|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:24 | 05.21.2024

Усе залишається людям

Квітень 2021. Тоді, пригадується, у весняному часі для носівчан співпали дві події, точніше – ювілеї: 50-річчя заводу «Побідит» – філіалу столичного підприємства оборонної промисловості ВО ім. С.П. Корольова, а на травневому порозі – 80-річчя директора-довгостроковика його носівського підрозділу Володимира Григоровича Кубрака.

kubrakІз багатьма ветеранами-побідитівцями випало тоді зустрічатися, готуючи публікацію з нагоди в «Носівських вістях». У моєму серці і понині хвилюючі почуття від їхніх зворушливих спогадів про час і про себе, своїх колег і славний шлях найбільшого упродовж кількох десятиріч підприємства й колективу Носівки. А розпочиналось воно із надзвичайно скромного приміщення дитсадка колгоспу ім. Фрунзе, який свої хліборобські вершини здобував не без допомоги шефів-побідитівців.

Шкодувати за минулим наразі не модно. А, втім, і в підрядному колективному господарстві виростали свої герої-орденоносці, і без жодної розкачки буквально з будівельного майданчика поруч із широкими ланами й тваринницькими приміщеннями піднімався навіть не тижнями, а днями-годинами справжній велетень-завод, складався трохи згодом понад тисячний дружній колектив. Це не легенда, яку з гордістю розповідали випробувані в будівельних буднях побідитівці, а затим представники широкого спектру масових професій, інженери, майстри, які здобували робітничі професії у власному училищі, філіалі Ніжинського ТУ № 2. За сім років – з 1975-го по 1982-й, коли заводський навчальний центр припинив діяльність, виконавши свою роль, ним було підготовлено понад 600 кваліфікованих спеціалістів з металообробки: токарів, фрезерувальників, шліфувальників, координатників. Це вирішило кадрову потребу не тільки «Побідиту», а й ряду підприємств Ніжина, інших філіалів головного підприємства, заводу «Радіоприлад». Як говорять, побідитівського цвіту – по всій Україні. Адже окремі випускники училища продовжили навчання в Київському індустріально-педагогічному технікумі, відбувшись затим у подальшому житті організаторами виробництва, майстрами виробничого навчання.

«Ми – побідитівці», – звучало з гордістю завжди, і надто в ювілейні дати, в це досить непомітно скромне 50-річчя, яке відбулося по-домашньому, без значних урочистостей.

Україна у вогні, руїнах, не до свят нині. Та й куди телеграми вітальні надіслати, якщо нема адресата? І все ж Носівка з доброго пам’ятства. Журналісти району навіть не сподівались на таке багатоголосе і щире відлуння публікації «Заводу Побідит – 50» серед широкого загалу читачів, простих носівчан. Адже в багатьох ветеранів підприємства – вже дорослі діти, стають на крила внуки. Вважай, представники двох поколінь Носівської громади виписали в літопис заводу свої імена разом із його керівниками з початку закладання першого і головного в перспективі інструментального цеху Віктора Олександровича Лотренка та Миколи Івановича Калини. Минуло всього півроку – і перша продукція носівських інструментальників пішла на підприємства оборонної галузі. Це була видатна перемога. Перемога зрідні подвигу, і перше районне свято молодого колективу заводу, який приріс і числом, і вмінням, і справжніми юними талантами в робітничих спецівках. Уже в перші й наступні десятиріччя подальше до своєї виробничої високості становлення заводу пов’язане з ім’ям Володимира Григоровича Кубрака.

Морський офіцер, професіонал-зв’язківець для столичного «Радіоприладу» став знаменним відкриттям, а для його носівського філіалу – щедрим подарунком. Зауважимо, до відповідальної посади юнак пройшов доармійський гарт металом. Після Єнакіївського металургійного училища працював на місцевому металургійному заводі, а після профільного вишу – вже інженером на Криворізькому металургійному заводі, потім начальником сталеплавницького цеху на Київському заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації для будівництва.

Словом, у Носівку 36-річний Володимир Кубрак прибув уже з багажем досвіду організатора виробництва, висококваліфікованим фахівцем – із металом, як говориться, «на ти», і в будівництво буквально закоханий. Демократичний патріот-державник, інтелігентний, не просто з армійською виправкою, а офіцером, який мав честь, уболівав не за себе, а за підлеглих, у якого за словом – неодмінно діло. Цьому принципу був і залишається Кубрак вірним завжди, і молодим керівником, і всі більш як чверть віку своєї побідитівської кар’єри. Певна річ, тому дружному, працьовитому, ініціативному колективу до снаги були будь-які найскладніші замовлення – завдання головного підприємства по створенню надійного щита для мирного неба над Вітчизною. У Носівці виготовлялося більше половини загального обсягу інструментального обладнання й основного виробництва з пластмас. А ще побідитівці виробляли товари народного споживання, широкий асортимент дитячих іграшок, які полюбилися малюкам не лише на українських просторах, а й у кордонах далекого й близького зарубіжжя. Саме з Кубраком «Побідит» виріс у справжнього регіонного велетня, розкрившись, як літак «Мрія», низкою виробничих корпусів. За інструментальним цехом з’явились заготівельний корпус, виробничі модулі слюсарної й токарної дільниць, комплектувальні склади, перша черга комплектувального цеху.

