Окупанти нещадно обстрілювали Новоселівку, котру захищали наші бійці. Однак трикляті вороги отримали гідну відсіч від звитяжних українців. На цій війні Євген втратив ногу, та мужній боєць ходить на протезі і, з Божою поміччю, хоче жити довго у вільній і щасливій Україні, в своєму рідному Чернігові. Попри все пережите, він сповнений віри, надії та любові!
– Пане Євгене, знаю, що Ви – наш земляк.
– Так, я народився в Чернігові, який з дитинства люблю від усієї душі. Адже наше місто – прекрасне та неповторне! Тато працював водієм автобусів, а матуся – техніком-лаборантом. Тепер мої батьки – на заслуженому відпочинку. Я закінчив Чернігівський радіомеханічний технікум – за фахом ремонт автомобілів і двигунів, а також – Київський університет менеджменту освіти.
У 2006-му мене призвали в Збройні Сили України – на строкову службу. Служив у Донецьку. І одного дня до нас приїхав представник військової частини, щиро поспілкувався та звернувся з цікавою пропозицією – служити за контрактом в Києві, охороняти посольства й консульства. Я погодився. Батько завжди мріяв, щоб я став військовим…
Він свого часу служив у Німеччині, і йому пропонували залишитися в армії. Але, коли тато повернувся додому й рідні лише дізналися про це, почали плакати і просити залишитися вдома, адже Німеччина – надто далеко, а вони за ним уже дуже скучили. Отак сердечно поплакали дідусь із бабусею, й таки вмовили! Батько залишився жити та працювати в Чернігові, він любив свою роботу водія і пишався нею…
Ніби й не шкодував про своє рішення, про такий життєвий вибір, однак час від часу згадував про службу в Німеччині з ностальгією. «От, – казав, – якби зараз я міг повернутися в той час, то, можливо, із задоволенням служив би далі. Тому й тобі, синку, щиро раджу – якщо матимеш нагоду стати військовим, не втрачай її».
– І Ви залишилися в армії?
– Ні, відверто кажучи, мені та служба не надто сподобалася. Власне, люблю дисципліну, не терплю безладу. У мене завжди все чітко розкладене по поличках. Але Ви ж пам’ятаєте, як тоді наші українські можновладці ставилися до війська? Армію увесь час недолуго скорочували, розвалювали, а воякам платили просто мізерні гроші, за які було складно прожити. От і виходило, що роботи – багато, а зарплати – катма. Мені ледь вистачало коштів на харчі та житло, яке я винаймав. Тому повернувся до Чернігова і став водієм…
– Продовжили справу свого тата!
– Рідні допомогли мені придбати вантажний автобус, і я розвозив вантажі – до Києва, на Сумщину, Черкащину та, звісно, по всій Чернігівщині. Одружився, нині у мене двоє чудових дітлахів – донечка-школярка та син, який ходить у дитсадок. Дружина працює продавцем. Згодом я зайнявся пасажирськими перевезеннями…
– Тобто у Вас все було добре, і раптом – повномасштабна війна!
– 24 лютого я був у Києві, ми там орендували житло з колегою. Він – старший чоловік, воював в Афгані. Тож колега прокинувся трохи раніше і тормосить мене: «Женю, війна, ракетні обстріли, вибухи!» Потім ми роз’їхалися – я повіз людей до Семенівки. А це ж – буквально 20 кілометрів до кордону… І о 12-й нарвався на колону рашистів – близько ста одиниць техніки: танки, БТР, САУ, бензовози! А у мене – близько 15 пасажирів, і я цілком відповідаю за їхню безпеку.
Втім, пощастило – розвернувся й заїхав у найближче село. Ясно, що треба було добиратися туди манівцями. Втім, пасажири заходилися дзвонити своїм близьким, і ті невдовзі приїхали по них та розвезли додому, – всі благополучно добралися. Бо якби автобус поїхав полем по такій погоді, ми просто б застрягли, і ніхто б нас звідти не витягнув. А так – Богу дякувати, обійшлося…
Душа у мене заспокоїлася, тож вирушив до Чернігова. Однак тримав однією рукою кермо, а іншою – телефон…
– Рідні непокоїлися!
