Об’їздила вона вже і столичні клініки, розвозивши добру частину «золотого запасу», бо обстежували їй усі частини тіла від п’яток і до волосся, а що то за жаба вночі приходить і звідки – так ніхто і не міг пояснити. І списували ту страшну жабу на нервовий стрес. Бо хто ж тільки тепер, у війну, не страждає на нього?! Рекомендували їй пропити різні заспокійливі та вітаміни. Приймала ретельно. Та жаба від неї не пішла. І проблем тільки додалося. Одного ранку поглянула на себе у дзеркало і закричала… Руки, шию, зону декольте обкидало якимось висипом, ніби пшоно поприлипало. Ні пекло, ні чухмарилося у місцях того дивного висипу, та спокою не давало. Заново поїхала Тома по столичних клініках. Ніщо не допомагало: ні зміна харчування, ні зміна режиму дня, ні мазі, ні вітаміни. Скоро такий висип з’явився і на обличчі. Вона дуже комплексувала, бо відчувала, як на ній зупиняються чужі цікаві погляди. І, втративши надію на лікарів, стала їздити до знаних знахарок.
– А ти б до баби Ониськи з’їздила. Це ж не у столицю, а в сусіднє село, – радила подруга. – От таки кажуть, що допомагає вона людям. Та, бач, не всіх і приймає. Як скаже, що не хочу тебе бачити, то вже все! Можна таки спробувати…
– Та що та баба тупа знає! Он які світила мене дивилися, та не допомогли нічого… А тут сільська древня баба!
Тома ніяк не могла наважитися на такий крок. Ніби щось тримало, може те, що, казали, баба Ониська бачить твоє нутро ніби рентгеном і, коли намагаєшся їй щось збрехати, вона це відчуває і може тебе прогнати із хати, та ще й вилаяти. Ну, вилаяти хай спробує… Тома і сама кого хоч вилає! Поїхала.
* * *
Із довгого світлого коридору Онисьчиної хати пірнула у темні сіни, намацала клямку на дверях, впевнено взялася за неї і різко постукала.
– Та тихше! Чи ти хочеш із дверима зайти? – невдоволено обізвалася із хатини баба Ониська. – Прийшла, так заходь уже, а не вистукуєш!
– Драстуйте! – переступила поріг.
– Може повернешся назад? – запитала баба.
– Та ні! Я ж прийшла до Вас! – сказала впевнено Тома.
– Он із підвіконня візьми чашку та напийся води з відра, – мовила баба суворо.
– Та я не хочу пити! – здивувалася Тома.
– А я й не запитую, що ти хочеш і чого не хочеш! Коли прийшла, то роби, що кажу! Пий! А ні, то іди звідси!
Біля емальованого відра, що стояло на лаві, сидів рудий котяра, і Тома враз уявила собі, як і він хлище водичку із цього відра… Та зачерпнула чашкою, і прожогом ледь не проковтнула всю ту воду.
– Та не всю пий! Залиш ковток! – керувала баба, – і сюди на стіл мені постав.
Тома поставила чашку перед Ониською і сіла на табуретку, куди баба вказала рукою. І не дихала кілька хвилин. Дивилася на бабу, яка ворочала ту чашку з недопитою водою і намагалася побачити щось на її дні.
– Ось погляньте, який на мені висип! – задрала голову, щоб баба побачила її шию, де ті «пшонинки» вже зрослися ніби у корж.
– Не тицяй мені під носа! Я і так бачу! – гримнула стара. – Сиди мовчки! Не чухайся! Не совайся! Просто сиди!
– Та я ж… – хотіла щось сказати, та баба так гупнула тією чашкою об стіл, що Тома аж підскочила. І не дихала…
– Складно все у тебе, молодице! – похитала головою баба. – Ой заплутала ти все! Ой заплутала!
– Я?!– викотила очі Тома.
– А хто ж іще! Ти! І тепер, щоб розплутать, непросто… Чи й зумієш…
– Тобто, я?! – аж припіднялася із табуретки Тома.
– Та не я ж накрутила такого, а ти! Тобі і розплутувать… І жабу, оту, що сидить у тебе на грудях, тільки ти і можеш прогнати…
– А звідки ви про жабу знаєте? Я ж не казала?!
– Ти думаєш, я знаю тільки те, що простим оком видно? – усміхнулася баба Ониська. – Та все я знаю, все… Тобі треба покаятися у своїх гріхах, одпустить тих, кого силоміць прикувала… І заздрить, заздрить людям перестать, тільки щиро! Хай у сусіда хоч гора золота у дворі стане, а ти не заздри!
