|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 10:23 | 03.29.2024

«Мароз, Мароз, іді кутю єсті»

На Чернігово-Сіверському Поліссі християнські традиції різдвяного святкування тісно переплетені з прадавніми звичаями й обрядами. Про один із таких розповідають старожили села Петрушин Чернігівського району – це ритуал «годування» Мороза. Для поліщуків він є особливим, адже під час промовляння всі в хаті повинні були сидіти тихо, не виходити за двері, не сміятись і не вовтузитись, бо Мороз забере.

 

«На калядки пєчуть ладкі»

 

Вечір напередодні Різдва у різних кутках України зветься по-різному: Святвечір, Канун, Вілія, Багата кутя. Свято це сімейне: весь рід має зібратися за святковим столом цього вечора, щоби впродовж наступного року всі трималися вкупі й жили дружно. Різдвяні свята вважали великими, тож на цей період виносили з хати все, що нагадувало про повсякденну роботу, адже працювати протягом усіх святок було гріхом.

Особливими були звичаї та замовляння мешканців чернігівського Полісся. Окрім християнських традицій, тут присутні і древні ритуали та замовляння, до того ж звучать вони своєю мелодійною і неповторною говіркою.

84-річна Євгенія Телень із села Петрушин Чернігівського району пригадує, як, навіть у часи безбожного совка, зберігались християнські традиції.

1axram

Храм у селі Петрушин

 

«До Роздва всє постувалі, а на Роздво розговляліся – уже єлі і сало, і мяса, і кавбаси – шо в каго є. Всє кучкаваліся, хаділі гуртом щедравать, – розповідає старожил. – А мама вже пєч топіть на Щедруху. Абезатєльна треба пєкті ладачки. Так у нас і казалі: «На калядкі печуть ладкі».

Щедрівки поліщуків ідейною наповнюваністю мало чим відрізняються від більшості українських, однак їх вимова – неповторна.

 

«Щедрик-Петрік, дай варєнік,

Грудачку кашкі, на верх кавбаскі.

Ще таго мала, кусочек сала.

Скарай дарітє, нас не барітє,

Кароткіє світки, памерзлі литки!

Добрий Вєчєр! Щедрий Вєчєр!

Добрим людям на здаровьє»

 

«Послє таго мама вже виносіть ладкі. Ми пабралі, падякувалі і далі пашлі. Уже й памерлі тиє, шо хаділі за мною щедравать – асталася я адна», – зітхає Євгенія Телень.

 

Зовіть Мороза кутю їсти

 

76-річна Євдокія Лазарєва (1943-го року народження) пригадує, яким у часи її дитинства було дружнім та велелюдним її рідне село Петрушин: «Перед Різдвом всє сабіраліся на вечарніци, приходілі в хату, гатовілі шо в кого було. Уже тєпєрь нема такой дружнасті. Абєзатєльна були і хлопци, і дівчата. А як без хлопцав? Вишивалі, на самопрадкє пралі і все такоє рабілі».

Першу кутю тут називають «голодною» – готують 12 пісних страв. Бабуся пригадує і ритуал, який передував «святій» вечері.

«Мама вносила сєна, лажила хлєб і солькі абєзатєльна на хлєб, а тади кутю ставім на покуть, борщ, узвар – шо нагатовілі – поставілі і це уже да вечера, – каже Євдокія Лазарєва. – А ввечері вже завьом Мароза: «Мароз, Мароз, іді кутю єсті».

Ритуал закликання на вечерю Мороза був особливим для поліщуків, його виконували навіть найбільш релігійні з них. Згідно з розповідями старожилів, цей ритуал вимагав і особливої поведінки від тих, хто сидить за столом, а особливо – дітей.

«Пасєлі за стол, а дєд каже на нас: «Дєвкі, Мароза завітє, хай ідє кутю єсті», – розповідає молодша сестра Євгенії Телень Катерина Клановець (1937-го року народження). – Треба було трі раза пазвать у акно. А було ж завєш, завєш, дай засмєєшся, а дєд і ще й ложкою по лабу дасть: «Тіха!». Треба, шоб тішина була за сталом».

1astarogili

Петрушинські старожили Катерина Клановець, Євгенія Телень, Євдокія Лазарєва

 

У петрушинців другу кутю називають щедрою.

«На щедру кутю всє гатовілі скаромнає, – пригадує Євгенії Телень. – Тут уже і кавбаси, і сала і, мяса, і кутя з маслом і пшеничної крупи. – А третя кутя – перед Вадахрещам – тоже галодна, бо це посна кутя».

Воду, за словами старожилів, на Водохреща вважали особливою – її зберігали протягом року, вважалося, що вона допомагає від усіх хвороб. Коли приносили воду з церкви, то частину виливали і в громадську криницю.

1ababusi

Яка ж мелодійна і така люба серцю полісько-сіверська говірка, яка, за визначенням академіка Рибакова, схожа на мову Київської Русі. А як чарівно звучить поліська пісня! Найдивовижніше, що носії цієї говірки живуть в десятку кілометрів від Чернігова, можна сказати – у нас під носом. Останні носії традиції, яку будь-що треба зберегти.

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото Олексія Миколаєнка

Схожі матеріали (за тегом)