|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:10 | 06.30.2022

«Червоній калині» з Малинівки – 40 років!

Вже 40 років жіночий фольклорний ансамбль «Червона калина» з села Малинівка є гордістю Ріпкинщини. Створений у далеких 80-х роках минулого століття сестрами, які жили піснею, він продовжує й сьогодні радувати своєю творчістю. Адже хоч учасниці ансамблю й поважного віку, в душі вони завжди молоді.

Створила ансамбль в 1980 році молода завідувачка Голубівським сільським клубом Валентина Тимофіївна Манько. Сьогодні цей дружний, творчий колектив по праву вважається один із кращих фольклорних ансамблів району, а пісня весь час іде поруч по життю з його учасниками.

«Платили їй тоді двадцять рублів за роботу завідувачкою клубу, ще й молоко приймала на молочарні, ще й дитина на руках мала була, – розповідає сестра Галина. – І мало їй роботи було (усміхається, – Авт.). Каже: давайте, дівки, зробимо колектив. І ми зібрали своїх сестер, подруг та родичок. Так і почалося наше співоче життя. І співали, і гуморески розповідали, і сценки ставили, і, поки молоді ще були, танці танцювали».

10rokivtomu

Десять років тому

 

У найперший репертуар колективу увійшли такі народні пісні: «Ой на ставку гусак», «Із колодязя жінка воду брала», «Раз козак у поход ходив», а ще – безліч гуморесок, які стали родзинкою кожного їхнього виступу. Вони полюбилися слухачам і зробили «Червону калину» відомими не тільки в районі, а й в області. Адже колектив три роки поспіль представляє фольклор Ріпкинщини на Міжнародному фольклорному фестивалі національних культур «Поліське коло», демонстрував свою творчість на обласному фольклорному фестивалі-конкурсі ім. В. Полевика та на Всеукраїнському фестивалі традиційної слов’янської культури та бойових єдиноборств «Київська Русь».

Співачки хоч давно вже пенсіонерки, та й лишилося їх з усього колективу лише шестеро, і добиратися з різних сіл до клубу важко на репетиції, але вже коли зберуться, то кажуть найбільша радість – молодість згадати та пісень поспівати.

 

Їх об’єднала пісня

 

У колективі було 15 учасників з Коропки, Голубівки, Маньків, серед них – троє сестер: Валентина Манько, Ганна Бабич та Надія Васенко, всі – вродливі та співучі. І якщо Валентина, яка ініціювала створення колективу, працювала в культурі, то Надія була однією з кращих трактористок Чернігівщини. Самотужки навчилася грати на баяні та гітарі. Ганна працювала кухарем та дуже любила вишивати. Її вишиті рушники та вишиванки радують око всіх, хто потрапляє до оселі пані Ганни. І їх, таких різних, об’єднала пісня.

1sestry

Троє сестер

 

«Ми самі збирали пісні, записували їх від бабусь та мам, ці зошити і зараз у нас є, – говорить пані Галина. – Самі підбирали собі репертуар, ставили сценки і частівки співали. До речі, жодна з наших дівчат, які співали в колективі, не знає нотної грамоти, ніколи не вчилися в музичних школах та всі ми вміємо співати на кілька голосів».

 

Є що згадати й дітям розказати

 

«Ой, і весело тоді було, – згадують жінки. – Роботи купа, а ми все одно швидко все поробимо, вдома господарство попораємо – та й на репетиції біжимо. Не відчувалося втоми, бо ми займалися тим, до чого душа лежала. Всі з молодості любили співати, так з піснею все життя й пройшли».

Виступали на всіх святах. І в клубі, і на полі, і у лісі. Ніколи не відмовлялися.

«Відправляли в поле комбайни, то нам дві машини вантажні підгонять, борти повідкривають, червоною матерією встелють – і ми виступаємо, як на сцені, – говорить Галина Тимофіївна. На порозі у конторі на всі свята концерти давали. Наспіваємося, розвеселимо всіх, а потім – і самі за роботу. Якось було, гребли сіно на лузі. Приїздить до нас голова колгоспу і каже: дівчата, треба швидко в район їхати, виступати перед якоюсь делегацією – чи то чехи були, чи поляки, вже не пам’ятаю. Так сіно покидали, додому поїхали, зібралися – і на сцену!»

1vitae

Кумедних історій у дівчат – хоч відбавляй, жартують, мовляв, є що згадати на старості років.

«Ми на репетиції ходили з Малинівки до Голубівки, – загадує Галина Тимофіївна. – Взимку, влітку, восени і навесні. Не дивилися ні на сніги, ні на дощі…. Якось одного разу пізно ввечері узимку йшли ми додому. Зими тоді були не такі, як зараз, – снігу було, хуртовини... Ми голови понагинали і йдемо поперед вітру, ледь ноги пересуваємо. І тут підіймаю я голову, а переді мною бик стоїть – з ферми втік. Ох і бігли ми тоді від того бика, де й та втома ділася».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора та Олексія Миколаєнка

Схожі матеріали (за тегом)