Довершувати успішно промислове виробництво – сучасний адміністративно-побутовий комплекс і цех пластмас площею в чотири тисячі квадратних метрів нова котельня й очисні споруди. Це далеко й далеко не повний перелік будівельних об’єктів, які засвідчують, що будівничий рух директора і його команди не згасав впродовж усього часу будівництва. До руїн оборонки ще з’явився ковальський корпус як продовження інструментального цеху гарячого штампування деталей основного виробництва. А друга черга – шліфувального цеху, склади стружки й листових металів, поліпшення умов праці й культури виробництва. Взагалі подвір’я заводу квітувало влітку, а взимку – квіти в цехах. І скрізь директор був не поруч зі своїм колективом, а попереду. Не шкодував ні сил, ні здоров’я, не беріг свого серця – відкритого навстіж до людей. Любив і любить Носівку, як своє рідне Єнакієве, і коли окупанти украли Крим та його рідний край шахтарів і сталеварів, на його серці побільшало рубців. Три операції переніс ветеран, переступивши у своє ювілейне 80-річчя. Надзвичайно турбує, що багато задумів не вдалось здійснити, зокрема й побудувати робітниче містечко поруч із заводом. А вже були схвалені й план, і кошторис. На жаль, дорогу перейшла нещадна конверсія.

А, втім, його дітям і внукам, колегам-побідитівцям, всім нам, носівчанам, є вагомі підстави згадувати сторінки історії «Побідиту», його славетного колективу, глибоку життєву борозну керівника. У тому літописі трудівничого подвигу, будівничого подвижництва, звершень, зрідні подвигу в мирний час – виробничі корпуси із взірцевими умовами праці, побутом, заможним соціальним пакетом.

Взяли побідитівці відповідально на свої плечі вирішення низки соціальних проблем і на власному підприємстві й загалом міських. На заводі була своя поліклініка, де прийом здійснювали лікарі, добре оснащений фізкабінет обслуговував не тільки побідитівців і їхні родини, а й багатьох містян. Перукарня, пункт побуту, відділення «Ощадбанку», магазин, чудова робітнича їдальня, в яку обідати їздили навіть із центру міста. Не Японія, але в ті часи скромних українських статків і буднів була приваблива картина. Були й свої екологічно чисті овочі в тепличному комплексі, вистачало й на прилавки магазинів.

Упродовж десятиліть «Побідит» був мистецьким центром духовності, культури з низкою ансамблів, бібліотекою, художньою майстернею, фотолабораторією.

Перепрошуємо за перелік заможної спадщини побідитівців, їх внеску у розвиток нашої Носівки. Він воістину вагомий – робітничий колектив з перших днів був надійним партнером аграрників, виконуючи замовлення на виготовлення дефіцитних деталей до техніки. Взяв обіруч і газифікацію. Не короткою дорогою до заводу, а великою дев’ятикілометровою околицею Носівки, подарувавши благо трудівникам. Час був такий, жили не для себе, а більше для людей.

Три 30-квартирних багатоповерхівки й житло на вісім сімей істотно поповнили життєвий фонд колишнього райцентру, сучасний спортивний комплекс «Олімпія», який успішно працює й понині для юних і дорослих носівчан. Значні інвестиції «Побідиту» і його головного підприємства укладено в освітні й дошкільні установи, спорудження нової клініки. Все не без турбот Володимира Кубрака. Навіть зійшовши з капітанського містка, в кінці буремних 90-х він не гостем і почесним директором залишився із своїм колективом, а жив із його проблемами, буднями й святами, очолюючи тепличний комплекс заводу. Не його вина й не вина колективу побідитівців, що спіткнувся на бездарних рифах реформ їхній потужний корабель, ім’я якого спонукало до вічності (побідит – це надміцний сплав із карбіду вольфраму і кобальту). З надміцним характером він і його колеги, пройшовши свій, відміряний історією час на весь зріст. Красиво пройшли. З орденами й без орденів, однак для нас, нашого покоління вони – герої.

«Все залишається людям!» – роздумував відомою фразою наш добрий друг Олександр Петренко, залишивши останнім свій токарний верстат, рідний завод. Залишив із найкращими сподіваннями, що корені трудового подвижництва побідитівців проростуть щедро новими сходами в нашому краї і на всіх просторах української землі!

 

Олексій НЕСТЕРЕНКО, заслужений журналіст України, редактор районної газети «Носівські вісті» (1975-2015р.р.)

Микола ТЕРТИШНИК, директор КПНЗ «ДЮСШ» Ноівської міської ради


Післямова

Громадськість м. Носівки, колектив КПНЗ «ДЮСШ» Носівської міської ради, ветерани-побідитівці звертаються до депутатського корпусу міської ради і міського голови В.М. Ігнатченка з проханням розглянути питання про присвоєння звання «Почесний громадянин Носівської територіальної громади» Кубраку Володимиру Григоровичу. Він нині пенсіонер, цього по праву заслуговує.

Схожі матеріали (за тегом)