Василь Макуха повернувся з війни у рідні Прилуки у грудні минулого року. Щастя для його родини, радість для друзів і сусідів… Увесь цей час він звикав до мирного життя, і зараз продовжує звикати. Щось ремонтує в квартирі, навідує стареньку маму в селі – допомагає їй по господарству; спілкується з онучками Анею та Софійкою, за якими скучив; їздить рибалити з побратимом, прилучанином Сергієм Коваленком; поповнює свою колекцію старовинних монет… А ще ходить по інстанціях, вирішуючи свої справи демобілізованого солдата, спілкується з іншими ветеранами.
Він не з тих, хто поспішає в перші ряди президій чи полюбляє гучно виступати на мітингах. Василь не збирається робити політичну кар’єру на своєму фронтовому минулому – його це не цікавить, він просто насолоджується життям після пережитого.
Він аж ніяк не супермен, не надлюдина, не титан з могутньою силою. Він простий, звичайний, скромний мужчина – з тих простих і звичайних, які, не задумуючись, пішли воювати. Тоді, на початку неочікуваного віроломного російсько-українського вторгнення, під військкоматами стояли черги…
Тисячі таких, як Василь, вирішили негайно йти на війну, щоб не пустити ворога у власну країну. Вони не були професійними військовими, не вміли, може, й стріляти, працювали в офісах і на ринках, орали землю, будували зерносховища, водили маршрутки….
Воювали чесно, повернулися додому з чистою душею.
На фронті важливий генерал і рядовий, комбат і командир взводу. Кожен там робить свою важливу справу, у кожного там свій бліндаж. Ось такі прості, звичайні хлопці мужньо тримали оборону, нещадно били ворога. І саме вони зробили ЗСУ такою міцною і непереможною армією, яка не вміє здаватися, а героїчно змагається за свою волю і країну. І це про них напишуть у майбутніх підручниках про російсько-українську війну… А може, й не напишуть.
Василь служив, воював в одному з батальйонів 119-ї окремої бригади територіальної оборони, яка сформована у Чернігівській області і входить до оперативного командування «Північ». Бригада брала участь у важких боях на Донецькому напрямку, зокрема в районі Соледара, Бахмута.
Василь провоював досить довго, без трьох місяців чотири роки: з 24 лютого 2022 до 4 грудня 2025 року. Свою службу в ЗСУ він розглядає як звичайну і природну справу – з перших днів повномасштабки пішов на війну добровольцем, не роздумуючи і не сумніваючись ні на мить. Міг би не йти, бо його визнали непридатним – мав серйозну хворобу серця і постійно лікувався. Навіть під час війни декілька разів лікувався в госпіталі.
У Василя вже був військовий досвід – він воював у Афгані, тому й позивний у нього був відповідний – «Афганець».
Нічого героїчного у своїй службі в рядах українського війська він не бачить, говорить, що «це була звичайна чоловіча робота, і нічого особливого я не здійснював, не робив – воював, як і всі, разом з хлопцями…» Рядовий. Ходив «на нуль», будував бліндажі, стріляв з кулемета…
Зізнаюся, що довго вмовляла його для розмови, він не хотів бути героєм нарису.
Чоловіки, що повернулися з війни, часто не хочуть її зовсім згадувати, не розповідають про пережите онукам, дружинам, не поспішають на виступи у школи і ліцеї, не кричать на всіх перехрестях про своє героїчне фронтове минуле…
Все таки, умовила – нарешті погодився. І розповідав він про війну без пафосу і гучних піднесених слів – тихо, буденно, і, здавалося, говорив зовсім не про те…При цьому, все-таки – про те…
Наводжу деякі цікаві, на мою думку, фрагменти його розповідей.
«Цей ліс став вже легендою нескінченного спротиву і свідченням, доказом того, що війна все знищує на попіл. Навесні 2022 року там точилися безперервні бої, виснажливі… Густий сосновий ліс – техніці було важко… Піхотні бої, штурми з обох боків, артилерія била постійно… Ворог намагався прорвати нашу оборону, щоб відкинути нас як можна подалі від Кремінної.
