У затишному містечку Прилуки, серед буднів і щоденних турбот, живе людина, чия доля стала символом непохитної сили духу, людяності і відданості.
Іноді життя однієї людини вміщує стільки випробувань, що їх вистачило б на кілька людських доль. Саме такою є історія Людмили Михайлівни Самойленко — жінки, яка пройшла крізь повоєнний голод, тяжку працю, відповідальну керівну роботу і водночас здійснила один із найшляхетніших вчинків, на який здатна людина, — подарувала сім’ю дітям-сиротам.
Коли починаєш слухати Людмилу Михайлівну, одразу відчуваєш, що її слова народжені не просто у спогадах, а в глибинах серця. Вона відкриває двері свого життя, розповідаючи про дрібниці, які стають великими емоціями і зберігають тепло часу.
Її розповідь починається із болючих спогадів про дитинство.
Є спогади, які не тьмяніють навіть через вісім десятиліть.
Для Людмили Михайлівни Самойленко таким спогадом залишилося дитинство. Сімейне життя було тісно пов’язане з залізницею, але дитячі роки її не були легкими.
Вона народилася на станції Галка біля Малої Дівиці. Батько працював майстром залізничних колій, і родина жила в службовому житлі біля залізниці. Згодом переїхали до Прилук, на Сорочинці, де залізничникам виділили стару будку неподалік колії.
Минуло багато років, але коли Людмила Михайлівна згадує ті часи, її голос і сьогодні тремтить.
— Ми голодували. По-справжньому голодували, — говорить вона.
Це були страшні післявоєнні роки — 1946–1947-й. Роки, коли дитячі спогади складалися не з ігор і забав, а з постійних пошуків хоч якоїсь їжі.
Після проходження поїздів Москва-Одеса або Одеса-Москва діти йшли вздовж колії. Шукали все, що могли викинути пасажири. Яблучні шкуринки. Недоїдки. Будь-які залишки їжі.
Маленька Люда вела за руку молодшого на п’ять років братика Вітю. Він ішов, ледве переставляючи ноги від голоду, а вона намагалася знайти хоч щось їстівне для нього.
— Я знаходила і віддавала йому. Бо він був маленький.
Сьогодні ці слова звучать просто. Але за ними стоїть ціла трагедія покоління дітей повоєнної України.
У дворі була сміттєва купа, куди ще до війни викидали сливові кісточки. Діти перекопували її руками. Шукали кісточки, що не проросли.
Розколювали їх камінням і їли маленькі ядерця, мов найдорожчий делікатес. Тоді це було не ласощами. Тоді це було виживанням.
Ще одна картина дитинства, що залишилася в пам’яті, — це жовті квіти акації, аромат яких був єдиним натяком на красу й спокій серед цього жорстокого часу. Вона розповідає про калачики — маленькі ягідки, які збирали діти у ті тяжкі роки. Важко навіть уявити, як в ті післявоєнні голодні роки їсти те, що нині виглядало б як мотлох, щоб було що жувати і хоч трішки наповнити шлунок.
Не менш болючими були спогади про матір. Саме на її плечах трималася сім’я.
Батько був людиною непростою. Майстер на залізниці і водночас — той, хто мав слабкість до алкоголю. — Він пив. Пив багато, — ділиться Людмила,— і це було важко для нашої родини, особливо для мами. Вона тримала наш дім на своїх плечах, працювала так, що ледве сили мала.
Разом із нею Людмила ходила на заробітки. Садили людям картоплю. Пололи городи. Виконували будь-яку роботу за шматок хліба або невеликий шматочок сала.
— Не дай Боже комусь пережити те, що пережили ми, — каже вона.
І в цих словах — біль мільйонів дітей повоєнних років.
Однак вона завжди пам’ятає: — Батько ніколи нічого не крав, не приносив до хати краденого, хоч і був слабким чоловіком . Саме тому, коли його хотіли посадити за нібито крадіжку шпал на залізниці, маленька Людмила, хоча їй було лише сім чи вісім років, захищала його перед величезною кількістю дорослих.
Вона виступила на товариському суді, де розглядали справу її батька. Дорослі сперечалися. Вирішувалася доля людини. І раптом слово попросила маленька дівчинка. Вона вийшла перед повною залою людей. Не злякалася. Не заплакала.
І сказала:
— Так, мій батько любить випити. Але він ніколи нічого не крав.
Це був її перший виступ у житті, який вона пам’ятає до сьогодні. —Я просила людей, — каже вона, — поглянути на нього правдиво, бо він хоч і пив, але був чесною людиною .
Згодом з’ясувалося, що шпали справді були викрадені іншими людьми, а батько завдяки власним позначкам на деревині зміг довести свою невинуватість.
Але для Людмили той день став першим уроком відповідальності. Першим публічним виступом. Першою перемогою справедливості.
Навчання за шкільною партою стало для неї світлом у цьому складному світі. Навчалася Людмила спочатку у залізничній школі №14, а старші класи закінчувала вже у першій школі Прилук. Вчилася добре. Співала. Танцювала. Брала активну участь у громадському житті.
Ще школяркою стала головою ради дружини. Саме тоді почали проявлятися її організаторські здібності. Вона навчилася працювати з людьми, брати відповідальність і доводити справи до кінця.
Після завершення школи Людмила не зупинилася на досягнутому. Вона вступила до Ніжинського педагогічного інституту, але вже через два роки змінила напрямок і перейшла у Київський інститут культури. Там вона пройшла шлях від студентки до справжнього професіонала.
