Я і досі маленька сестричка… І голос у трубці старшої: «Привіт, моя маленька сестричко!», – як бальзам на душу. Які дорогі ці слова і як я хочу чути їх іще довго!
М
абуть, ще до мого народження вони, дві мої старші сестри, мене любили… Бо саме їхня ініціатива і змушувала задуматися наших батьків про те, що таки варто завести третю дитину.
– Мамо… Нам дуже треба сестричку… Нам сумно самим… – горнулася до мами п’ятирічна Любуся.
– Дівчата! Як це вам сумно? Ви ж удвох! Не вигадуйте! – казала мама.
Вірочка, якій було повних 9 років, і яка вже трохи здогадувалася, звідки беруться діти, сором’язливо відводила погляд, та, залишившись наодинці із молодшою сестрою, наполягала:
– Проси краще!
– Та ти ж чула, як я прошу! – казала Любуся.
– А ти іще проси! Поплач… І дуже так проси… Із сльозами… – навчала старша. Сама вже соромилася просить, щоб «купили» сестричку. Бо хоч толком ще і не могла розібратися, звідки ж ті діти у світ приходять, та вже точно знала, що не з капусти. І колись, так серйозно, попросила маму й вона:
– А, може, ви нам у дитячому будинку візьмете сестричку…
Як тут батькам не задуматися. Тим більше, сім’я із трьома дітьми у 60-х не вважалася багатодітною, а просто повноцінною сім’єю.
І коли наприкінці літа мама обійняла донечок і повідомила, що на Новий рік у них буде сестричка… або братик, дівчатка аж застрибали від радощів! Та й затривожилися водночас. От братика вони й не просили, а батьки, схоже, його чекають. Колись мама сказала, що братик буде їхнім захисником. Не сміли їй заперечувати, а от удвох обговорювали:
– Який із нього захисник, коли він малий буде?!.. Його нам ще глядіть треба, а не захисник!
Вони ще не розуміли, що батьки не можуть вплинути на визначення статі майбутньої дитини. А батьки тим часом вже й ім’я придумали для хлопчика та запитували донечок, чи вони згодні, що назвуть того хлопчика Шуриком. Батька Олександра у селі називали Шурком, ну а син хай буде Шуриком.
– Не переживай! – казала старша меншій. – Може вони так думають, що хлопчик, а буде, як ми хочемо, – дівчинка. Я знаю, що так буває – думають про хлопчика, а народять дівчинку.
Як буває і як буде вони мало тямили, та, ні на що не зважаючи, чекали сестричку. Пізньої осені наш дідусь Остап лікувався у санаторії. Працював він ветеринарним лікарем і від коней заразився бруцельозом, тож їздив лікуватися у різні заклади. А повернувся додому із подарунками внучкам – привіз обом по хустинці, а ще одну, третю… дівчинці, яка скоро буде! Сестрички дуже любили дідуся і безмежно йому довіряли. Отож, коли дідусь купив третю хустку, обов’язково буде дівчинка! Дідусь не може помилятися! На жаль, дідусь не дочекався на цьому світі народження тієї дівчинки. Його не стало раптово 27 листопада 1967-го. Після похоронів свого дорогого тата наша мама була у тяжкому моральному і фізичному стані. Отож, щоб не ризикувати життям обох, її уклали у стаціонар дільничної лікарні, де і з’явилася я на світ 21 грудня…
Сестричкам було уже, здається, й не до мене – дуже страждали від першої тяжкої втрати у їхньому маленькому житті, та ще й від того, що не було вдома мами, а тато був дуже похмурий і мовчав. Вони б уже погодилися і на братика… якби тільки швидше мама була вдома. На той час відстань до лікарні у 10 кілометрів була недосяжною, та ще і взимку. Тож ніхто не возив дітей до лікарні відвідати матір. І ось нарешті одного дня тато прийшов із роботи дуже радісний, посадив обох доньок на коліна і сказав:
– Дівчатка! У нас є дівчинка! У вас є сестричка! Як ви й хотіли!
І вперше за всі дні після похорону дідуся, у нашій хаті почули радісний сміх.
– А як же назвемо нашу дівчинку? – запитав тато. – Я б хотів Ларисою… Зараз так модно ніби… Але ж є Віра, Любов, то треба Надію.
Щовечора в очікуванні додому мами із сестричкою, дівчата вигадували які хоч імена. Ніби й запропоновані татом непогані, але хотілося якось… ну не так.