– Та я ж до церкви ходжу, і свічки ставлю…
– А толку до церкви іти, коли немає Бога в душі! Ти ж ідеш у церкву не молитися, а щоб тебе люди побачили, яка ти, мовляв, свята та безгрішна! Ти ж зовні одна, а зсередини інша, зовсім інша… – стара крутила у руках ту чашку із недопитим ковтком води і казала як по написаному. – Та стільки ж у тобі, жінко, брехні та заздрощів! Чоловіка біля себе чужого прив’язала… ой, чужого…
– Як це – чужого! – підскочила Тома. – Це неправда! Сорок три роки живемо, як одружилися молодими! І, тим більше, вінчані! Донька виросла, внук он який уже! Що ви кажете, бабо! Який чужий чоловік!
– Чужий! Не сперечайся! Тіло його з тобою, а душа… душа іншій належить… Хоч і вінчані. Це тобі із ним добре, а не йому з тобою… А дочці вашій теж погано, ой погано ж як… Через тебе одинокою житиме… За тебе вона і розплачується… за твою брехню… Як же терпіть не можу оце таких, як ти! Живе як попало і думає, що всіх обдурить! Е ні! Весь світ брехнею обійдеш, а назад не повернешся! Прийде тоді, соплі розпустить… Поможіть, бабо! Ось поглянь, як мені через тебе, гнилу, погано! – Ониська раз по раз витирала спітніле чоло.
Тома хотіла розкричатися, що не все так, як баба говорить, що вона всюди просто ідеальна, та раптом заплакала.
– Ще соплів твоїх мені не вистачало! Ненавиджу сопливих! Раніше треба було плакати!
– А що ж тепер? – хлипала. – Як мені жить? – Стара повернулася лицем до образів і пошепки молилася. Тома й дихнути боялася, і сльози витерти…
А Ониська, ніби й забулася за неї – бубоніла щось під носа та все піт витирала.
– Ти ще й жадібна, жінко! Дуже жадібна! Ти багато сліз принесла рідним по крові свого чоловіка. Щось їхнє, кровне, привласнила, а вони гнів поклали. А такі сльози на землю не падають! І скільки тих сліз людських, скільки і болячок на тобі висипало! – з такими словами розвернулася Ониська від образів. – І чому ти така заздрісна? Чужим дітям заздриш, чужим дітям злого бажаєш… Ой-ой! А своя ж дитина від того і хворіє… Одинока вона, не бачу її пари… І хворіє через тебе!
Томі забивало дух, і вона не могла сказати і слова, навіть сліз витерти. Душу розривало обурення: та хто ж ця баба така, щоб отак її гидить, отак принижувать! Та могла тільки плакать…
– Запам’ятовуй, що я тобі скажу. А там – роби так чи ні, то твоє діло, – баба знову сіла до столу і взяла у руки ту чашку з недопитою водою. – Повторюй за мною молитву і запам’ятовуй, писать тобі не буду… Коли хотітимеш когось із людей обсуждать, коли заздрість на чужих дітей тобі душу ятритиме, читай цю молитву до тих пір, доки тобі перехочеться це робить. Хоч і сто разів. От побачиш, що сусід машину нову купив, – читай оцю молитву, поки аж стане тобі байдуже, одна у того сусіда машина чи десять… Побачиш, що чиясь донька за твою красивіша чи розумніша, – не бажай їй зла, молитву читай, щоб Господь відвернув тебе від таких думок. От коли зможеш так, з часом і шкіра твоя стане очищатися… І жаба від тебе піде… Та якщо хоч раз стратиш і даси волю злу – вважай, що всі наші труди були марними. Все повернеться назад… І жаба теж…
Баба разів із десять читала молитву, а Тома старанно повторяла і запам’ятовувала.
– А тепер іди звідси, – перехрестилася баба.
Тома витягала із гаманця «лесю» і хотіла покласти на столі, та баба враз закричала:
– Не клади мені свої смердючі гроші! Мені і так погано через тебе! Забери! Вони смердять! І ти смердиш!
– А коли мені іще до вас прийти? – мовила тремтячим голосом Тома.
– Як поймеш щось із того, що я сказала тобі, тоді можеш і прийти… Та навряд… Безнадійна ти, жінко… Все! Зачини за собою двері! Все! Іди! Втомила ти мене! Живуть як попало, а тоді лізуть сліпицею до баби! Ти чого ще й досі стоїш? – прикрикнула і Тома просто вилетіла у двір.