Особливе місце у її житті зайняла робота на залізниці, що була не тільки професією її батька, а й невід’ємною частиною всієї родини. Вона була директоркою залізничного будинку культури у Прилуках — унікального простору, де люди могли збиратися, відпочивати, творити. Це була складна праця, особливо після воєнних років, коли доводилося відбудовувати й відновлювати зруйноване. Людмила розповідає про будівництво двоповерхової прибудови до клубу — її перший досвід у будівництві.
Паралельно в житті з’явилася активна участь у громадському житті. І це було ще не все: у той час відкривали на залізничних станціях науково-технічні бібліотеки, щоб спеціалісти могли навчатися, здобувати знання для роботи. Людмила була завідувачкою однієї з таких бібліотек у Прилуках — це була велика відповідальність і важлива ланка для розвитку місцевої інфраструктури.
У цей час Людмила вже була членом партії — хоч спершу і не відразу її прийняли, бо вважали, що їй треба ще «вирости». Але завзятість і працьовитість допомогли їй заслужити довіру.
Вона пригадує, як її запросили працювати в ППЗТ, промислове підприємство залізничного транспорту, де вона виконувала різні функції: інженера з кадрів, секретаря парторганізації. Ці посади вимагали не лише професійних знань, а й неабиякої витримки, організаторських здібностей, адже роботи було дуже багато. Вона розповідає з гордістю, як змушена була “вибивати” ресурси для підприємства: тепловози, крани, приміщення — це ставало частиною її буднів.
Усе це вимагало характеру, наполегливості та великої відповідальності.
Саме тоді її помітили керівники міста.
Саме тоді вона почала нести свою не просту ношу керівника і громадського діяча.
Її праця дозволила їй стати однією з провідних фігур промислового залізничного транспорту Прилук. Людмила працювала багато, не боялася брати на себе відповідальність і завжди ставила перед собою високі цілі.
Вона згадує зустрічі з керівниками і партійними діячами, зокрема першим секретарем міськкому партії Шевчуком, який часто приходив на підприємство, щоб обговорити важливі справи.
Згодом у житті Людмили з’явилися нові виклики, її запросили працювати в Заводоуправління будівельних матеріалів. На посаду інженера-технолога, а невдовзі вона була обрана секретарем парторганізації заводу. Ця посада вимагала не тільки знань, а й неабиякої витримки, уміння спілкуватися з людьми, розв’язувати конфлікти і вести колектив.
Працюючи в парторганізації Заводу будівельних матеріалів, Людмила вже не просто виконувала обов’язки, а стала справжнім двигуном колективу, ведучою і організатором. Це був непростий час: привнесення нових технологій, налагодження роботи, створення комфортних умов праці.
— Це були роки великих змін і труднощів. Ми не просто працювали — ми будували майбутнє, тут, у нашому місті, — розповідає Людмила Михайлівна. — Кожен день вимагав наполегливості. Потрібно було добиватися ресурсів, людей мотивувати, підтримувати. Здавалось, що всі навколо просто виживають, а ми мріяли створити щось більше.
Одночасно з роботою Людмила продовжувала вчитися, вдосконалюючись і розширюючи свої знання. Вона вважала, що освіта — це ключ до змін, тому прагнула зростати як особистість і професіонал.
Та далеко не всі роки були легкими. Складно було поєднувати життя з роботою і суспільною діяльністю. Вона згадує про інциденти, які змушували її триматися міцно, не зламатися попри всі негаразди
Такі випробування формували характер, вчили боротися, шукати підтримку і не боятися говорити правду.
У житті Людмили Михайлівни було багато викликів, але жоден не зламав її сили і рішучості. Вона зі сміхом згадує про період, коли на неї навіть анонімки писали — знак того, що її помічали і боялися.
Уявіть, яка я була видатна! — каже вона з іскрою в очах.
— Але в міськкомі партії сказали — Не звертайте уваги, продовжуйте працювати, як працювали.
Ці слова стали для неї важливою підтримкою в час, коли підступи могли збити з дороги.
Нові виклики, друкарня, й велика материнська любов
І незабаром прийшло нове завдання — очолити друкарню. Це була десятиліттями занедбана справа з тісними приміщеннями, старим обладнанням і безліччю проблем.
Коли Людмила Михайлівна прийшла сюди директором, підприємство переживало важкі часи. Дахи текли. Обладнання було зношене. Сучасної техніки практично не було. Здавалося, що друкарня доживає останні роки. Але вона не звикла відступати.
Із запалом і винахідливістю Людмила взялася за нову друкарську машину «ПОГ-60» — яка вже сім років стояла нерухомо, розібрана на частини та без найнеобхідніших деталей. І їй вдалося відродити друкарський комплекс. Знайти відсутні деталі. Організувати ремонт. Переобладнати механізми.
Навіть прозорі захисні боковини для машини стали її власною інженерною ідеєю.
“Це була моя ідея, — зі щирою усмішкою каже вона, — зробити так, щоб машина дихала, щоб ми пильнували її стан. Військові льотчики допомогли знайти спеціальний авіаційний пластик, принесли цей пластик, ми все точно розрахували і зробили. Тоді машина ожила”.
Пізніше друкарня друкувала газети багатьох районів Чернігівщини та сусідніх областей.
Вона працювала. Розвивалася. Жила. А найголовніше — вистояла.
Одного разу впливові люди намагалися домогтися закриття й продажу друкарні. Людмила Самойленко категорично відмовилася погодитися на це. Їздила до обласного керівництва. Відстоювала колектив. Відстоювала підприємство. І перемогла. Після того друкарня пропрацювала ще багато років.
Щоденна боротьба за матеріали і ресурси була справжнім випробуванням. Часто доводилося шукати не просто допомогу, а й дбайливо задобрювати тих, хто вирішував питання постачання потрібних паперів чи фарби. Ця взаємна підтримка і відчуття єдності давали їй сили не опускати руки.