Наближався новий рік. Тоді у звичайних сільських хатах ще ніхто не святкував його. Бабуся із самого ранку топила піч, бо чекали додому маму із сестричкою. Села замело снігами – ні пройти, ні проїхати. Добродушний керуючий відділку радгоспу, де працювали батьки, виділив гусеничний трактор, бо тільки ним можна було доїхати до лікарні. Навіть не знаю, скільки часу тривала та моя перша подорож. І ось нарешті під двором відчинилися дверцята трактора, і звідти щаслива мама подала татові дорогоцінний пакунок. Так і зайшли вони у хату з дівчинкою у ковдрі. І коли тато із чоловіком-трактористом, який тут же назвався моїм хрещеним, випили по чарці за донечку і тато пішов провести його до воріт, мама на полику розгорнула ковдру:
– А біжіть сюди, дівчатка! Ось вам і сестричка, як ви й просили! Така, як ви хотіли?
Дівчатка тут як тут. Нетерпляче схилилися на згорточком із надією побачити усміхнену, схожу на ляльку дівчинку, а натомість побачили червоне зморшкувате личко. Мама поторкала дівчинку за носик, і вона розплющила оченята та зайшлася плачем, дуже схожим на квакання жаб перед дощем. А у роті жодного зуба!
– Наша маленька мокренька, її треба перегорнути, – ніжно промовляючи, мама звільняла дівчинку із пелюшок і цілувала у червоні ніжки і рученята, якими маленька робила смішні рухи.
– Як же схожа вона на жабу! – подумала Любуся і промовчала. – Тільки що кольору іншого…
На очі Вірочці аж сльози наверталися: чому вона така страшненька, ця сестричка?! Ще й мама ніби насміхається! Запитує, чи подобається їм оце жабеня…
Та переглянувшись між собою, сестрички усміхнулися мамі і пригорнулися до неї.
– Вона ростиме і буде такою, як і ви! – втішила, певно, помітивши хвилювання дівчаток.
Сестрички залізли на піч і вже удвох обговорювали подію.
– Вона тобі подобається? – запитала Вірочка молодшу.
– Ні… – ледь чутно на вухо прошепотіла Люба.
– І мені ні… Що ж робить? Нікому поки що не кажемо. Може, і справді вона змінюватиметься, як ростиме?… Таких поганючих дітей я ні в кого не бачила. Будемо чекать.
Обнялися і заснули. Навіть про ім’я для неї не могли думати. Та серед ночі обох розбудило оте квакання. Мама запалила керосинову лампу, взяла дівчинку на руки та помітила, що з печі виглядають дві розкудлані голівки. Натоплена звечора піч уже схолола і в хаті, м’яко кажучи, свіженько. Мама розмотала дівчинку і та метеляла голими ніжками. В одну мить Любуся вхопила суху пелюшку, що лежала поряд на печі, і, як та метка білочка, стрибнула з печі, притискаючи пелюшку до себе:
– Мамо! Беріть ось тепленьку, щоб сестричка не змерзла, – і розплакалася, бо враз стало так страшно, що оця крихітка може захолонути чи іще щось трапиться з нею.
Як багато разів розказувала мама, що з тієї першої моєї ночі вдома, шестилітня Люба мало коли могла проспати момент, коли мама вночі перемотує дитину:
– Ти тільки захничеш, Любуся вже теплу пелюшечку біля своїх грудей тримає… щоб сестричка не замерзла.
Наступного дня, коли всі трохи оговталися від того, що в сім’ї є новонароджена дитина, мама підняла тему:
– І як ми назвемо нашу дівчинку?
Варіант був тільки у тата – Лариса. Бабуся Катерина, яку внуки безмежно любили, промовила:
– Це п’ята моя внучка і, мабуть, остання (у маминої сестри теж було двоє дітей), всіх баба гляділа, а як називать, то ніхто і не запитує. І дочок не по-моєму назвали, і внучок. А я Олександру хочу, Шуру! Дуже хочу!
– Та ми ж цю дитину вже скільки місяців називали Шуриком! – вхопилася мама. – То хай і буде так, як батька. Не Шурик, так Шуринка!
Всім ця ідея сподобалася і це ім’я, саме Шуринка, ніяк по іншому, ніби прилипло до мене на все життя. МОЄ!
* * *
Спогадів із дитинства вистачило б якнайменше на повість. Смішні, сумні, навіть трагічні. Як і всі діти, ми іноді сварилися, іноді робили якісь дурниці, берегли свої таємниці, та одна за одну завжди стояли стіною.
