Ще він хворий на дивну, але таку знайому усім нам хворобу – бюрократизм. Простіше кажучи, бездушність. До того ж, важкохворий, невиліковно хворий. Недуга почала прогресувати одразу ж після того, як його «посадили» у директорське крісло. Так раптово і так несподівано для всіх! Але що ж поробиш: у нього – посада, за яку добре платять і якій потрібно «відповідати». Через захворювання він сприймає все не так, як є насправді. Зокрема, він вважає себе справедливим, безкомпромісним, розумним керівником, який сумлінно виконує свій службовий обов’язок. Інколи йому навіть здається, що він служить усьому людству і майбутнім поколінням, робить щось велике і значне.
Стиль його керівництва, як усе геніальне, простий: підстерегти підлеглих, впіймати на чому-небудь. «Не туди записали…», «Спізнилися на три хвилини…», «Несвоєчасно подали інформацію…», «Захворіли? Не моя справа…». Численні, безкінечні, ретельні перевірки зробленого і ще не виконаного, того, що в процесі виконання… Суворий контроль… Потрібно встигнути перевірити, а потім – встигнути покарати. «Карати» – його улюблене слово. Найважливіше. Книга наказів щодня товстішає, розбухає, як жінка, що завагітніла… Там – одні догани і суворі попередження. Він думає, що саме у такий спосіб навчить колектив працювати. Навіщо його вчити – неясно. Люди трудяться сумлінно і творчо, хоча зарплату їм сплачують рідко. Якось директора запитали: «Навіщо ви влаштовуєте всі ці облави на колектив?». «Усі облави – в календарному плані», – сухо і коротко відповів він.
У однієї підлеглої помер чоловік. Другий місяць поспіль вона не відала, на якому світі сама… Шеф хутенько перевірив усю її документацію, віднайшов кричущі недоліки і урочисто при всіх оголосив догану. На його думку – це нормальний трудовий процес. Нічого особливого не відбувається. Є обов’язки і їх потрібно виконувати, а «ваша лірика – мені ні до чого».
Його директорські ремарки уже нікого не дивують: «Ви – гультяй. Ви нічого не зробили для установи за десять років»… «Мене ваша думка не цікавить. У нас – не інститут філософії»… «Будете робити те, що я вам скажу, а я – те, що скаже вище начальство… За вас уже подумали»… «Бо начальство – це святе, це – від бога!»
А був же раніше, до своєї «важливої» посади, здавалося б, нормальним чоловіком: не гоноровим, не пихатим, легким у спілкуванні, доброзичливим. Чи то була лише така хитромудра лицемірна маска? «Добродій» просто чекав свого часу і от нарешті дочекався… До речі, він страшенно боїться начальства – і свого, і чужого. Коли до установи приїздить яка-небудь комісія, то він починає нервувати ще за тиждень до цієї події і смикає увесь цей тиждень бідолашних співробітників. І, не дай Боже, хтось раптом щасливо посміхнеться, він буквально вибухає гнівом. Бо якщо директорові – кепсько, в усього колективу також має бути поганий настрій. А як інакше? Це – субординація!
Хоча сам він нічого не може до ладу розповісти отій «грізній» комісії «згори» – у зв’язку з надто обмеженим словниковим запасом, до якого вже звик. Дістає документи з сейфу і боязко демонструє їх із жалюгідною, запобігливою усмішечкою: «У нас це робиться… І це… Ось погляньте – все запротоколювали, записали… Скрізь – відповідні рішення… Неправильно? Ммм… Я згоден, звісно, згоден, так віднині й робитимемо… Як скажете…».
Одним словом, він – лакей. Звичайнісінький, примітивний лакей, який тепер живе за беззаперечним принципом: «Я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень». І все у ньому – таке лакейське: стоптані черевики, завжди сірі, тьмяні костюми, несправжня, нещира усмішечка на чисто виголеному обличчі і навіть хода… Причому він ніколи не визнає своєї вини, ніколи не вибачається… Інколи здається, що це – не жива людина, а персонаж часів Середньовіччя, – злісний, підступний, віроломний і жорстокий, який раптом випав зі свого часу.
Може, він був таким від самого народження? Він так впивається своєю владою (точніше – владочкою), що мимоволі стає смішно і навіть трохи шкода його. Він так хоче, щоб усі жили в країні Його Величності, боялися його, мчали виконувати всі його розпорядження, ловили кожний директорський погляд. Бо він же – володар, шеф!.. Ось тільки у його бюрократичному керівництві, порожніх промовах і «сірих» командах немає ані сенсу, ані звичайної, елементарної логіки, і, що найстрашніше, – немає справжньої душі! Як то кажуть, немає чого ловити у тій порожнечі…
Втім, він не чує нікого. З людьми (за винятком лише «святого» начальства) він спілкується якоюсь дивною, нібито чужою мовою, неначе іноземець із липким акцентом. Мовляв, усі мешкають на землі, і тільки він – на Юпітері чи Венері. Тому їм ніколи не порозумітися. Бо такого перекладача ще просто не існує в природі.
Взагалі ж, йому зовсім не хочеться виглядати монстром (це – все посада, яка зобов’язує…). Тому інколи, нечасто, він раптом намагається бути… більш-менш демократичним (адже у нього – просто хороший настрій, що чомусь так рідко трапляється). Ну, чому б не спробувати «досягнути консенсусу» (він чув, що це – дуже модне слово!), не поплескати «по-батьківському» (а насправді – зверхньо) підлеглого по плечу?.. Він може навіть символічно обійняти колегу, пожартувати з жінкою… Любить ще невміло наспівувати кілька крилатих фраз із відомих опер, обходячи «свою» територію, власні «володіння», крокуючи довгими коридорами та вкручуючи лампочки до світильників, бо скрізь має бути порядок…
Дехто так і думає, що його «адміністрування» – звичайна, необхідна маска, важке, вимушене амплуа. Очевидно, ця роль йому – не до душі. Напевне, він приходить, мучиться і переживає, що був таким недобрим і нечуйним…
Ні, це – велика помилка. Він вельми пишається собою і не шкодує ні про що! Він повертається додому цілком задоволений, з апетитом поглинає у колі сім’ї вінегрет із котлетами, розповідає сину, що потрібно шукати власне місце у цьому житті і з повагою ставитися до потрібних людей…
Потім дивиться «Вечірні новини» і спокійно засинає до ранку.
Лілія ЧЕРНЕНКО