Вона не просто керувала колективом із близько сорока п’яти працівників, я була опорою і порадницею для кожного. Вона допомагала людям у скрутні часи, домагалася житла й кращих умов, особисто контролювала будівництво та організаційні питання.
Завдяки її наполегливості двоє працівників отримали квартири на Бамі, а для Василя Лободи було виділено земельну ділянку та фінський будинок. Особливу вдячність Людмила Михайлівна зберігає до Анатолія Васильовича Шамрая — людини, яка олювала міськвиконком і всебічно підтримувала друкарню.
У колективі вона була душею і матір’ю водночас. — Мене любили і поважали, — каже вона. — Я ніколи не прагнула робити щось для себе, а тільки для людей. Коли треба було, могла й строго лаяти, іноді навіть піднімати голос, а іноді — лагідно підтримати, погладити по плечу. Ми були як одна велика родина .
Друкарня посідає особливе місце у біографії Людмили Михайлівни.
Для багатьох це лише підприємство, виробництво, колектив. Для неї — ціла епоха.
У складні роки, коли змінювалася країна, коли ламалися старі системи і народжувалися нові, саме на її плечі лягла величезна відповідальність. Треба було не просто керувати. Треба було рятувати, зберігати, будувати.
— Підняти друкарню на ноги було моїм найбільшим випробуванням на міцність, — згадує вона.
І справді, керівник у ті часи мав бути водночас економістом, психологом, організатором і навіть дипломатом. Потрібно було дбати про людей, про зарплати, про замовлення, про майбутнє підприємства.
Та головним багатством друкарні для неї завжди залишалися люди.
Саме тому сьогодні колишні працівники згадують не лише виробничі досягнення, а й атмосферу великої родини.
Святкування днів народження, спільні застілля, танці просто в коридорах друкарні, дружні розмови після роботи — усе це стало частиною історії колективу.
Та найбільший подвиг Людмила Михайлівна здійснила не як директор. А як жінка. Як мати.
Одного новорічного дня колектив друкарні поїхав до дитячого будинку привітати дітей.
Після концерту дітям запропонували самим запросити гостей до своїх столиків.
Маленька дівчинка Іринка міцно взяла Людмилу Михайлівну за руку.
Саме тоді між ними виник той невидимий зв’язок, який називають долею.
І тоді, серед життєвих випробувань і радості, прийшло одне з найважливіших рішень — взяти під опіку дівчинку Ірину. — Це була моя мрія і моє серце, яке наповнилося новою любов’ю — каже Людмила Михайлівна, і в її голосі чутно глибоку материнську ніжність.
Невдовзі вона вирішила забрати Іру до себе.
Було це в той час, коли Ірочка — тендітна, п’ятирічна дівчинка, яку Людмила Михайлівна вже зуміла полюбити, часто хворіла. Маленькі й рідкісні дитячі радощі змінювалися тривогами й сумом, а типографія, де працювала Людмила, знаходилася зовсім поруч із дитячою лікарнею, що давало можливість тричі на день — вранці, в обід і ввечері — заходити до дитини, піклуватися, підтримувати.
Одного разу жінка прийшла до лікарняної палати і побачила, що її звичайно весела Ірочка зустрічає її не радісною усмішкою, а з сумом, що огортав усе її маленьке тіло. Голова дівчинки була опущена, і вона мовчала, не кажучи ні слова.
Людмила схилилася до дитини, тихо сказала: — Ірочко, що сталося? Тобі погано? Може, болить щось?
Та у відповідь — нерухомість і мовчання. Вона запропонувала: — Давай підемо до лікаря, може він пояснить, що з тобою? Ірочка ледь підняла голову, а тоді, поглянувши скоса, тихо, майже пошепки сказала: —Я сьогодні бачила свого братика .
Слова цієї маленької дитини запали в серце Людмили, ніби промінь світла в темряві. — Якого братика? — запитала вона з враженням, що не все знала про життя Іри. Виявилося, що в дівчинки є молодший братик Русік, який теж перебував у лікарні, проходив медичний огляд.
Того вечора, повернувшись додому, Людмила не могла відійти від думок про братика. Він був для неї загадкою і викликом одночасно — стосунки з однією дитиною вже були великим випробуванням, а тут — двоє маленьких зовсім чужих їй дитячих душ.
Вона згадує: як тільки Ірочка одужала, вони пішли разом до директора дитячого будинку. В той момент Іра була схожа на людину, зняту з хреста — замкнена у собі, загорнута в тінь суму, ніби жила у власному коконі, де не було місця світлу й надії.
До них приєдналась директор дитбудинку Валентина Василівна Котлярова — добра душа і справжній опікун дітей — вона відразу відправила за Русіком. Коли хлопчика завели у кабінет, Людмила і Ірочка побачили перед собою це маленьке створіння — беззахисне, тендітне, але дивовижно гарне. Очі Русіка, повні сліз, ніби говорили про всі страхи і біль цього світу.
Ця зустріч стала початком нової сторінки життя — бо що можна було вдіяти після того, як серце закарбувалося на такому погляді?
Людмила не відразу взяла Русіка додому — вона усвідомлювала усю відповідальність, розуміла і свої можливості, і складнощі. Одне була Іра — маленька дівчинка, яку жінка вже любила, а інше — хлопчик із викривленням грудної клітки, який потребував ще більшої турботи й підтримки.
Проте любов перемогла сумніви. Через тривалі побоювання і сумніви вона все ж зробила крок назустріч долі — і Русік став частиною їхньої сім’ї.
Вона прийняла ще одне доленосне рішення. Взяти обох. Одна. Без чоловіка. Без підтримки великої родини. З двома маленькими сиротами на руках.
Це рішення змінило все її життя.