На час мого народження жінки не мали відпустки по догляду за дитиною. Уже не гнали на роботу силоміць до виповнення дитині року, як було раніше, та все ж нагадували, що коли твоїй дитині два місяці, пора і честь знати. Так і мамі нагадували.
– І бригадир, і керуючий кажуть мені у березні: «Ніна, дитині вже три місяці! Старша буде на канікулах, менша їй допоможе малу глядіть. Вийди хоч підмінною дояркою!» Мусила вийти. Думала, що тільки на час канікул, та куди там… Тоді всі жінки так робили, – розказувала мама.
Добре, що у нас була бабуся – наш вихователь, учитель, друг… У бабусі під ліжком лежало три різочки різного розміру, якими вона ніколи нас не била. Але показувала, і так грізно! І не Вірочко, Любусю, Шуринко, а конкретно:
– Шурко! Осьо-сьо! Дивись!
З-під ліжка одним махом «вилітала» довгенька і тоненька різочка. Любина була трохи товстіша, а Вірина – ледь не ціпочок… Коли ми мили підлогу, старалися запхати ті лозинки далеко під ліжко, і якщо бабуся одним рухом намагалася дістать одну із трьох різочок, та не намацувала їх, ми сміялися. Під ліжко виймати лозини випадало лізти переважно мені… І зараз усміхаюся, згадуючи колоритну бабусину сварку.
Жодного разу ніяка із сестер мене не била. Ніколи і ні за що. Доки вони у школі, я сумувала, а вчать уроки – то я не відходжу. Особливо подобалося, як вони вчили напам’ять вірші. Я запам’ятовувала вмить, геть не розуміючи значення деяких слів. Не впевнена, що й вони розуміли.
– Москва наша люба, москва наша мила… – заучує Віра.
– Москва наша Вірка! – перегукується Люба. – Бабусю! Вона дратується! Чому це москва Люба?!
Десь за третім разом перегукування бабуся витягує товщу лозинку і… всі замовкають. А я наступного ранку, як те козеня виплигую перед бабусею і приказую:
– Москва наша Люба, москва наша Вірка!
– Далася вона вам, та москва! Не кажи такого слова! Його треба знать, де примінять! Чи вам слів інших немає!
Я так нічого і не зрозуміла. Але лозинка у руці бабусі переконувала зупинитися!
Наша середня сестра, яку бабуся ніяк інше, як Любуся, і не називала, росла між двома «вогнями»: із старшою вона намагалася бути старшою і собі, а зі мною… теж старшою. І навчити мене всьому: і розумному, і дурному теж. Одного разу, читаючи книжку на печі, вона відірвалася від чтива і каже мені:
– Шуринко… А я знаю, звідки беруться діти. Мені Вірочка розказала…
Я – ні пари з вуст! Чекаю продовження! І вона, відклавши книжку, розповіла мені «страшну таємницю» у деталях. Господи! І як же жить після такого?! Де я була і як народилася! Вже ні вечеряти, ні спать не могла… Але Любуся наказала, щоб нікому ні слова!
Вночі було простіше. Спала. Вранці, коли ми залишилися тільки з бабусею, я зиркала на неї із печі і думала про те, що бабуся народила тьотю і маму і як усе це відбувалося…
– Шуринко! Ти сьогодні з печі злізеш? Не захворіла там?! – гукала бабуся.
Я переварювала інформацію і ніяк не могла з нею справитися кілька днів.
До найстаршої сестри майже щовечора приходили подружки вчити уроки. Чи то не було на усіх книг, чи не у всіх іще було світло. Не знаю. Пам’ятаю сам факт. Над столом висить лампочка без люстри і дівчатка схиляються над зошитами. Я ні на мить не залишаю їх поза своєю увагою. А вони мене. Ні в кого із подруг сестер не було малої сестрички і вони тим хизувалися.
– Шуринко! Пробіжи на пальчиках! А зроби «ластівочку»! – просила Вірочка.
Я тільки цього і чекала. Ставала на кінчики пальчиків і, витягши рученята, намотувала кілька кругів по кімнаті, потім вибиралася на бильце металевого ліжка і витягувалася «ластівкою».
Дівчата щоразу аплодували і захоплювалися. Зробила «ластівку» на одній нозі, тоді на іншій, перевернулася через голову на підлозі і, заплутуючись у платтячку, таки скочила на ніжки і поклонилася.
