fell for fools,

says folk

wisdom.

 

* * *

I ring the numbers, which

I don’t know by heart, at the time

when nobody picks up the phone.

Only then I can hear the message

I always wanted to hear.


Translated byLovelyn Eyo

А ось – вірші всесвітньо відомих письменників із Чернігова рідною українською мовою.

 

Сергій Дзюба

 

* * *

На сріблястій долоні вічності

маленька дівчинка

розчісує коси   

місячним гребінцем

і в примхливому люстерку

не бачить свого обличчя:

   

Там її погляд

і зморшки

незнайомої

Жінки.

 

* * *

На острові,

далекому, мов сльози Єви,

стиснутому обіймами

сліпучо-білих скель

так, що можна спіймати 

горизонт, якщо він не втікає у море,

 

знайшла прихисток

музика – 

щоб народити

Чоловіка

і Жінку.

 

* * *

Живіть довго,

пишіть мало

і не звинувачуйте Небо

у гріхах.

 

* * *

Заплакана красуня: 

вії 

намистинками сліз 

прихилили 

веселку.

 

* * * 

Люди, 

будь ласка, тихіше – 

не чути моря.

 

* * * 

В кутку гітара,

старенька-старенька,

як дитина,

стоїть важко.

 

Тетяна Дзюба

 

* * *

День відступив вокзальним гармидером – 

І тіні стали довгими, як колії,

Що ведуть у тупик ночі.

Їх перетинають жінки,

Здрібнілі анни кареніни,

Котрим вибавлення від проблем

Гарантоване лише до ранку. 

 

* * *

І буде тиша кольору надії,

І буде спокій кольору щастя,

І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,

Його половинки з’їдять щасливі закохані,

І не помітять за гіллям заплаканої Єви,

Яка прокляла свій давній авітаміноз.

 

* * *

Час просочується сіллю,

Як пісок із найдавнішого годинника,

 

Пече, випікає, ятрить.

А потім даленіє, розчиняється, – 

І стає морем,

У якому добре гойдатися

На хвилях спогадів.

 

Шкода тільки – недовго,

Бо люди мешкають на суходолі,

 

Де море – сіль...

 

* * *

Королівни завше діставались дурням, – 

переконує народна 

мудрість.

 

* * *

Дзвоню по телефонах,

Номери яких знаю напам’ять,

У час, коли ніхто не підніме трубки.

Тоді тільки можна у них почути те,

Що хочеш почути так давно. 

 


Поети світу 

Принцеса Ловелін Ейо (Princess Lovelyn Eyo)

 

lovelynМешкає в африканській країні Нігерія. Принцеса. Поетеса, прозаїк, автор пісень, співачка, актриса, міжнародна громадська діячка, педагог та еколог. Посол миру. Одна з керівників відомих світових миротворчих, літературних, мистецьких, природоохоронних громадських організацій, учасниця багатьох успішних міжнародних проектів у країнах Африки, Америки, Європи та Азії. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. «Золотий письменник світу» (нагорода 10 держав). Лауреат Міжнародної літературної премії миру (Німеччина-США), почесних нагород ім. Джека Лондона і Марка Твена (США), Роберта Бернса (Шотландія), Мацуо Басьо (Японія), Архипа Куїнджі (Україна), міжнародних літературних премій у державах Африки та Південної Америки, Близького Сходу і Китаю, Іспанії, Італії, Франції та ін. Її твори перекладені різними мовами та надруковані в провідних часописах багатьох держав. Переконана, що тільки мир може забезпечити стабільний розвиток і процвітання країн, а справжня, високодуховна література об’єднує народи.

 

Оновлення

 

В обіймах сивої зими

Себе втрачаю поступово…

Та мрію відродитись знову,

Коли зійдуть сніги німі. 

 

Проміння тепле, осяйне,

Враз до життя поверне спрагу;

І крила волі та відваги

Покличуть у політ мене.

 

Розтануть враз холодні сни,

Порину в росяні світанки;

І закружляю враз на ґанку,  

Мов наречена, навесні.

 

Розквітну ніжно між надій,

До світу пригорнусь, як мати;

Зима – це вже весни початок,

А іній – також чарівний!

 

Не втратити себе

 

Достаток на високих каблуках 

Зламавсь, як полудень на пагорб звівся;

Мене носило щастя на руках,

Та вже печаль панує на обійсті…

 

І от здається, що всьому кінець,

Бо навіть тінь моя – якась несправжня;

Та й вітер, збайдужілий, наче мрець,

Не освіжає, а підступно дражнить.   

 

Але рятують голоси батьків,

Тонесенькою ниткою спасіння…

І ніби не рахуються роки,

Бо хочеться аж вистрибнути з тіні!

 

Хай продано надію за безцінь,

І я – мов голка у копиці сіна;

Не нарікаю на гріхи та лінь, – 

Себе шукаю, наче я – нетлінна.

 

Хай вислизає час, немов змія,

Та вчуся світ по-доброму любити;

Бо лиш тоді росте душа моя,

Тріпочуть руки крилами на вітрі. 

 

Тож не здаюся на поталу тій,

Що точить серце, мов іржа, щомиті;

Бо я повинна виграти цей бій –  

Над прірвою у золотому житі. 

 

Нотатки життя

 

Життя – це музика: чарівна та незвична,

Бурхлива, лагідна, божественна та… різна;

Це – таїна природи, дивна й вічна, – 

Батьки, синочок, донечка, Вітчизна! 