Значні площі лісу були вщент знищені, залишилися лише обгорілі стовбури, «випалена земля»… І їжаки зникли, а спочатку їх було так багато, вони приповзали до нас у гості… Там і косулі жили, і білки, і сови. Щоб ліс цей відродився, потрібно десь 100 років…
Оборону нашу вони так і не прорвали, не просунулися. Там і зараз наші підрозділи стоять…»
«Згадуються мені Бердичі…Село таке є в Донецькій області під Авдіївкою. Воно неочікувано стало важливою лінією оборони. На тому напрямку ми стояли чотири місяці… Піхоті завжди найважче, я так думаю… Рашисти прорвалися в село на БТРі, ховалися в хатах, погребах. Постійно міняли дислокацію, якісь специ були дуже підготовлені, ніяк ми їх вибити не могли, не могли загнати в пастку – вони не велися. Ми з побратимом Сергієм Коваленком вели за ними полювання разом із хлопцями нашого взводу… В селі майже вже й жителів не було, лише дві кози вулицями бігали, молоко з них капало… Потім підтягнулися хлопці з Третьої штурмової, оточили, змусили їх здатися в полон… Сергій – друг мій, побратим, декілька разів був сильно контужений, лікувався і знову повертався…Ми з ним всю війну поруч були, як і тепер, а до війни навіть не були знайомі… Фронтова дружба – вона на все життя».
«Цей напрямок не має суцільної лінії фронту – це ж прикордонна смуга. У ворога тактика була вже перевірена місяцями: КАБи, штурми наших позицій малими групами… Гатили артилерією, мінометами… Все замінували навколо, перед нами машина на дорозі підірвалася з іншого батальйону – навпіл її розірвало, одні черевики валялися…
Під час одного з чергувань на спостережному посту нас було четверо. Чотири доби знаходилися ми у віддаленому бліндажі. Двоє відпочивали, двоє чатували, спостерігали за противником. Були у нас прилади нічного бачення, протидронна рушниця. Перед нами, навколо нас – ліс. Нас попереджали, що все заміновано. Але я ризикнув і пішов по маслюки – ну, не міг просто втриматися, я ж заядлий грибник. Господи, скільки ж їх було багато! Ходив дуже обережно, а росли вони просто на очах. Сьогодні бачив маленькі маслюки, а назавтра зранку пішов – вони вже на пів долоні виросли! Назбирав дуже багато, ми їх привезли потім на нашу базу… Чому там так швидко гриби росли? Може, через війну? Теж поспішали, щоб встигнути пожити…»
«Перші місяці війни… Білогорівка на Луганщині стала епіцентром надзвичайно важких і тривалих боїв, містечко опинилося просто в серці потужної лінії оборони. Напружено було. Ворог штурмував наші окопи, «арта» била…Все, як положено. Там по-іншому не буває.
Коли стояли на Лиманському напрямку, потерпали від ударів керованими авіабомбами – КАБами, від безпілотників, дронів… Зброя все удосконалюється – люди її удосконалюють для вбивства інших людей. І де тут якась логіка?..
На війні все страшно. Коли перебуваєш під артобстрілом – це екстремальний стрес, він змінює сприйняття реальності. Серце б’ється шалено, у вухах – дзвін, у грудях – тиск. Це емоційно виснажує і довго не можеш прийти до тями. Снаряди розривають землю, земля іде з під ніг, повітряна хвиля б’є по тілу. Багато контузій важких… У бою ти можеш стріляти у відповідь, а при артилерійській атаці ти просто – жива мішень…
На початку війни дронів не було, це тепер вони – основа сучасної війни, вони і розвідують, і знищують, і скидають дистанційно боєприпаси. Такі паскудники!..
КАБи – це дуже страшні штуки. Їх літаки скидають, вони летять, це «розумні» бомби. Стирають з лиця землі цілі міста, все руйнують, бетонні укриття пробивають. Розбивають вщент всі оборонні укріплення, бліндажі, всі позиції… На місці прильоту величезні вирви. Ці керовані авіабомби важко збити.
Як летять, чути страшний свист і гуркіт. Дуже сильний гул чутно за секунду до вибуху. Дуже сильний психологічний шок від них.
Скільки наших загинуло – на нулі, при виконанні бойових завдань, під бомбами і артобстрілами… Скільки поранених, контужених! Побратиму відірвало дві ноги, не змогли витягнути його, буває і так… Добре, як після кожного бойового виходу всі хлопці повертаються на базу.