Оглянулася на вулиці. Нікого. Хоч і чуже їй це село, та все ж не хотілося, щоб хтось бачив її біля баби Ониськи. І машину свою подалі поставила. Ішла до неї, ніби крадучись, і не могла стримати сліз. Повторяла і повторяла молитву, щоб не забути, а в машині знайшла папірець і по «гарячих слідах» стала записувати. Руки тремтіли, сльози лилися безперервним потоком.
Клята баба! Допоможе чи ні, а все в душі перевернула, усе! Та яка розумна! Ще й тим дорікнула, що у доньки щастя немає! Тільки подумать! Двадцять років прожила у шлюбі її Неля! Двадцять років! Вона у неї розумничка, юрист, аж в області у суді працює. Знала б та дурна баба Ониська, як вони із Віталієм вкладалися, щоб Нелічка такою стала. Казав Віталій, що можна було б новий трактор купити тоді, на початку двохтисячних, за ті гроші, що на взятки пішли, аби дитина вчилася. Бо бездоганний атестат – це ще не все… І Юрчика знайшла собі… Воно ж і хлопець непоганий, але із сім’ї не їхнього кола. Виявився хлопцем слухняним. До своєї матері не дуже, а тестя і тещу просто обожнює, бо вони ж дурного не порадять! З їхньої поради і став військовим. І АТО пройшов… так і квартиру ж отримав від держави, а вже всі гуртом у ту квартиру – все! Якби не ця чортова війна… Скільки пережили… І тут Юрчик як здурів. Каже Нелечці, що закохався і все. Не треба йому ні квартира, ні все, що там є, ні машина, яку Неля вже давно взяла у свої руки. У нього «воєнна любов», бо вона його бач, всякого любить, а Неля любить тільки з грошима! Словом, годила-годила зятю – і має дяку! Неля плаче, а як серце материнське не болітиме?! Он у Марусі зять який молодець, теж служить… Пішов у відпустку та з дочкою аж у Болгарію поїхали відпочивати, і машину вже третю поміняв, а вона ж, донька Марусина, Лєнка… Та хіба то жінка!
Враз Тома заплющила очі, прикрила вуста долонею, хоч тільки думками грішила… Закотила під лоба очі і, відкинувшись на зручному сидінні авто, стала повторяти молитву… Раз, вдруге, утретє…
* * *
Тома із порядної сім’ї, хоч і простої. Було, мама як скаже, так і буде. І все у лад! Тато хоч і бригадир колгоспний, а мама ланку сапувала, та куди йому було б без маминої голови! І у Томи голова на місці… Ще із юності. Закінчила курси секретарок, навчилася на електричній друкарській машинці працювати, у документах розбиратися, якраз і секретарка голови на пенсію пішла, от тато і влаштував Тому швиденько. Дуже подобалася їй ця робота. Вся інформація і всі плітки сільські збігалися сюди. А в Томи це, певно, у крові – вона має все і про всіх знати і робити свої висновки… як мама!
Одного дня шляхові листи заніс до контори водій бензовозу Віталій. Тома глянула на нього і… пропала дівка! Кажуть, що він збирається одружуватися з бухгалтеркою Олею. Доки він товкся у бухгалтерії, Тома знайшла причину пару разів забігти туди і пройти так близько біля парубка, щоб аж пишним боком зачепити… Коли наступного разу Віталій заїхав до контори, Томі враз треба було їхати до райцентру. Голова відпустив. Доки Віталій справлявся на нафтобазі, Тома пробіглася по магазинах, взяла вина… хай буде. По дорозі додому запропонувала заїхати скупатися до ставу, який у такому чудовому місці – люди там не часто бувають, вода чиста.
– Чому б і не скупатися, – погодився Віталій, – ще до кінця дня часу багато.
– Вибачай, не думала, що на став потраплю, – Неля швиденько зняла із себе легеньке платтячко і залишилася у спідній білизні. – Не соромся, роздягайся, – смикнула Віталія, – ми ж люди дорослі, і ніхто не бачить, – розвішувала своє платтячко на сидінні бензовозу, аби не вим’яти.
Віталій і незчувся як залишився у синіх сатинових трусах і вмить булькнув у воду. Тома закричала з берега:
– Лови мене! Плавати не вмію! – збрехала, бо добре плавала, та хотілося дівці стрибнути просто у його обійми. І вийшло! Спантеличений Віталій впіймав Тому і вона, ніби боячись води, просто повисла на ньому. Гаряче дівоче тіло тулилося до хлопця. А у нього кров аж у скроні гупала! Так і купалися, аж доки, як в дитинстві, виступила «гусяча шкіра».