Попереду були роки боротьби. Нерозуміння. Заздрість. Плітки. Труднощі виховання. Але вона вистояла.
Сьогодні Ірина живе в Англії, в Оксфорді, виховує двох доньок-двійнят.
Руслан закінчив Чернігівське льотне училище та Київський аграрний університет здобув спеціальність юриста, створив сім’ю, має доньку Катрусю.
І кожного дня нагадує матері:
” Мамо, я тебе люблю і ніколи не забуду того, що ти для нас зробила.”
І мабуть саме ці слова є найбільшою нагородою за все її життя. Бо справжня велич людини вимірюється не посадами і нагородами. Вона вимірюється тим добром, яке залишається після неї у людських серцях.
Коли почалася війна, для Людмили Михайлівни це був справжній шок.
— Як і всі, я спочатку не могла повірити, що це трапиться з нами,— згадує вона. Вона описує почуття глибокої невизначеності, розгубленості, страху.
Син Руслан одразу пішов на фронт, не вагаючись. Донька Ірочка з дітьми того ж дня сіла на поїзд до західної України, рятуючись від небезпеки у Києві. День початку війни вона називає страшним і досі цей біль не минає. Людмила зауважує, що жодна людина не може звикнути до лиха, до війни, бо вона забирає життя і руйнує домівки.
Особливо болить їй земля — вона порівнює її з тілом, яке сплюндровано війною. Перекопана, змішана з кістками, камінням і вогнем, з понівеченими лісами і заповідниками. Природа — це теж живе, і вона теж страждає.
Незважаючи на всі труднощі, Людмила щодня отримує від сина і доньки кілька слів підтримки й живих звісток, що вони живі і тримаються. Русик намагається писати їй хоч кілька рядків або надсилати голосові повідомлення. Донька теж часто виходить на зв’язок через месенджери.
Це єдине, що мене тримає, — каже Людмила Михайлівна.
— Надто страшно, що багато хто не повертається. І те, що війна не закінчується — це страшно.
Пошуки родини в Носівці
Життя Людмили довго було відірване від рідної землі. Вона мешкає в Прилуках. Працюючи на роботі, не мала зв’язку з родиною в Носівці, адже її батьки, які були родом з тих країв, вже пішли з життя, і контакти порушилися.
Але якось, перед війною, донька Ірочка раптом запропонувала поїхати у Носівку — містечко, де народилася мама Людмили. Вони поїхали разом, і жінка побачила, що все змінилося: нові супермаркети, сучасні будівлі, а дитячі спогади — це вже інша реальність.
За допомогою старих людей їм вдалося знайти племінниць Людмили — дітей її тіток, які мешкають у Носівці. Зустріч була дуже зворушливою. Незважаючи на різницю в поколіннях, племінниці пам’ятають свою тітку і тішаться підтримкою.
Зараз ці родинні зв’язки живі як ніколи: дзвінки щодня, нечасті відвідини, у зв’язку з війною, допомога у складні часи.
Величезне значення для Людмили має місце, де жив її дідусь Мартін, грек-переселенець. Вона поїхала туди разом із донькою і племінницею, але побачила, що хатина зруйнована, земля пополота плугом.
Це вдарило по серцю, але водночас викликало велику вдячність долі, що вона змогла повернутися до свого рідного коріння.
—Я припала до землі, обняла її… Це було дуже зворушливо і боляче — говорить жінка. Її дідусь залишив глибокий слід у її серці.
Життя на пенсії: любов до роботи і землі
Пенсія для Людмили стала випробуванням. Вийшовши на заслужений відпочинок, вона відчула труднощі самотності, відсутності щоденної діяльності. Але знайшла сили займатися домом, дачею, піклуватися про землю, яка для неї — як друг.
Вона побудувала дачу, де проводила час, підтримуючи зв’язок з дітьми, які навчалися і працювали у Києві.
Навіть тепер вона продовжує висаджувати помідори й перець, доглядати грядки, милуватися квітами.
— Я не звикла до бур’янів, — сміється вона.
І в цій фразі — весь її характер.
Вона ніколи не мирилася ні з бур’янами на городі, ні з безладом у справах, ні з байдужістю у стосунках між людьми.
Мій син Русик мав нелегку дорогу до мрії стати льотчиком. Спершу він не поспішав із навчанням – відслужив в армії в Петриківці під Києвом, і лише після цього почав думати про льотне училище. Вступ до Чернігівського льотного училища, де колись навчалися навіть космонавти, здавався майже недосяжним через його здоров’я.
У Русика був сколіоз – викривлення грудної клітки. Це помітно, і я дуже хвилювалася, бо бачивши його груди, що трохи виступали вперед, боялася за його майбутнє. Та найгірше було те, що я знала: ця вада може ускладнити йому життя і навіть не дозволить стати льотчиком. Проте я не могла просто так здатися. Кожного дня молилася, просила допомоги у Бога, у людей – кожного, хто зустрічався на нашому шляху.
Під час усіх медичних комісій я була поруч із Русиком, не залишала його ні на хвилину. Зустріла багато добрих, розуміючих людей. Особливо запам’яталася розмова з головним лікарем училища. Вона сказала: — Ви ж знаєте про цей дефект? Я відповіла, що звичайно, бо все життя з цим ходжу і хвилююся, щоб він не погіршився. І, на мій подив, вона пішла нам назустріч, дала шанс, попри сколіоз.
Русик був справжнім бійцем – займався спортом, бігав, тренувався, не давав хворобі змусити себе сумніватися чи здаватися. І врешті-решт він закінчив училище.
Руслан ще з юності проявив відвагу та рішучість, коли вперше стрибав з парашутом у військовому училищі. Хоч це було страшно, він зумів подолати свій страх і зробив це чотири рази. Той досвід став для нього символом мужності і сили, які знадобилися в подальшому житті, особливо під час війни.