Усіх загиблих побратимів пам’ятаю по іменах: Ігор, Андрій, Сашко, Діма. І по позивних: Псих, Сват, Кіф, Авраам, Дімон… У нашому взводі було багато місцевих хлопців, всі земляки… з Ічнянщини, Варвинщини, з Прилук, Ладана, з Ніжина, Чернігова…»
«Серед боїв і гучних залпів були все ж таки і тихі години. Це найкраще, що я чув на війні – тиша. Можна було перевести подих і зайнятися звичайними людськими господарськими справами, бо ми ж звичайні люди, ми ж не зростали в королівських родинах, звикли трудитися і наводити лад в своєму домі, на подвір’ї.
Ми все робили: будували бліндажі, рили окопи, оновлювали маскування своїх позицій, хтось займався технікою… У складних польових умовах важливу роль відігрівав налагоджений побут.
Бліндажі ми завжди перетворювали на маленьку затишну оселю, і буржуйки у нас були, було на чому чай зігріти…
Інколи жили в селах, кілометрів за 30 від передових позицій. Знімали у селян хати. На Донбасі люди не завжди були нам раді, варто зізнатися. На Сумському направленні люди добріші, більш рідніші. Під Бахмутом допомагали місцевим продуктами – в перші роки війни продуктів було багато, привозили волонтери, постачальники батальйону. Ковток води не був, як тепер, на вагу золота. Поверталися з нуля у звичайну сільську хату, без всяких зручностей. Просто, бідно. Грубка, ліжко, якщо було…Спальники у нас були, бронік важенний… Постіль робили з дошок, холодильників не було… На війні як на війні.
Виходиш з хати на ганок – навіс, стіл стоїть під тим навісом, бо ми там обідали, вечеряли в літню пору, наче на природі… Ікона…
Води купатися не було, а для пиття була – два рази на тиждень нам привозили продукти і воду з батальйону. Щоб купатися після «передка», збирали дощову воду. Потім знайшли колодязь у заростях… Села під час війни, які потрапили у зону бойових дій чи які недалеко від передової, руйнуються, дичавіють, люди тікають із них… Все людське зникає… Корови безпритульні бродять, не можуть знайти собі місця…
Як найстарший за віком у роті (зараз Василю 60 років, – Авт.), я частенько куховарив – хлопці берегли мене. Борщ їм варив, супи, шашлик робив. Одного разу навіть у печі картоплю в чугунці тушкував: піч розпалив, вправно з рогачами вправлявся, я ж – сільський, в селі виріс. Хлопці шуткували – «Ресторан у Василя».
Гарно готував і Андрій з позивним «Батюшка» з Ічнянщини…
Шуткували під час відпочинку, згадували рідних, просто відсипалися…
Особливою психологічною, емоційною підтримкою були короткочасні відпустки додому, це допомагало. Спілкування з сім’єю, рідні стіни, чиста постіль, пахощі рідної домівки… Повертався до хлопців, як і кожен з відпустки, навантажений домашніми смаколиками. Моя дружина Надія – прекрасна куховарка, виготовлювала голубці, котлети, пиріжки, піци…»
* * *
Василь зізнається, що коли повернувся, спочатку спав погано, прокидався серед ночі, а потім став спокійнішим – відігрівся біля рідних.
Врятувала і робота – намагається щодня себе чимось зайняти. До війни Василь працював токарем, будівельником, ремонтував колії на залізничній дорозі, потім оформився на пенсію…Звичний до всілякої праці.
А тепер вже почав інколи сумувати за хлопцями, заскучав за фронтом… На війні був потрібним, каже, корисним, тут – наче сам по собі…
«Війна, – говорить Василь, – це найстрашніше, що може статися. Таке важке випробування для країни, для всіх нас, для наших дітей та онуків. Скільки горя несе… Повернувся додому, думаю – нарешті мирне життя! А вдома літають ракети, шахеди, світло відключають… У місті стільки багато дорогих машин. На фронті машини всі понівечені, розбиті. Вони під бомбами живуть недовго, а потрібні, як повітря…По копійці люди прості збирають на авто для евакуації поранених, на «мавіки», на дрони… А хтось краде під час війни, хтось наживається, трясеться за свої мільярди… Повернувся – і тут проблеми. Всюди проблеми: то бойові не виплачують, то не можуть хлопці отримати УБД…
Війна для бідних. Закон має захищати кожного. Держава не може вимагати поваги до закону, якщо цей закон діє лише для окремих… Думок у мене багато, тільки куди їх дівати? І що від моїх думок зміниться?
Краще помідори піду підв’язувати на городі… Походжу босоніж по землі, подихаю чистим повітрям, на небо подивлюся, поки там не літають ще шахеди…»
Лілія ЧЕРНЕНКО