– Маленька моя сестричка! – міцно обняла мене Вірочка, – і де тільки ти така взялася?!
І у мене само собою зірвалося із вуст те, що висіло на кінчику язика уже кілька діб… Навіть зараз не можу того повторити! Свята простота! Випалила і лупаю оченятами! Дівчата закрили обличчя руками і сміються. А Віра на Любу глипає. Та, бідна, червона, як маківка…
– Ну навіщо ти сказала це! Я ж по секрету тобі… Ех ти… – хлипала біля мене на черені Люба. – А Віра татові розкаже тепер…
Мені було так соромно… Я ж не могла знати, що Віра ніколи не насмілилася б сказати татові таку дурницю. Такими ми були дітьми того часу. Це сучасні діти що хоч розкажуть, що хоч запитають. А ми про все мовчали. І коли наступного вечора я звалилася із високою температурою, мабуть, від переживань, Вірочка терла мій гарячий лоб водою із оцтом:
– Я нікому нічого не скажу! Ти тільки не хворій, моя маленька сестричко…
* * *
Закінчивши восьмирічну школу, Вірочка вступила до Лебединського педагогічного училища. Яким же і тяжким було те розставання! Ми з Любою сумували щовечора, писали їй листи. Той Лебедин був від нас страшенно далеко, до Ромнів проблемно добратися, а туди й поготів. Отож приїхати додому вона могла тільки на канікули. Листи, листи, листи…
І ось пізньої осені листоноша нам приніс посилку від сестри. Бабуся розпечатує… Ой леле! Там голуба курточка з білою опушечкою, рожева шапочка, а в кишені тієї курточки ще й шоколадний батончик! І як моє серденько не зупинилося! Це був перший одяг, куплений саме мені! Як третя між сестер, я доношувала все після старших. Так було у всіх в селі… І коли моя Вірочка побачила, як вдягають дітей у місті, не могла стриматися. Витратила всю стипендію мені на одяг. І я все життя пам’ятаю той вчинок моєї сестрички…
* * *
Так і виростали ми, одна за одною залишаючи батьківський дім. Та необхідність чути, бачити одна одну завжди була і є. Скільки ж ночей було безсонних, коли виходило зустрітися утрьох. Телефонів ми ще не знали, а в листі всього не напишеш. Це тепер можна усамітнитися та про все, що хоч поговорить із сестрою по мобільному. Щось уже й призабулося, а щось ніколи не забувається. Згадаю, усміхнуся і на душі затепліє-затепліє. Буває, і поплачеться, бо давно немає найстаршої, і рана ця не перестає боліть.
Наша ніжна і мила Вірочка, маленький борець за справедливість… Так і зітліла її душа, обділена любов’ю. Вона поспішила поперед батьків залишити цей світ. Тяжка хвороба за кілька місяців безжально знищила її. Здається, немає більшого жаху, ніж при повній свідомості чекати своєї смерті… Вона те пережила…
Як дитину, доглядала її, немічну, а вона цілувала мене у руку, як маленьку колись, і не раз промовляла:
– Як добре, що ми тебе випросили у батьків… Як би я без тебе…
Після її смерті залишилися мені у спадок щоденники. Ледь встигла вихопити їх, щоб не потрапили у всепоглинаюче полум’я. І коли дуже скучаю за нею, читаю і… ніби голос чую.
Як найбільше свято, чекаю в гості середульшу. Тішимося внуками, переживаємо за дітей, плачемося про те, що болить на тілі і на душі…
– Як добре, що ми тебе випросили… – чую щоразу від неї, коли стрічаю чи проводжаю, – до кого б я їхала, до кого б я говорила…
– Як добре, що я була і є вашою «маленькою сестричкою», як добре, що ми не розгубили нашу дитячу сестринську прив’язаність і любов. Це і є одна із складових людського щастя… – повторяю собі. З роками та ще й війною, ми стаємо геть сентиментальними.
Навіщо розказую про це? Недавно у однієї знайомої померла сестра.
– Не поїду на похорон! Вони багаті! Там всього отак! – провела рукою по шиї. – Та й батьки її дужче любили… Хай спочиває собі. І їхати мені нічим і ніколи…
Не засуджую. Це їх життя, їх право, їх вибір. Співчуваю, що не змогли відчути тієї важливості у житті братів і сестер. Плачеться… Читаю щоденник сестри… Останні сторінки…
Олександра ГОСТРА