– Авжеж, звісно. Тим більше, ось-ось мали підірвати Сновський міст, і треба було встигнути, проскочити, доки ще була така можливість. І я встигнув – о пів на другу проїхав, а невдовзі моста вже не було!
Вдома батьки спочатку говорили, що варто виїхати кудись у село… Але я не погодився. Чому це я повинен утікати зі своєї землі від якихось орків?! Тому тато з мамою теж вирішили залишитися. Сестра саме була за кордоном, на заробітках у Чехії, то й мешкає поки там. А дружина моя – родом із Прилук, там – її близькі, от вона й вирушила з нашою малечею до рідні. Вони й досі там, і у них – все гаразд, тож і мені так спокійніше.
– Тим часом, у Чернігові ставало все гарячіше – обстріли не вщухали…
– У будинок, де ми жили, було три прильоти! Серце стискалося від болю за зруйнований «Епіцентр»! Дізнався, що коїлося тоді в Олександрівці, де мешкали до війни батьки мого кума (вони дуже вчасно виїхали всією родиною), бо стався прямий приліт, і вщент згорів будинок – тільки недобитий димар і залишився на згарищі… Я в перші дні нарахував понад 40 прильотів по оселях. Пам’ятаю, що від 14-поверхового будинку навпроти «Епіцентру» лише половина лишилася, де ще жили люди, решта була геть зруйнована! Розбалакалися відверто з сусідом, і я сказав, що хочу піти до військкомату, щоб захищати рідне місто. Він у відповідь: «А я це ж саме хотів тобі запропонувати».
– І Ви пішли на війну!
– Спочатку я хотів записатися до територіальної оборони, але нашу автівку зі стоянки забрати не вдалося – лишилася за колючим дротом, адже туди нікого не впускали. До тероборони було далеченько добиратися. Тому почимчикував пішки у військкомат. Це – ближче, якщо йти з вулиці Бєлова, де мешкають мої батьки, чи з Доценка, де знаходиться моє житло… У військкоматі була вже черга бажаючих боронити Чернігівщину. Нас записали, мобілізували, видали зброю, спальники, каремати (навіжені обстріли тривали), і ми виїхали на позицію в Новоселівку.
Чесно кажучи, спальників на всіх не вистачило, тому перша ніч була дуже холодною. Там знаходився бліндаж з перекриттям – шість на десять метрів… Тож ми підготували все, щоб розміститися, обладнати це своє помешкання. Командир привіз продукти, спальники – тепер вистачило всім. Він – людина вже досвідчена, бойовий офіцер – запевнив: «Хлопці, чим глибше окопаєтеся, тим живіші будете». Допоміг нам вибрати позиції. Але було важко – кружляли ворожі безпілотники, а з наступного дня по нас почали гатити – з мінометів, танків… Тому ми копали не всі гуртом: одні 3-4 години копають без перекуру, а потім – інші.
– Знаю, що в Новоселівці наші бійці, попри все, воювали відчайдушно. Хоч були і жорстокі авіаудари…
– Ми воювали, трималися, як могли, бо за нами – Чернігів! Так, пам’ятаю перший авіаудар. Ми з побратимом вночі стояли на посту. І раптом почувся гул… Побратим був в АТО, досвідченіший, а зі мною – вперше отаке. Тож він мене – за плече і в бліндаж. Секунд п’ять пройшло, ворожий літак розвернувся й випустив дві ракети… За 25 метрів спалахнула така яскрава заграва, що стало видно, немов удень! Вибуховою хвилею ми шкереберть прокотилися, як пушинки, метрів п’ять, хоча на кожному – по 30 кілограмів всякого спорядження. А літак розвернувся і випустив ще дві ракети – буквально за сім метрів від нашого бліндажа, а потім – ще дві. Тобто він зробив три кола і випустив шість ракет. Але тоді все обійшлося, пощастило!
