Одна річ – гламурні баришні на глянці, напудрені франти на тлі Bentli чи Mazzeratti… Але зовсім інше – старенька бабця, яка самотужки тягне по щойно зораному городу саморобну дерев’яну борону…
«Восени вмирай, а весною поле сій», – каже наш мудрий народ. Так було споконвіку, так є і, сподіваюсь, так буде!
Тяглість поколінь – це коли маленьке онуча кидає з кошика (чи як говорять у нас, на Чернігово-Сіверщині, «корзини») в лунку з-під лопати картоплину.
Любов – це удвох у глибокій старості триматись за один заступ. Щастя – це обіймати своїх кіз-годувальниць. Життя – це тягнути на «кравчучці» (будь вона не ладна) через все місто мішки з борошном…
То і є реальне життя, усвідомлення суті якого, на жаль, все ще недосяжне для новітніх українських керманичів.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото Олексія Миколаєнка