Пам’ятаю, як одного дня він прийшов до мене і попросив дозвіл на стрибок з парашутом. Це було страшно – я хвилювалася, боялася за нього. Коли спитала, чи не боїться, він просто сказав: — Мамо, я нічого не боюся . Ці слова були такими щирими і сміливими, що я не змогла відмовити, лише попросила, щоб усе було дуже обережно.
Після училища він вступив до Київського аграрного університету, де здобув фах юриста.
Син Людмили був активним учасником Майдану, підтримуючи людей, які там перебували. Він організував ночівлю для тих, кому було важко, ділився спальними мішками. Його підтримка стала незамінною у ті буремні дні. За спогадами матері, він – справжній герой, який не лише віддав сили армії, а й душу Україні.
Ірина, донька Людмили, опинилася у вирі важких подій війни. Звільнена від постійної загрози разом із своїми двома доньками-близнючками, вона змушена була покинути рідний дім і вирушити до чужої країни. Спочатку Іра опинилася в Польщі, потім – в Ірландії, де умови були далекими від ідеальних: ні школи, ні нормального житла.
Згодом Ірина переїхала до Англії, до Оксфорду — міста з багатовіковою історією і навчальними закладами. Там вона жила у родині англійської бізнес вумен, виконуючи домашні обов’язки, возила дітей до школи, а також працювала, забезпечуючи сім’ю.
Раптово Іра дізнається страшну правду – чоловік зраджує їй, приводячи іншу жінку у їхній спільний дім у Києві. Це був гіркий удар для жінки, адже вона залишилася сама, без фінансової підтримки чоловіка, Людмила Михайлівна намагається допомагати скільки можливо, підтримуючи доньку в цю важку годину.
Але Ірина не зламалася. Вона боролася за своє життя і майбутнє дітей. Врешті-решт її поставили на облік і надали окремий будинок – невеликий двоповерховий вагончик з усіма зручностями, де вона почала нове життя, відокремившись від колишньої господині, яка ставилася до неї не зовсім по дружньому.
Через деякий час Ірина зустріла чоловіка – англійця, випадково в парку, під час прогулянки з дітьми. Вони тривалий час підтримували зв’язок, і за понад півтора року ця зустріч переросла у щось більше. Тепер вони вже третій рік разом як чоловік і дружина, вінчалися по церковній традиції і стали справжньою родиною.
Дочки Ірини – активні і життєрадісні, вже добре говорять англійською й навчаються у школі. Вони є головною радістю і надією для своєї бабусі Людмили. Життя за кордоном вимагає значних зусиль, але дівчата ростуть у безпеці і турботі, в оточенні нової, тепер уже великої родини.
У житті Людмили Михайлівни Самойленко було багато хороших людей, але серед найближчих друзів особливе місце займає Віра Прокопівна Розуменко. Це дружба, перевірена десятиліттями, спільною працею, радощами й випробуваннями. Дружба, яка не згасла з роками, а стала ще міцнішою.
— У моєму житті вона людина номер один, — говорить Людмила Михайлівна.
І в цих словах немає перебільшення.
Познайомилися вони багато років тому. Спочатку були просто знайомими, але справжнє зближення відбулося тоді, коли обидві почали будувати дачі. Робота на землі, спільні турботи про майбутній урожай, будівельні клопоти та нескінченні господарські справи поступово перетворили добросусідські стосунки на справжню дружбу.
Поруч із Вірою Прокопівною завжди був її чоловік Микола — спокійний, надійний господар. Разом вони створили міцну родину, в якій панували праця, взаємоповага і любов до дітей.
Особливо зблизилися родини тоді, коли Людмила Михайлівна взяла на виховання дітей. Віра Прокопівна не лише знала про всі труднощі та переживання подруги, а й щиро підтримувала її у цьому нелегкому рішенні.
Вона ніколи не осуджувала, не давала непроханих порад, а просто була поруч тоді, коли це було найбільше потрібно.
Одним із найяскравіших спогадів для Людмили Михайлівни залишилася спільна поїздка до Криму. Тоді вона вже виховувала своїх дітей, а Віра Прокопівна поїхала відпочивати разом із двома синами.
Зупинилися вони в Чорноморському у гостях у Валентини Павлівни — доброї знайомої Людмили Михайлівни, яка працювала директоркою друкарні.
У великому будинку поселилася весела компанія. Дорослі та діти жили однією дружною родиною. Разом ходили на море, разом готували їжу, разом відпочивали і раділи життю.
Людмила Михайлівна зі сміхом згадує, що це нагадувало справжній циганський табір.
У дворі постійно кипіла робота. Господині пекли пиріжки та пончики, чистили й смажили свіжу рибу, куплену у місцевих рибалок. Діти цілими днями бігали берегом моря, купалися і вигадували нові пригоди.
То були щасливі дні, наповнені сонцем, дитячим сміхом і відчуттям справжнього родинного тепла.
Роки минали, але дружба не слабшала. Віра Прокопівна залишалася такою ж щирою, доброю і надійною людиною.
Життя неодноразово випробовувало її родину. Найболючішою раною стала передчасна смерть старшого сина — прекрасного хлопця, якого всі любили і поважали. Ця втрата стала великим горем для всієї сім’ї.
Сьогодні поруч із Вірою Прокопівною живуть чоловік Микола та молодший син Сашко. Вони продовжують підтримувати одне одного, як і раніше.
А Людмила Михайлівна й досі з теплотою говорить про свою подругу.
— Віра Прокопівна надзвичайно розумна, добра і бойова жінка. На таких людях тримається світ.