І от 14 березня (після обіду, тільки-но перекусили) – один обстріл за іншим, і дуже щільно по нам рашисти гатили… Спустилися в бліндаж і розосередилися. Втім, орки таки влучили з міномета якраз у місце, де ми з бойовими побратимами перебували вп’ятьох. Двоє бійців загинули одразу, а трьох поранили, але ще один хлопець через два з половиною місяці все-таки помер у лікарні. А ми з приятелем Ігорем вижили. Хоча однією міною і мені, і йому відірвало ліву ногу! Також нас ще й присипало там…
З бойовим побратимом Олександром Вовком
– Щиро співчуваю, Женю. І що було потім?
– Я очуняв – обличчя посічене, кров’ю залило очі… Ще, звісно, нічого щодо своєї лівої ноги не зрозумів. Спробував виборсатися сам, однак присипало міцно! Однак побратими відкопали, надали першу медичну допомогу.
– Уявляю Ваш стан!
– Думаю, моїм бойовим побратимам, які відкопували нас з Ігорем, було ще важче – психологічно. Однак вони впоралися. Недаремно ж кажуть: легше йти на війну, ніж проводжати. Так і в цьому випадку, адже найважче на війні – втрачати своїх побратимів.
– Я брав інтерв’ю у чотирьох відважних жінок, військових медиків, котрі рятували поранених бійців та мешканців, витягуючи людей із-під завалів, зокрема після ракетних ударів, надавали їм першу допомогу та евакуювали до шпиталю й лікарень. Вони таке про це розповідали… Ще подумав – оце справжні героїні!
– Коли мене вантажили в авто, встиг сказати хлопцям, щоб витягли у мене з кишені дві гранати, бо їм вони тепер потрібніші. А потім були операції в обласній лікарні. Спочатку 14 березня – ампутація ноги, а 20 березня – реампутація… Після першої операції хірург запитав у мене: «Ви ж будете протезуватися?» Я відповів: «Так, звісно, хочу навчитися ходити на протезі». І лікар пояснив, що для цього конче потрібна ще одна операція: треба ампутувати колінну чашечку, трохи вище коліна, аби потім можна було протез прилаштувати до ноги. Я, одразу ж, навіть не вагаючись, погодився.
– Обласну лікарню також шалено обстрілювали – наша журналістка Марія Пучинець розповіла читачам газети «Чернігівщина» про героїзм медиків, котрі врятували багатьох бійців і жителів у таких складних умовах.
– Так, цілком згоден – це герої! Я в палаті лежав біля вікна і бачив обстріли – щільненько лягало… Вони тоді навіть їжу для нас готували на багаттях!
Коли загарбники звідси втекли, 2 квітня мене перевезли до Чернігівського військового госпіталю. А далі – до центрального шпиталю в Києві. Там мені ще зробили одну операцію – на носі, бо на війні вибуховою хвилею мені пошкодило носову перегородку – не міг дихати…
Потім була Вінниця, де знаходиться відомий науково-дослідний Інститут реабілітації людей з інвалідністю ім. М. Пирогова. Лікували. А згодом відправили мене у Немирів, це – теж на Вінниччині, для людей з обмеженими можливостями, – я проходив там реабілітацію… Познайомився з Олександром Вовком, киянином, котрий захищав Макарів. Відтоді ми дружимо, спілкуємося та підтримуємо один одного. Олександр – прекрасна та мужня людина! Ми з ним разом побували і на фотовиставці «Незламна Україна» в Києві.
Також я дружу з Ігорем, який разом зі мною отримав поранення на війні – в Новоселівці. Він зараз лікується в Німеччині. Власне, ніхто так не зрозуміє тебе, як друг, котрий пережив те ж саме, що й ти. Я познайомився з батьками Ігоря. Ми з ним у Чернігові зустрілися за кавою. Також їздили на кладовище, де поховані наші бойові побратими, котрі тоді загинули в Новоселівці.
– А де Вам поставили протез?
– У Києві. Можна було їхати за кордон, але тоді назбиралася черга з таких постраждалих наших бійців, а надто зволікати, чекати було не варто. Втім, чесно кажучи, я задоволений протезом. Навчився ходити, що надзвичайно важливо для мене. Взагалі, я зовсім не шкодую, що виконав свій обов’язок, захищав Україну.