 

Це – Всесвіт, що бринить, немов орган,

А ритми змінюються, мерехтять, як зорі;

То ніжний вітерець, то вітрюган, –  

І слухають, танцюють люди-долі…

 

Я з ним зріднилась – до останніх нот,

Бо іншого не маю ні краплини, –  

Обожнюю твій трепетний акорд

Душею неповторної людини!

 

Для кращого світу

 

Зникають нації, країни, мови…

Все більше пекла в душах на землі!

Наш милий світ, народжений в любові,

Розтерзують тривоги та жалі.

 

Вчимося ненавидіти завзято,

Аж попелом вкриваються серця;

І навіжено «Гради» та гармати

Знов розпинають віру і Отця.

 

Чи схаменемось, грішні, на розпутті, –  

Згадаємо, що названі людьми?

Чи вимремо, мов динозаври, – люті,

Не прощені, – уже навіки ми?! 

 

Приборкаємо божевільний атом,

Врятуємо планету від гниття;

Пробачимо себе і «супостатів»,

Всміхнемось не облудно, як дитя?..

 

Чи будем далі падати в безодню

Жахливої, дикунської війни, 

Що болем рано припорошить скроні?

А матері ховатимуть синів…

   

О, мир – найбільший скарб, жадане диво!

Як же здобути, дорогий, тебе?

Щоб квітнув світ – незайманий, щасливий,

Потрібно нам перемогти… себе.

Час – не загадка

 

Я намагаюся втримати час – 

Граємо з ним у квача, наче діти;

Наздоганяю, а він, ніби вітер,

Так невловимо зникає ураз!

 

Інколи навіть хвилина – мов гума:

Тягнеться вічність, не видно кінця;

Гирями тисне в тендітні серця,

Всяк набридає, лякає, як пума.

 

Щастям раптово умить обійма, 

Лаврами щедро встеляє дорогу…

Трохи відстанеш, хоча б на пів кроку, 

А вже довкола – омани туман! 

 

Наче, здається, ще жити та жити,

Все ще попереду, – зорі й роки…

Та озираєшся – що навкруги?

Старість тихцем підкрадається в житі!

 

Все пролітає разюче, як день,

Ніби в тунелі, де мариться світло…

Тільки душа – молода, хоче квітнуть,

Їй би – ще літа, веселок, пісень!

   

Час – наче кіт, просто сам по собі,

Він нам – не сторож, не сон, не загадка;

Хто дорожить ним, той буде в порядку, –   

Інколи й груші ростуть на вербі…

 

Тож посміхаюсь, тамуючи щем,

Час обіймаю, мов татка та мрію, – 

Дивно, дитинно, люблю і лелію,

І відчуваю, що це – навзаєм!

 

Оманлива тиша

 

Буває тиша – гірша, ніж гроза,

Очікуванням лиха у тривозі;

Коли страхи приборкати не в змозі,

І набіга непрохано сльоза. 

 

А ти – суцільна рана та печаль,

І вже здається – ліпшого не буде…

Лиш нещодавно обіцяли чудо –  

Та де воно, в яку пропало даль?

 

Ще молишся – агов, примарний шанс!

З останніх сил, хай пальці неслухняні;

Німі вуста видушують благання,

Допоки каганець іще не згас…

 

Та раптом – грім, кувалдою, в імлі,

Немов всесвітня сила всюдисуща,

Що все довкола, мов горіхи лущить;  

І злива припадає до землі!

 

Здавалося б, якісь нові жахи

Чи демони злетілися, мов круки…

А ти себе береш, як бог, у руки – 

Кінчається омана навпаки.

 

І те, що в тиші, як мільйон гризот,

Тебе терзало неймовірним болем,

Тепер, у бурі, виявилось кволим,

А ти – міцніший, ніж ворожий дзот.

 

Заціпеніння сходить із душі,

І всесвіт вже готовий боронити!..

Та головне – не схибнутись від миті,

Коли за бурею настане штиль.

 

Доторкнутися трояндою

 

Ця квітка – полум’яна, як жага,

Вогненна й ніжна, горда та чутлива;

І хочеться кохати без вагань,

Побачивши таке жадане диво!

 

Трояндовий вдихаю аромат

І лагідно торкаюся вустами;

І вкотре зачаровуюсь стократ,

До серця пригортаю, наче мама. 

 

Від чашолистків – і до пелюсток

Енергія її благословенна;

Вона мене підносить до зірок,

Відлунює в артеріях і венах. 

 

Вродлива, мила, як сама весна,

Мов дівчина, незаймано зваблива;

Божественна, незаздрісна, одна,

Бентежних почуттів шалена злива!

 

Що може бути кращим на землі,

Ніж королева пристрасті, ця фея?

Відмолює усі мої жалі 

Троянда під сріблястою зорею.

 

Знову

 

В благословенній, урочистій миті

Відроджуються небо і земля;

І дихається легше вже полям,

Та людям, що живуть тисячоліття.

 

А смуток враз зникає із душі,

Як пух кульбаби, тихо відлітає…

І вже земля здається милим раєм,

Де зцілюють не ліки, а вірші.

 

І щирий мир зворушує серця, 

Які чекають нового світанку;

А гості – тут, окрилені, на ґанку,

Знов просять див у доброго Отця. 

 

Бере мене в долоні ніжно час,   

Свою принцесу у танку кружляє…

Ось чимчикує Новий рік з-за гаю –  

Безмежна радість, людоньки, у нас! 

 

А лісовій красуні звіддаля

Тут затишно, мов келихам та квітам;

І світ увесь так хочеться любити,

Як трепетне, невинне немовля!

 

©Ловелін П. Ейо

 

©  З мови ефік переклав Сергій Дзюба

Схожі матеріали (за тегом)