Можливо, секрет їхньої багаторічної дружби полягає саме в людяності. У вмінні радіти чужим успіхам, підтримувати в тяжку хвилину, не заздрити й не зраджувати.
Сьогодні, озираючись назад, Людмила Михайлівна переконана: справжні друзі — це один із найбільших подарунків долі. І серед таких подарунків особливе місце назавжди належить Вірі Прокопівні Розуменко — подрузі, яка пройшла поруч через десятки років життя, залишаючись такою ж щирою, доброю і близькою людиною.
У житті кожної людини трапляються зустрічі, які визначають її подальшу долю. Для Людмили Михайлівни Самойленко такою людиною стала Анна Миколаївна Кондратенко — жінка, про яку вона й сьогодні згадує з особливою теплотою, вдячністю та повагою.
— Анна Миколаївна — мій учитель, — говорить Людмила Михайлівна. — Я через усе життя несу найсвітліші спогади про неї.
Коли доля привела Людмилу Михайлівну до друкарні, вона була людиною енергійною, наполегливою, готовою працювати, але поліграфічна справа залишалася для неї майже незнайомим світом. Величезні друкарські машини, складні технологічні процеси, професійна термінологія — усе це потрібно було вивчати практично з нуля.
Людмила Михайлівна не звикла відступати перед труднощами. Після робочого дня вона залишалася в цехах, уважно розглядала обладнання, намагалася зрозуміти принцип роботи кожного механізму. Додому несла спеціальну літературу, читала книжки про високий друк, офсетні технології, набірні машини, занотовувала незрозумілі терміни.
Одного вечора, коли вона сиділа в кабінеті, обкладена стосами професійної літератури, до кімнати зайшла Анна Миколаївна.
— Що це ви тут робите? — усміхнулася вона.
— Вчу поліграфію, — відповіла Людмила Михайлівна.
Анна Миколаївна уважно подивилася на книжки, а потім сказала слова, які запам’яталися на все життя:
— Складайте книжки назад на полицю. Буду я вас учити.
Саме з того моменту між ними встановилися стосунки вчителя і учениці. Анна Миколаївна терпляче передавала свій багаторічний досвід, пояснювала складні виробничі процеси простими словами, навчала не лише професії, а й відповідальності за справу.
Для Людмили Михайлівни це були безцінні уроки. Вона згадує, що Анна Миколаївна ніколи не підвищувала голосу, не принижувала за помилки, а навпаки — допомагала зрозуміти й виправити їх. Саме завдяки таким людям формується справжня професійна школа.
Минали роки. Змінювалися часи, змінювалася економіка країни. Настали непрості періоди і для друкарні. Скорочувалися замовлення, зменшувався колектив, доводилося приймати складні рішення.
На долю Анни Миколаївни випало керувати друкарським цехом у часи, коли потрібно було скорочувати працівників і буквально боротися за виживання підприємства. Це були важкі рішення, які боляче сприймали люди. Але вона мужньо несла цей тягар, залишаючись порядною, справедливою та людяною.
Людмила Михайлівна завжди захоплювалася її витримкою.
— Це була людина великої душі, — говорить вона. — Побільше б таких людей нашій Україні.
Навіть вийшовши на пенсію, Людмила Михайлівна не забувала свого наставника. Коли займалася благодійною діяльністю і формувала продуктові набори для людей, які потребували допомоги, вона включила до списку й Анну Миколаївну. Пакунок доставили просто до її оселі.
Минув час, але бажання побачитися з нею залишилося.
— Скільки живу, все хочу зустрітися, поговорити, згадати молодість і нашу друкарню, — зізнається Людмила Михайлівна.
У людській пам’яті залишаються не лише великі події, а й люди, які допомогли нам стати тими, ким ми є. Для Людмили Михайлівни Самойленко Анна Миколаївна Кондратенко назавжди залишилася мудрим наставником, щирим другом і справжнім прикладом професіоналізму та людяності.
Саме таких людей згадують через десятиліття з вдячністю і теплотою в серці.
У житті Людмили Михайлівни Самойленко було чимало людей, які залишили добрий слід у її долі. Але особливе місце серед них посідав Григорій Павлович Ітельман — людина, про яку вона й сьогодні згадує з особливою теплотою, вдячністю та світлим сумом.
— Це була найщасливіша пора в моєму житті, — зізнається Людмила Михайлівна.
Їхня історія почалася задовго до справжнього знайомства. Григорій Павлович разом із дружиною після закінчення Харківського політехнічного інституту отримав направлення до Прилук. Молоде подружжя оселилося в місті та розпочало роботу на заводі «Будмаш». Там Григорій Павлович став одним із провідних спеціалістів конструкторського бюро, заслуживши повагу колег своїм професіоналізмом, порядністю та людяністю.
Ще тоді Людмила Михайлівна часто бачила його з дружиною на вулицях міста. Вони проходили повз її будинок, вітаючись поглядом, але ніхто не міг передбачити, що через багато років доля міцно поєднає їхні життєві шляхи.
Після смерті дружини Григорій Павлович почав частіше спілкуватися з Людмилою Михайлівною. Спільні розмови, взаємна підтримка та щира довіра поступово переросли в особливу дружбу, яка стала важливою частиною життя обох.
Особливо тепло він ставився до дітей, яких виховувала Людмила Михайлівна. Спочатку навіть дивувався її рішенню взяти на себе таку відповідальність.
— Навіщо ти набрала стільки дітей? Що ти робиш? — жартома дорікав він.
Та дуже швидко зрозумів, що перед ним жінка з великим серцем, для якої чужих дітей не існує. З того часу він став справжнім другом усієї родини. Завжди чекав на гостей, готував смачні страви, накривав щедрий стіл і радів кожній зустрічі.