На березі Тома цокотіла зубами:
– Полотенця не брала! Дай хоч сорочку свою!
Віталій швиденько накинув сорочку на дівчину, а вона підступила так близько, що не він – руки самі обійняли і торкнулися стану, який вже кілька годин у воді просто прилипав до нього. Тома не відштовхнула – навпаки, зчепила свої руки на його шиї. Хлопець підхопив її і поніс у високу траву…
Коли втомилися і просто дивилися у високе синє небо, трава навколо була витоптана так, ніби там табун коней пасли. Підхопилися, засміялися, поглянувши навколо.
– Давай вина вип’ємо! У мене є! – таємниче примружила око Тома.
– А давай і вип’ємо! – не відмовлявся Віталій.
Пили не поспішаючи… Закусували поцілунками. І… пішли у траву.
Віталій завіз Тому в село вже по темному та поїхав до механіка додому. Мовляв, колесо по дорозі вистрелило, ледь не ночував у полі. До свого села велосипедом опівночі дістався.
Тома не могла заснути. На губах горіли його поцілунки. «Він мій! Він мій! Нікому не віддам!». Треба було діяти просто негайно, бо бухгалтерка Оля аж світилася, готуючись до весілля…
Віталій кілька днів не заходив до контори, а коли треба було занести шляхові листи, пробіг повз неї, опустивши очі, і щось лепетів біля Олі. Тома аж задихалася від гніву і ревнощів. Таки вичислила, коли він приїде до контори наступного разу, піджидала біля машини.
– Що ж ти отак? Погрався і втік?Думаєш, я шльонка якась? Ти ж знаєш, у мене до тебе нікого не було і не буде! Люблю я тебе! Сильно люблю!
– Тома… Ти ж знала, що я одружуюся… Ти ж сама всього цього хотіла… – відводив очі. – У нас день весілля призначений.
– То, виходить, до мене тобі байдуже?! – вигукнула.
– Та… Ну… Не знаю і як… Ну… не стримався я… Ти ж така гаряча… Ну, згрішили ми з тобою, згрішили… Прости… – мимрив Віталій. – Люблю я Олю… Давно люблю…
Тома чекала у своїй засідці його наступного приїзду. Тільки відчинив кабіну, вона вже тут:
– Привіт, Ромео! А що скажеш на те, що я вагітна!
– Як? – застиг.
– А ти не знаєш як? Чи ти забув як ми з тобою півдня… Коли люди дуже хочуть одне одного, то плід їхнього кохання дуже швидко зароджується…
– Не може буть, щоб так швидко…
– Що не може буть?! Тобі розкласти все по деталях? Тільки не кажи, що і Оля твоя вагітна, бо вона всім дівчатам у конторі розповіла, що у вас все буде красиво і святково… А я, ось так… у траві… Бо люблю тебе! І всім на зло народжу твою дитину! Хай тебе совість замучить! Даю тобі тиждень подумати! – фиркнула, високо підняла голову і пішла.
Віталію було шкода її. Тепло розливалося тілом, коли згадував отой екстрим на природі. Такої пристрасті у нього точно не було раніше. Хоч таки грішив. Це перед Олею він клявся, що ніколи дівку голу не бачив. І, як сказала вона йому, що у них все буде після весілля, готовий був чекати. Та той «скоропостижний» зв’язок, який іноді траплявся, ні до чого не зобов’язував. А цього разу так влип! Що ж йому батьки скажуть. Вони строгі. А Оля…
За тиждень Віталій не з’явився у конторі. Днями наречені мали б подавати заяву до «загсу». Напередодні Тома сіла навпроти Олиного робочого столу і, не ховаючи очей, мовила:
– Не знаю, з чого і почати… Але я вагітна від твого нареченого.
– Як?! – Оля прошепотіла тихо-тихо…
– А ти що, не знаєш як дівчата вагітніють? Така у нас пристрасть, Олю, що й словами тобі не передать. Як допадемося одне до одного, то й розійтися не можемо. Ти ж у нас свята! А чоловікам такі не подобаються! Думаю, що він свою дитинку не залишить… – сказала те, як відрізала, та і пішла гордо у приймальню.
