Велика насолода зустрічатися з героями своїх журналістських матеріалів, з якими ти вже встигла потоваришувати!
Є у мене подруга – Тетяна Шеремок (Бджілка) – чудовий педагог, голова районної громадської бджолярської організації, господиня етнопасіки «ДиВоМЕД». Її пасіка стала дивовижним етнографічно-культурним, туристичним та екологічним центрами. На пасіці вона створила музей українського народного побуту та одягу, якій постійно поповнюється новими експонатами. За одним з таких – прядкою для музею – ми поїхали ще до однієї героїні моїх газетних матеріалів та нашої спільної подруги, чудової жінки Галини Шадриної, котра пообіцяла подарувати Бджілці декілька рідкісних старовинних речей з родинної колекції.
Я давно зрозуміла, що музейники дуже жадібні та ненаситні люди – їм (як поетам власних віршів) завжди мало експонатів (прядок, наприклад, має бути три!).
У селі Заїзд, що за кілька кілометрів від Прилук, вже зовсім інший світ, інше повітря, тут по-іншому пахнуть квіти та співають птахи. Це вам не як на другому поверсі п’ятиповерхівки…
Галина та її чоловік Григорій привітно зустріли нас. У дворі стільки квітів та дерев, стільки простору, зелені, свободи та розкутості! Можна походити босоніж по траві, обійняти старий горіх, погладити кору яблуні, на чиїх гілках стільки червонощоких яблук, неспішно попити кави в альтанці… Нарвати з грядки листя салату та огірочок до столу. Спочатку їх, правда, треба виростити, добряче попрацювавши на городі…
Ошатний будинок, в якому вони живуть, збудував своїми руками господар, пан Григорій, і в ньому вони вже нещодавно відсвяткували своє срібне весілля! Обожнюю цю родину за їх працелюбство і щирість, скромність та оптимізм… Вони настільки рідні, наче я виросла тут, на цьому подвір’ї, в цьому домі.
Від їхньої оселі віє затишком, теплом і спокоєм. Зріла китайська троянда, якою ми милувалися півроку тому у великій кімнаті, «народила» двох донечок…
Ми щиро і довго розмовляли про життя, людей і війну. Про все, про що зазвичай люди і розмовляють…
Ми говорили про те, що для тих, хто повернеться з війни, потрібні державні реабілітаційні програми, центри з компетентними психологами та лікарями… І ПОТІМ теж буде дуже складно.
А ще – про дітей та онуків, про те, що в селі, дякувати Богу, є школа та першокласники, і це чудово…
І світло у них відключають, і абрикоси, бува, не вродять, але проживуть… Вони разом, вони вдвох, і все добре.!
Ми сиділи в цьому квітковому раю, насолоджувалися теплим сонячним днем, було спокійно і затишно… Сирена, що долетіла з міста, зруйнувала ілюзію того, що ми втекли від війни – війна скрізь, якщо вона є. Або – ніде, якщо її нема…
Після того, як ми наговорилися, напилися кави зі смаколиками, намилувалися ошатним, уквітчаним трояндами і айстрами подвір’ям Шадриних, щаслива Бджілка нарешті завантажила в багажник машини довгоочікувану прядку та інші рідкісні старовинні речі.
Мали вже від’їжджати, але пані Галина повела нас до своєї сусідки Валентини Мотрич на оглядини її чудового саду у дворі.
Бог кожного поселив туди, куди вважав за потрібне. Імовірно в таке місце, де людина буде найбільш корисною. Мене – на другий поверх п’ятиповерхівки, посадив перед компом, щоб вірші та есеї писала, а Галину і Валентину – ближче до чорнозему.
На подвір’ї пані Валентини – сад з розкішними квітами та туями, які вона вміє фігурно підстригати. Елегантний, доглянутий, красивий…
Завдяки своїм працьовитим рукам і фантазії ці дві жіночки-сусідки створили, кожна в своєму дворі, чудовий і затишний простір Любові. Любові до життя, до людей, до своєї землі.
Коли почалася повномасштабна війна, один з Афонських старців звернувся у своєму посланні до українців і просив нас не кидати землю: «Засаджуйте її квітами та пшеницею, не кидайте її, не звертайте уваги на бомби та пожежі, обробляйте її, доглядайте її, земля врятує вас…»
Є питання: якби люди не вірили в нашу Перемогу, у наш завтрашній щасливий день, вони б ушляхетнювали так свої будинки і двори? Мабуть, махнули б рукою і сиділи в депресії. І подвір’я, городи, села перетворилися б на дикі хащі.
Поверталася я додому з серцем, наповненим тишею і гордістю за цих жінок…
Якщо ви хочете побачити справжню Україну, без пафосу та гучних гасел, без лукавства та брехні, то вона на фронті, вона у шпиталях, де лікуються наші хоробрі хлопці, у волонтерських центрах, де плетуть маскувальні сітки, у простих сільських дворах, де садять квіти і роблять зачіски туям…
Лілія Черненко, Прилуки