Одну історію Людмила Михайлівна згадує з особливим сміхом. Одного разу Григорій Павлович приготував стільки наїдків, що стіл буквально ломився від страв. Діти швидко впоралися з усім частуванням і побігли на подвір’я гратися. Подивившись на спорожнілі тарілки, господар лише усміхнувся:
— Так… Сарана летіла, летіла, сіла. Все поїла й далі полетіла.
У цих словах був увесь Григорій Павлович — добрий, дотепний, гостинний і життєлюбний.
Особливе місце в їхньому житті займали літні танцювальні вечори. Вони разом ходили на танцмайданчик для людей поважного віку.
— Понаряджаємося, підготуємося, ідемо, як дві ляльки. Танцюємо, спілкуємося, відпочиваємо. Було так добре на душі, — згадує Людмила Михайлівна.
На танцювальному майданчику лунала музика їхньої молодості, кружляли пари, звучали жарти та сміх. Для когось це були просто вечірні розваги, а для них — справжнє свято життя. Вони доводили всім навколо, що радіти, дружити й бути щасливими можна в будь-якому віці.
У Прилуках Григорія Павловича добре знали та поважали. Колеги по «Будмашу», друзі та знайомі завжди згадували його добрим словом. Він умів вислухати, підтримати, допомогти порадою чи справою.
Та одного дня доля знову випробувала їхню дружбу на міцність.
Григорій Павлович був єврейського походження. Після багатьох десятиліть життя в Україні він отримав запрошення до Німеччини. У ті роки німецька держава приймала багатьох євреїв із країн колишнього Радянського Союзу за спеціальними програмами, пов’язаними з історичною відповідальністю за трагедію Голокосту та знищення єврейського населення під час Другої світової війни.
Для Людмили Михайлівни його від’їзд став важкою звісткою. Людина, яка багато років була поруч, мала залишити Прилуки. Проте відстань не змогла зруйнувати їхньої дружби. Вони продовжували підтримувати зв’язок, спілкувалися, цікавилися життям одне одного, раділи кожній новині.
Навіть живучи далеко від України, Григорій Павлович душею залишався в Прилуках. Він згадував рідне місто, друзів, завод, людей, із якими прожив найкращі роки свого життя.
На жаль, останні роки свого життя він провів у Німеччині. Саме там його життєвий шлях завершився.
Та навіть після смерті ниточка, яка поєднувала двох друзів, не обірвалася. Донька Григорія Павловича привезла його прах до України. Разом із Людмилою Михайлівною вони поїхали на кладовище, щоб виконати останню волю родини. Капсулу з прахом поховали поруч із могилою його дружини.
Для Людмили Михайлівни це було надзвичайно хвилююче прощання. Вона прощалася не просто з другом — вона прощалася з людиною, яка багато років дарувала їй підтримку, тепло та відчуття, що вона не сама.
Минув час, але пам’ять про Григорія Павловича живе й сьогодні. Вона живе у старих фотографіях, у спогадах про танці під музику молодості, у веселих застіллях, у щирих розмовах і добрих жартах. Вона живе в кожній згадці про людину, яка вміла дружити по-справжньому.
Є люди, які залишають після себе будинки, документи чи нагороди. А є ті, хто залишає значно більше — світло своєї душі в серцях інших людей.
Саме таким був Григорій Павлович Ітельман — людина великої душі, доброго серця і щирої дружби. Людина, яку пам’ятають серцем.
–
У житті Людмили Михайлівни Самойленко було багато людей, які залишили добрий слід у її серці. Серед них особливе місце займають сусіди. Адже сусіди — це не просто люди, які живуть поруч. Часто вони стають свідками найважливіших подій життя, першими приходять на допомогу в скрутну хвилину і розділяють радість у щасливі моменти.
Багато років Людмила Михайлівна прожила в багатоквартирному будинку, де знали одне одного майже всі мешканці. Тут народжувалися й виростали діти, створювалися родини, святкувалися весілля і ювілеї. Саме тут формувалися добросусідські стосунки, які нерідко переростали у справжню дружбу.
Особливо теплі спогади залишилися про родину Мішковських. Вони жили на одному майданчику, і з роками між сусідами виникли настільки близькі стосунки, що стали майже родинними.
Олександр Мішковський відіграв важливу роль у житті сім’ї Людмили Михайлівни. Коли її донька Ірина вирішила охреститися, саме його вона обрала своїм хрещеним батьком. Хрещеною матір’ю стала давня знайома родини Ольга Григорівна з військового містечка. Так звичайне сусідство переросло у духовне споріднення.
На жаль, війна внесла свої корективи в долі багатьох українських родин. У перший день повномасштабного вторгнення Мішковські були змушені виїхати до Франції, де проживав їхній старший син. Там вони знайшли тимчасовий прихисток, але в пам’яті Людмили Михайлівни назавжди залишилися тими добрими сусідами, з якими було прожито багато років поруч.
Поруч із дачею Людмили Михайлівни будувалася й Валентина Миколаївна Власик. Спілкування між сусідами було доброзичливим, хоча сама господиня згадує, що Власики трималися дещо стриманіше через особливості своєї роботи в партійних структурах того часу.
Та попри різні характери, різні долі й життєві обставини, усіх їх об’єднувало головне — бажання жити, працювати, будувати власне майбутнє і підтримувати одне одного.
Сьогодні, озираючись на прожиті роки, Людмила Михайлівна переконана: справжнє багатство людини вимірюється не грошима і не майном. Найбільший скарб — це люди, які були поруч у різні періоди життя.
Саме тому вона з особливою теплотою згадує своїх сусідів — простих, щирих, працьовитих людей, які стали частиною її великої життєвої історії. Адже добросусідство, перевірене роками, нерідко виявляється міцнішим за випадкові знайомства і залишається в пам’яті назавжди.
