Ми втомилися від постійних тривог і безсоння – над українськими містами щогодинно літають зграї цирконів, КАБів, шахедів… Несолодко приходиться нашим захисникам на фронті, у них нескінченна втома від боїв, від втрат і неможливості закінчити цю війну швидко і з перемогою.
Неймовірну втому і відчай відчувають матері та дружини близьких, які знаходяться у полоні або безвісти зникли.
Вони здригаються від кожного невідомого дзвінка… Це виснажливо і складно, це на межі людських сил – чекати роками того, хто зник і ніхто не знає, де він. Це справжнє пекло на Землі. Це розпач і надія. Божевілля. Ти навіть не маєш права його оплакати, бо все ще сподіваєшся, що він живий і повернеться. Можливо, він у в’язниці…
Крім неймовірної втоми, у них є молитва. Є нескінченне чекання. І віра попри все. Віра, незважаючи ні на що. Бо ця віра – крила для близьких, які чекають обміну в рашистьких в’язницях…
Війна – трагедії тисяч, мільйонів маленьких родин, і з цих трагедій складається величезне полотно загального болю і страждань всієї країни. Великої трагедії всього народу…
Таміла Хімич – корінна прилучанка. Мріяла, як і її мама, бути педагогом, працювати з дітьми (мама все життя пропрацювала у міській школі мистецтв – викладала музику, диригувала хором, навчала учнів грі на фортепіано).
Спочатку Таміла закінчила Прилуцький педагогічний коледж, згодом – отримала філологічну освіту в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Викладала англійську, українську та польську мови у школах міста та в педагогічному коледжі.
Якось несподівано (а може, це вже було Кимось вирішено?) зустріла кохання свого життя – Олександра. Вони одружилися, обвінчалися…Народилися дітки – донька Анічка і синочок Артем. Вони були щасливі і мали багато чудових планів на життя.
Повномасштабне вторгнення зруйнувало всі їхні плани, як і плани мільйонів інших наших родин. Війна перемістила їх у свою жорстку реальність і змусила перенести багато страждань.
Її чоловік Олександр пішов на фронт, був бойовим медиком 164-го батальйону Територіальної оборони, а в червні 2023 року він зник безвісти поблизу населеного пункту Серебрянка. Пізніше з’ясувалося, що він перебуває у ворожому полоні.
Олександр пройшов декілька російських СІЗО, довго перебував у страшній в’язниці в Сибіру неподалік Омська… А в липні 2025 року Олександра вдалося обміняти, і нарешті він повернувся додому.
Дізнавшись про зникнення свого чоловіка, Таміла почала діяти: зверталася до командування ЗСУ, до Міністерства оборони, писала в різні інстанції, зв’язувалася з міжнародними організаціями Червоного хреста… Об’єднала навколо себе рідних всіх інших наших воїнів-захисників, яких спіткала така ж сама страшна біда. А на початку 2025 року, несподівано для себе, очолила об’єднання родин безвісти зниклих і військовополонених Прилуцького району.
Так звичайна жіноча ініціатива, емоційний імпульс дружини, людська незгода з тим, що ніхто особливо не поспішає шукати їхніх чоловіків, батьків, синів, привела Тамілу до громадської активності і до відповідальності за сім’ї, з якими вона зріднилася за ці роки. Людина інколи здатна зробити набагато більше, ніж їй самій здається…
Її чоловіка обміняли – але вона не пішла з об’єднання, не покинула людей, які їй довіряють. Це перетворилося на головну справу її життя, можливо навіть на неочікувану місію, на Господнє призначення…
Відкриття власної жіночої сутності, сильний емоційний порив серця, кохання до чоловіка дозволили їй стати більш мужньою та хороброю, згуртувати навколо себе людей, дати їм підтримку і віру. Любляча жінка може все!
Я знаю пані Тамілу вже майже рік – бачила її на акціях, спостерігала за її волонтерською роботою і за тим, як вона спілкується з людьми, як турбується про родини зниклих. Знаю, яка вона мама і яка подруга… Бачила, як принципово вона відстоює справедливість і правду, як не боїться сперечатися «з сильними світу цього».
Ця красива, молода жінка з рудим волоссям схожа на жар-птицю, яка не боїться літати серед хмар високо в небі. І кличе нас за собою.
Що пережив її чоловік у полоні? Якою була їх зустріч і яким тепер стало їх життя?..