– Бачу, Ви не впадаєте у відчай.
– На все – воля Божа! Все-таки залишився живим – і це вже добре… Я з самого початку, після такого поранення та ампутації, попри все, налаштований на позитив, не опускаю руки. Постійно дуже підтримують мене й рідні – дружина, діти, батьки. Підтримують друзі, мої бойові побратими. Тож я ні в якому разі не відчуваю себе самотнім. Запевняю вас – усе гаразд! Хочу, з Божою поміччю, жити довго – у вільній і щасливій Україні, в рідному Чернігові. Мрію про онуків. Маю бажання працювати, бути корисним своїй державі, жити не для себе, а для людей.
– Вірите, що Україна розквітне, вступить у перспективі в НАТО та ЄС?
– Впевнений у нашій Перемозі над ворогами. Вірю, що Україна та Чернігів цілком відродяться та розквітнуть. Ми відбудуємо всі зруйновані міста і села. Все буде добре. А ось на росію чекають дуже важкі часи – розплата за всі їхні скоєні злочини та звірства неодмінно настане. Ми не кликали цю орду «асвабадітєлєй». Адже чудово жили і без них, а після Перемоги житимемо ще краще. Бог – з нами, з Україною!
Знаєте, тепер наші люди дуже сильно об’єдналися! Бійці, волонтери, жителі. Я, наприклад, раніше лише, між іншим, вітався з сусідами. А зараз я їх усіх знаю, бо вони багато пережили, і ми разом вболіваємо за ЗСУ, рідну державу. Навіть діти збирають кошти для Збройних Сил України – вони співають, виготовляють різні іграшки… Це – мене розчулює і вражає!
Поки всі ми перебуваємо у великій напрузі – переживаємо та з нетерпінням чекаємо буквально кожної позитивної звістки з фронту про успіхи наших ЗСУ. Тому дуже хочеться, щоби нарешті настала благодатна тиша, люди зітхнули з полегшенням і відпочили душею від усіх пережитих страшних потрясінь. Втім, я впевнений, що так і станеться. Адже це – наша земля, а всі ті бандити, котрі сюди приповзли зі своєю зброєю, – підлі, прокляті зайди, які горітимуть у пеклі!
– Ви – віруюча людина?
– Так, хоча знаю лише одну молитву – «Отче наш»… Без віри не можна жити, тим більше, на війні. Долю свою не кляну. Що сталося – те сталося, а тепер потрібно жити далі і знайти себе в нових умовах. Власне, я до цього ставлюся як до випробування, котре треба гідно пройти, не скиглити, а нормально та активно жити до кінця, боротися. Пересилити свій страх. Бо коли хтось говорить, що він не боїться війни, – це лукавство. Страшно всім, навіть професійним військовим. І коли вибухає ракета – це жахливе видовище! Але найголовніше – здолати свій страх. Бути мужнім – і не лише на словах, а й на ділі, в нашому непростому житті, на цій війні. Кожен із нас має зараз робити все можливе не для себе, а для нашої Перемоги, тоді вистоїмо і все буде гаразд.
Зараз я хочу спробувати свої сили – взяти участь у відомих міжнародних змаганнях за кордоном – це «Warrior games» та «Invictus games». Під час свого навчання в технікумі, я займався спортом – пауерліфтингом. Потім за справами просто не мав на це вільного часу… А зараз – тренуюся. Планую, якщо пройду відбір, взяти участь у цих престижних змаганнях для бійців, котрі отримали такі поранення. Це – хобі, захоплення, яке мене надихає. Хочу випробувати себе.
– Женю, Ви – справді дивовижна людина. Дай Боже Вам витримати всі ці життєві випробування і, попри все, жити довго та щасливо!
– Дякую, пане Сергію, навзаєм. Я прочитав книгу «Чернігів у вогні», був на презентації – Ви з колегами з газети «Чернігівщина» робите надзвичайно важливу для всіх нас справу!
Автограф на прапорі в редакції «Чернігівщини»
Спілкувався Сергій ДЗЮБА