Є люди, які залишають по собі не лише спогади. Вони залишають світло. Воно не завжди яскраве, не завжди помітне здалеку, але зігріває тих, хто був поруч, хто працював разом, хто приходив за порадою чи просто зустрічався на життєвій дорозі.
Саме такою людиною є Людмила Михайлівна Самойленко.
Її життя нагадує довгу річку, яка бере початок серед непростих післявоєнних років, проходить через стрімкі пороги випробувань, втрат і боротьби, але не втрачає своєї сили та чистоти. На її берегах було багато всього: дитячі мрії, важка праця, материнська любов, відповідальна керівна робота, радість перемог і гіркота розчарувань.
Коли Людмила Михайлівна говорить про прожиті роки, у її голосі немає жалю. Є мудрість людини, яка навчилася приймати життя таким, яким воно є.
— Життя саме диктує свої правила, — каже вона. — Іноді вони правильні, іноді помилкові. Але треба вчасно побачити свою дорогу і не збитися з неї.
Можливо, саме тому свою книгу віршів вона назвала просто і водночас символічно — «Долі» . У ній відбилося все: радощі й болі, перемоги й помилки, надії та розчарування.
Адже кожна людина пише власну книгу життя. Хтось — чорнилом. Хтось — справами. А Людмила Михайлівна писала її і серцем, і працею.
— Ми ж живі люди, — усміхається Людмила Михайлівна. — Нам хотілося не лише працювати, а й жити.
І вони жили. Уміли радіти простим речам, підтримувати одне одного, співати пісні.
До речі, пісня завжди займала особливе місце у житті Людмили Михайлівни. Коли на душі ставало важко, коли накопичувалися втома і тривоги, вона зачиняла двері й співала. Співала голосно, від щирого серця. Співала і плакала. Так виходив назовні біль, який роками жив у душі.
Бо життя не було легким. Були моменти, коли доводилося бути не лише жінкою, а й чоловіком у родині. Самостійно приймати рішення. Самостійно боротися за майбутнє дітей. Самостійно долати труднощі.
— Важко жити наодинці, — зізнається вона. — Дуже важко боротися за життя самотужки.
Та навіть у найскладніші часи вона ніколи не дозволяла собі опустити руки. Можливо, тому доля винагородила її найбільшим скарбом — дітьми.
Коли мова заходить про них, її голос одразу стає м’якшим.
Серед безлічі прожитих днів вона без вагань називає два, які пам’ятає до найменших подробиць. Перший — знайомство з Ірочкою. Другий — зустріч із Русиком.
Тоді, багато років тому, вона ще не знала, наскільки ці події змінять її життя.
— Це були фатальні зустрічі, — говорить вона. — Саме фатальні.
І справді, іноді доля приходить до людини несподівано. Не питає дозволу. Просто відчиняє двері й назавжди залишається в серці.
Саме так сталося і в її житті.
Діти стали для неї сенсом існування, найбільшою радістю та найбільшим щастям.
— Якщо є діти, то інакше не можна жити. Ми для дітей, а діти для нас.
Сьогодні її родина розкидана по світу. Онуки живуть в Англії. Рідні перебувають у різних містах і країнах. Але серце бабусі не знає кордонів.
У спеціальному календарі записані всі важливі дати: дні народження дітей, онуків, племінників, друзів. І кожному знаходиться добре слово. Бо підтримувати людей — це теж талант. І Людмила Михайлівна володіє ним сповна.
Особливим болем для неї стала війна. Вона пережила різні епохи. Бачила Радянський Союз. Бачила народження незалежної України. Бачила, як змінювалися покоління. Але те, що відбувається сьогодні, сприймає особливо гостро. Їй боляче дивитися на зруйновані міста. Боляче чути про загиблих. Боляче бачити, як люди залишають свої домівки.
— Я хочу миру, — говорить вона. — Просто миру.
І в цих словах немає політики. Є лише людський біль матері, бабусі, українки. Попри все, вона вірить у майбутнє. Вірить, що люди повернуться додому.
Що відбудують міста. Що Україна знову розквітне.
— Вона не може не розквітнути. Вона наша. Вона співуча, красива, квітуча.
І ця віра дивовижно поєднується з любов’ю до простих земних речей. До квітів. До саду. До городу. До землі.
Її життя стало прикладом того, як можна залишатися сильною людиною навіть тоді, коли здається, що сили вже закінчилися. Прикладом того, як можна пройти через випробування і не втратити людяності. Прикладом того, як можна любити людей попри всі образи та розчарування.
Сьогодні Людмила Михайлівна часто згадує прожиті роки. Згадує друзів. Згадує колег. Згадує молодість. Іноді сумує. Іноді усміхається. Але головне — вона продовжує жити. Жити спогадами. Жити любов’ю до рідних. Жити надією на мир.
І коли слухаєш її розповідь, розумієш просту істину: справжнє багатство людини не в посадах, не в нагородах і не в статках. Справжнє багатство — це люди, яких ти любив. Це добро, яке ти залишив після себе. Це пам’ять, яка житиме у серцях інших.
Саме такою пам’яттю і залишається життєва дорога Людмили Михайлівни Самойленко — жінки, яка зуміла вистояти, не зламатися і зберегти у своєму серці любов до життя. Саме тому її історія — це не лише спогад про минуле. Це урок людяності, мужності й доброти для майбутніх поколінь.
І хоч доля не раз випробовувала її на міцність, вона вистояла. Вистояла як жінка, як мати, як керівник, як людина.
А значить — прожила своє життя недаремно.
Віктор Копачевський, м. Прилуки