Їй важко розповідати про ці трагічні події, але вона розповідає… Може, тому, що наших хлопців ще там багато, не обміняних, які страждають і сподіваються. І ми повинні пам’ятати про них.
Таміла:
«У березні 2023 року мій Олександр був у навчальному центрі – ось-ось їх повинні були відправити на фронт. Приїхав звідтіля додому на добу. З тих пір я його більше і не бачила. Побачила аж через два роки, більше, ніж через два роки… У серпні 2025-го.
22 квітня 2023-го їх відправили на позиції у Серебрянський ліс, який знаходиться на межі Донецької і Луганської областей поблизу Кремінної. Він рідко виходив на зв’язок, частіше ми переписувалися. 26 червня вони разом з побратимом Романом Тандурою вийшли на останнє бойове завдання і були взяті в полон кадировцями з підрозділу «Ахмат» – гарно підготовленими і переодягнутими в наш стрій. Вони могли б загинути, але їм пощастило – їх з Ромою не розстріляли, а передали рашистам у розподільчий центр чи то ізолятор у Краснодоні. В народі його звуть «душегубкою» – це якесь величезне складське приміщення, в якому тримали до 500 наших полонених. Туалету не було, води не було, очі були замотані скотчем… Потім – Луганське СІЗО, Суходільська колонія. Потім – в’язниця під Омськом у Сибірі.
Те, через що нашим хлопцям приходиться проходити у цих рашистських центрах, СІЗО та в’язницях, все майже однакове і завжди нелюдське. Систематичні тортури, жорстоке знущання, приниження, психологічний тиск. Імітація розстрілів, побиття під час допитів, застосування струму, голод, відмова в лікуванні… Все повсюди у них, як по підручнику…
Саме з в’язниці під Омськом його і забрали для обміну.
Обмін відбувся 23 липня 2025 року. Олександру ще раніше часто снилося це доленосне число – 23. Потім ми дізналися, що його двоюрідний брат Сергій саме в таку дату загинув у Серебрянському лісі…
У камері сибірської в’язниці не було вікон, світло горіло весь час і не можна було зрозуміти, чи це день, чи це ніч. 21 червня їм сказали – йдете на обмін. Зав’язали очі. Тримали довго в якомусь ангарі на аеродромі – ні сісти, ні води, ні туалету. Олександр згадував, що було дуже холодно, хоч і літо. Потім їх привезли літаком у білоруський Гомель. Білоруси зняли пов’язки з очей, розв’язали руки і нагодували гречкою з м’ясом, перший раз за всі роки нормальною їжею.
Ще й тоді чоловік не вірив, що буде обмін. Йому все здавалося, що їх знов посадять у літак і повернуть до Сибіру…
О десятій вечора мені повідомили з координаційного штабу, що мій чоловік обміняний. Їм роздали телефони, і ми вперше зв’язалися по відеозв’язку.
Я його не впізнала. Голос його, а людина на екрані – не він. Чоловік за ці роки втратив 35 кілограм, лише у в’язниці під Омськом – 11. Донька питає: «мамо, хіба це наш тато? Він не схожий на тата, це не він…» Вони у камері годинами розмовляли про кулінарні страви, мріяли про борщі і тушену картоплю… Це зрозуміло.
У Чернігівський лікарні їм взяли експрес-тести на гепатит, туберкульоз, ВІЛ. До них у камеру спеціально підселяли хворих, щоб хвороби поширювалися…»
Як вона трималася, за що трималася, поки її чоловік більше двох років знаходився в цьому пеклі? Трималася за дітей, за свою віру в те, що він повернеться, за роботу. А ще – молилася, писала пости на свою сторінку у ФБ, проводила акції, з’єднувала людей і давала їм впевненість, що всі-всі повернуться колись додому. Хоч інколи й сама мало вірила в це.
Їй було важко мені розповідати про ці трагічні події, але ж вона розповідала. Крізь сльози, а інколи навіть крізь щасливу усмішку…
Відразу після обміну вони не побачилися – хлопців повезли на реабілітацію у Немирів…
Реабілітація закінчилась, і вона поїхала його зустрічати під Малу Дівицю – їй не хотілося, щоб він приїхав у центр міста на площу і його зустрічали представники різних громадських організацій, вітали квітами… Ці два роки пошуків і чекання були наповнені болем і сльозами. Їй так хотілося, щоб в цей день він належав лише їй, хотілося побачити його і заховати в маленьку скриньку з коштовностями, носити її завжди із собою і нікому не показувати!
