Причому закрити без встановлення фактичних обставин на стадії підготовчого судового засідання, що, звісно, змусило Чернігівську апеляцію дати належну оцінку діям цих суддів і поновити розгляд справи. Щоправда, розглядатимуть її вже не в Бобровиці, бо там, як виявилось, залишилась тільки одна суддя, не замазана в цю справу, а колишній воєнком хоче, щоб судила його ціла колегія. Втім, мова не про це – судді, які за рік на посаді стають офіційними гривневими мільйонерами, жодним чином не несуть відповідальності за сумнівні рішення, продовжують користуватися пільгами, мають статус недоторканності і пожиттєве утримання. Тож і виникає логічне запитання: а яка ціна суддівської мантії і чи можлива вільна Україна без справедливого судочинства?
За даними сайту «Слідство Інфо», від початку повномасштабного вторгнення на пенсії суддів держава витратила понад 5 мільярдів гривень. Багато це чи мало в масштабах виплат і людей? Ось що про це говорить офіційна статистика – в Україні пенсії одержують 10,69 мільйона осіб. На виплату пенсій держава витрачає близько 600 мільярдів гривень. На перший погляд 5 мільярдів гривень, які бюджет щороку витрачає на довічне утримання суддів, є краплею в морі, бо це навіть не один відсоток від загальної суми, але, якщо врахувати той факт, що на фоні 10,69 мільйонів пенсіонерів 5 мільярдів гривень було розподілено між 3639 суддями, то цифри дійсно вражають! До того ж в юридичному плані поняття «щомісячне довічне грошове утримання» і «пенсія» відрізняються. На ЩДГУ мають право судді, які пропрацювали на посаді не менш ніж 20 років і мають бездоганну репутацію. Саме ЩДГУ виплачують не з коштів Пенсійного фонду, а з фондів державного бюджету. Дехто буде здивований, але «пенсія» судді та його зарплата особливо не відрізняються, адже середній розмір щомісячного довічного утримання судді дорівнює 100 тисячам гривень. Отож, як бачимо, судді – це окрема недоторкана каста і привілейована категорія громадян, яка захищена законом і яка зазвичай не несе прямої відповідальності за власне беззаконня. Як приклад, те ж саме рішення по справі екс-воєнкома Олешка. Апеляційна інстанція де-факто визнала рішення Бобровицького районного суду неправомірним, однак хто поніс відповідальність за неправомірне рішення? Ніхто! Держава знову витрачатиме грошові ресурси і дорогоцінний час суддів, яких катастрофічно не вистачає, на повторний розгляд того, що намагались закрити у Бобровиці. З-поміж іншого, двоє з суддів Бобровицького районного суду, які ухвалювали неправомірне рішення, – Кузюра Валентина Олександрівна (1965 року народження) та Бойко Валентина Іванівна (1969 року народження) –можуть запросто піти у відставку і претендувати на щомісячне грошове утримання, отримуючи від держави близько 1,2 мільйона гривень на рік. І це, знову ж таки, не рахуючи різноманітних пільг, передбачених для особливої касти суддів. Непогано, правда ж? Єдиним законним способом покарати нечесних суддів є скарги до Вищої Ради правосуддя, однак і цей спосіб – малореальний, адже тисячі скарг на служителів Феміди просто не розглядаються відповідними органами, а судді якнайшвидше втікають від розслідувань їхньої діяльності у відставку.
А доки держава витрачає мільйони гривень на одного суддю в пересічному районному суді, середня зарплата вчителя тієї ж таки Бобровицької громади, як і по всій країні, складає близько 10 тисяч гривень, лікарі, які навчаються 7-9 років, отримують близько 25 тисяч гривень, а середній медичний персонал – 12-13 тисяч гривень. Чи можна у такому випадку співставити зарплату вчителя та судді? Звичайно, що ні. Хтось скаже, що і відповідальність у судів більша, ніж у вчителів. Проте звучали від «високих» державників і такі пояснення, мовляв, велику зарплату суддям встановлюють за те, щоб не спокушувалися на хабарі. Тобто – не за відповідальність і чесність? Такого проти хабарницького «стимулу» немає в жодній країні світу. Цікаво, чи знайдеться в Україні хоч один пересічний громадянин, який повірить у те, що сумнівні рішення суддів на користь підсудних приймаються «за карі очі» – он скільки інформації з’являється у ЗМІ про суддів-хабарників!?
А на закиди про відповідальність свого часу мудро сказав «залізний канцлер» і національний герой Німеччини Отто фон Бісмарк, справедливо зауваживши: «Ворог іде туди, де програє вчитель і священник». Тож коли наступного разу згадаємо «вчителів і священиків» Бісмарка, то не забуваймо про те, що Україні треба з нуля будувати і освіту, і судочинство – робити професію вчителя престижною, а суди – справедливими, інакше ми програємо головну війну – за власне існування як нації.
Віталій НАЗАРЕНКО