Весілля так і не відбулося. Коли ще не одружилися і вже зрада, то добра не ждать, – сказала мама нареченої. І Оля поставила крапку на стосунках. Хоч дуже страждала. Бо любила ж. І Тома любила…
Як трохи вгамувалися пристрасті між батьками наречених, Віталій, який не знав, куди голову прихилити, прийшов таки до Томи.
– Одружуйся і швидко! – казала його мати, – раз гарно погуляв. Щоб хоч не так перед людьми соромно. Бо куди ото годиться, як наречена вже, що копиця… Мо і до кращого, бо ця дівка із заможної сім’ї, не така, як Оля…
І на всьому, що збирали на весілля синові, відгуляли його на славу, тільки з іншою нареченою. Тома дуже старалася, щоб її вигадана вагітність стала справжньою. І дівчинка, ніби спеціально, народилася ледь за сім місяців після весілля. Томина мама сходила в гості до лікарки і вона наступного дня викликала Віталія.
Не переживайте. Дівчинка дуже хороша, хоч і маленька, – розказувала молодому батькові, – три кілограми, це ж чудово!
Мала ж народилася вагою два кілограми. Ну, збрехали батькові на кілограм. На його долоні вона ж, всеодно, що крихітка, два кілограми, чи три. Та ще і рідна. Новонароджену дитину він бачив уперше. Хтозна, яке воно має бути. Не стане ж її на кантурі переважувать.
І жили вони так, що хай їм іще люди позаздрять! І хтозна, як би у того Віталія без неї доля склалася. Вона його і на роботу влаштовувала, і у бізнес, хоч невеличкий, та втягнула. Чи взяв би він собі земельки, якби не вона?! А вона зуміла! Вона все могла! Тому могорич, із тим по-іншому розрахується… Гаряча жінка! Довго такою була… Віталій без неї давно б старим дідом на лавці сидів, а так під сімдесят, а з трактора не вилазить. Буває, натякне їй, мовляв, жінко, та коли ми хоч трохи спочинемо, втомився я. Вона відразу руки в боки – і так закрутить ситуацію, що йому аж соромно стане. Може так і краще, що роботи багато… Робиш-робиш… незчуєшся, як і життя промайне. І задумуватися ніколи…
* * *
Тома всю дорогу додому за кермом повторяла бабину молитву… Невже ще хтось, крім баби Оксені, може здогадуватися про те, що в її душі… Вона спробує. Обов’язково спробує молитися. Боялася ночі, бо прийде… жаба. Віталій не сприймав її страхів. Вмикав телевізор і хропів на своєму дивані.
За вечерею, як завжди, обговорювали останні сільські новини, хто і як із їхніх знайомих свою «голу дупу» виклав у Фейсбук, хто, без страху, що можуть уламки «шахеда» на голову упасти, робить ремонт, і скільки те коштує… Тома розуміла, що на якомусь етапі треба зупинитися і мовчки читать молитву… Бо заздрить, дуже вона кумові заздрить. Мовчки встала від столу і прилягла у вітальні на дивані.
– Ти що? Захворіла? – пішов слідки Віталій.
Тільки головою кивнула. Бо про себе повторяє молитву. А зупинятися не можна. Повторяла, доки і задрімала так, горілиць. Не забарилася і жаба. Дихнула їй прямо в обличчя і… щезла.
– Та хіба я одна така у світі… – намагалася виправдати себе у своїх очах. – І чому та баба мені так усе закрутила? Я молитимусь тихенько і день і ніч. Ніхто ж не знатиме… Ніхто… А, може, я щось у тій молитві пропустила…
Вранці Тома відчинила машину, шукає.
– Віталю! – гукає чоловіка. – Тут записка у бардачку була! Бачив? Ти ж учора їздив.
– Та їздив, – підійшов чоловік. – Випадав якийсь папірець під ноги, чорт знає чим і списаний. Нічого не розібрав, про що там.
– І де він?
– Викинув його! Він тобі треба? Візьми собі блокнотик, та й записуй. Ні ж, приткнула чорт знає що і де, а я винен, як завжди, я винен в усьому! Як ти і дістала мене! Вже якби й машину не брав! Сама їздь! Сама й ремонтуй!
Віталій увалив дверцятами і побіг до свого трактора. Тома, як на диво, не підтримала сварку, не кричала услід чоловіку щось образливе і дошкульне, а заплющила очі і малювала у своїй уяві слово за словом чудодійної молитви, яку на папірці писала.
Віталій, не почувши ні слова услід, аж оглянувся. Стояла непорушно!
Олександра ГОСТРА