Як очільниця спільноти вона, мабуть, не мала на це права, бо повернення додому з полону – загальна радість, вона для всіх, це мотивує інших… Як дружина – мабуть, мала. Тому й зробила саме так…
Таміла прикрасила власне подвір’я квітами і кольоровими кульками, вітальними кумедними плакатами. Ще тиждень до них з подарунками, гостинцями приходили родичі, друзі, знайомі. Щоб обійняти, порадіти його звільненню, побажати здоров’я і скорішого повернення до нормального життя в рідній країні… Ці візити були дуже важливими для родини і дуже зворушливими…
Олександр багато спав у перший тиждень повернення додому, а вже потім – спав тільки з пігулками. У перші дні вони багато розмовляли, передивлялись родинні відео… Коли він востаннє бачив Артемчика, йому було трішки більше трьох місяців, тепер же, за ці два з лишком роки, він подорослішав, змінився, і для тата це було справжнім одкровенням і здивуванням…
Він повернувся на свою колишню роботу, займається волонтерством, допомагає дружині в її громадській діяльності, радіє кожному, кому вдалося вирватися з рашистського полону, частенько спілкується з побратимом Романом Тандурою з Линовиці, який теж вже вдома. Займається господарськими справами, за якими так скучив – подумки в колонії під Омськом він вже тричі робив ремонт в оселі. Тепер же робить його в реальному часі своїми власними руками…
Але ж здоров’я, здоров’я… Все не так просто – полон залишає сліди в тобі, в твоєму організмі на все життя. І цього не можна стерти одним рухом, як дитячим ластиком-гумкою зі шкільного зошита.
Таміла говорить, що сьогодні існують деякі державні і міжнародні благодійні програми для допомоги звільненим з полону і їх родинам. За цей час Олександр проходив реабілітацію не тільки в Немирові, а ще й лікувався в Чернігові і Ніжині. Всією сім’єю вони відпочивали під Одесою і в Миргороді (у Миргороді – за благодійні кошти Євросоюзу і благодійного фонду Клубу рибалок України). Тобто в цьому світі ще існує небайдужість і милосердя.
У лютому 2025 року Таміла організувала першу акцію на підтримку родин зниклих безвісті і полонених. Тоді її підтримала кума, мати чоловіка… Вона кинула меседжі в соціальні мережі – в усі прилуцькі пабліки і платформи. Виявилося, що вона не одна з таким болем, що таких, згорьованих, які майже втратили надію, в місті багато. І у кожного – своя трагічна історія, яка потребує уваги, співчуття і конкретних дій.
За ці роки вона об’єднала навколо себе до 200 родин (цифра надто швидко змінюється, бо війна – величина зовсім не постійна, як її солдати і жертви). Спільнота довіряє їй і підтримує в кожному починанні, бо це робиться в ім’я тих, про кого не можна забувати. Створення разом з Прилуцькою міською радою Банеру надії, на якому світлини тих, кого чекають додому; участь у Всеукраїнських та прилуцьких акціях «Дзвони пам’яті», «Дерево надії», «Полон вбиває», «Голоси тиші», «День героя»… Щоб привернути увагу, акцентувати на болю тисяч українських родин, не дати залишитися байдужими до трагедії, і – підтримати родини, вселити надію, обіймати їх. Вона – організатор цих акцій, сценарист і ведуча.
Зустрічі тих, хто повертається додому на щиті, тих, хто повертається, нарешті, з полону. Печальні і радісні новини «кидаються» в соціальні мережі, в Телеграм-групу «На щиті…». Вона пише сценарії, зв’язується з громадськими організаціями, волонтерами, представниками влади. І дякує всім, хто допомагає їй підтримувати родини: Віктору Симонцю, представнику ГО «Ветеранське братерство», ветерану російсько-української війни Сергію Скворцову, Благодійному фонду «Надія»…
Таміла Хімич не покинула спільноту після повернення чоловіка з полону, бо не вважає, що справа вже зроблена. Вона залишилася. Причому і копійчини не отримує за роботу.
Вона береже довіру своєї спільноти до неї і ніколи не дозволить, щоб цими родинами хтось скористався заради власного політичного капіталу, бо чесність і справедливість – понад усе.
Сучасна війна, ця немилосердна кровожерлива епоха народила дивовижних українок. Ці жінки зупиняють океани, руйнують гори, приборкують вітри… Відроджують себе з попелу і відроджують своїх чоловіків. Україні пощастило.
Лілія ЧЕРНЕНКО, фото Валентини Цербе-Несіної
