Сергій Стегно, випускник Стольненської школи, що у Менській громаді, сам розробив і втілив у життя проект із вшанування загиблих земляків та встановлення тренажерів на території школи. Хлопець не лише зумів залучити кошти, але й зробив майже все власними руками.
У Стольненській школі здавна є традиція, що випускники роблять якусь корисну справу, аби залишити по собі пам’ять. Так, з року в рік кожен випуск робить добру справу для школи чи громади. І це підштовхнуло Сергія до ідеї встановлення на будівлі Стольненської школи меморіальних дощок пам’яті загиблим односельчанам, які також тут вчилися.
«У нашому селі немає Алеї пам’яті, подібної до тих, що вже є в інших селах громади. Тому мені хотілося зробити щось для вшанування загиблих земляків. До того ж майже всі вони – випускники нашої школи, – розповідає Сергій. – А оскільки наша школа знаходиться в центрі, вона є одним із найважливіших місць у селі. Саме тому нагадування про полеглих захисників, на мою думку, мало б бути саме тут. Тож я запропонував ідею зі встановлення меморіальних табличок однокласникам, але вони її відкинули. Більшість вирішила, що будуть прибирати зупинку в центрі села. Я ж вирішив спробувати свої сили і втілити в життя свою ідею самостійно».
Сергій Стегно провів колосальну роботу. Самостійно розробив концепцію майбутнього проєкту, продумував його та прописав бюджет. Детально вивчив це питання, навіть консультувався з освітянами громади. Також хлопець самостійно залучив необхідні кошти для втілення в життя цього проекту. Допомогло місцеве товариство та небайдужі жителі села.
«Спершу я звернувся в управління освіти Менської громади. Я думав, що потрібні якісь дозволи, але там сказали, що немає ніяких проблем – можна роботи і дозволів не потрібно, бо це не меморіальний комплекс, як такий, а дошки пам’ять, – розповідає Сергій. – Потім я звертався до керівництва школи. Спочатку мені обіцяли підтримку, але через деякий час сказали, що немає відповідного місця для встановлення дощок. Особисто я вважаю, що за бажання таке місце можна було знайти».
Для багатьох така невдача могла б стати приводом відмовитися від задуму, але Сергій все ж вирішив довести справу до кінця. Він вирішив зробити інший проект, аби принести користь громаді і вшанувати загиблих односельців.
«Звісно, спершу я засмутися, що не зможу зробити те, що запланував. Адже в мене вже були зібрані кошти на ці таблички. Я спитав у всіх родичів загиблих, і вони були не проти. Та коли на школі встановлювати не дозволили, то потрібно було робити якусь іншу конструкцію, а це вже меморіальний комплекс. І там зовсім інші підходи. Тож вирішив зробити інакше – облаштувати зону відпочинку з тренажерами і лавками. Коли шукав нову ініціативу, я натрапив на статтю, де на лавках і тренажерах були встановлені таблички з написами: «Тут міг сидіти полеглий Герой», «Тут міг займатися безвісти зниклий», – розповідає Сергій. – Так народилася ідея облаштувати простір із тренажерами та лавками, який у майбутньому доповнять меморіальними табличками. Все це вирішив розмістити на території школи, і цю ідею підтримала дирекція школи. Наразі було встановлено тренажери та лавки».
Сергій самостійно вирішував всі питання, які виникали під час реалізації проєкту. Шукав людей, готових допомогти матеріалами чи коштами, продумував майбутній вигляд зони відпочинку, робив необхідні вимірювання, розробляв креслення та узгоджував організаційні моменти.
До речі, від ідеї вшанування загиблих земляків юнак так і не відмовився.
«Я для себе вирішив: якщо меморіальні дошки не вдалося встановити на школі, то пам’ять про Героїв буде в іншому місці. На лавках, розташованих у школі і у зоні відпочинку Графського парку. Незабаром там мають з’явитися спеціальні таблички. На них буде написано лише кілька слів: «На цій лавці міг би сидіти…»»
За словами Сергія, таблички з подібними написами мають нагадувати людям про ціну нашого відносно спокійного життя, про полеглих захисників, зниклих безвісти та тих, хто досі перебуває в полоні. Адже кожен із загиблих захисників міг би сьогодні гуляти парком, спілкуватися з друзями, проводити час із родиною. Але війна забрала цю можливість.
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото з архіву Сергія Стегна
