Тільки Галина після семирічки відразу пішла працювати на колгоспну ферму. Поплакали із мамою – та і все, бо не було за що поїхати учитися, та і без паспорта колгоспнику у світ не потикайся… Ліда більше любила співать та танцювать, ніж навчатися. Та вивчилася на продавця. Повезло їй. Батько з війни повернувся, ще й з руками та ногами. Чоловіки всі у післявоєння були нарозхват не тільки у жінок, а й у роботі! Лідин батько до війни бухгалтерував, а повернувшись у 1946-му, очолив коопзаготпром у селі. То й Ліду не відправив ні на ферму, ні у ланку. Галя їй не заздрила, як інші дівчата. І коли хтось із ровесників було аж «шипить» на Ліду, бо у неї і черевики є, та й не одні, і платтів кілька, Галя стає на захист подруги:
– А якби у вас такий батько був, то ви що? Босоніж ходили б?! Чи вона вам щось погане зробила, дівчата? Вона ж така, як і ми! Не всім же у лавці робить? Там одне-двоє місць, а на фермі он скільки, – і засміється так весело, ніби їй живеться з медом.
І у дівках подруги не засиділися. У їхньому селі було багато дівчат, а в сусідньому – хлопців. У неділю на колодках збираються. Грицько на гармошці – парубок на два села! Було, як ухопить у руки ту гармошку, так, ніби всі мелодії знає. А самоучка ж. Тракторист. Ліді він так подобався… А Галі – Михайло, теж із сусіднього села, мовчазний, розважливий. Його батько в сільраді працював… Та вийшло все навпаки… Михайло полюбив Ліду і швидко сватів заслав. Вона й не відмовила, бо хлопець він достойний, та й батьки сказали, що любов – то не так важливо… а от думать треба, за кого йти. Вона й погодилася.
Галя на весіллі дружкувала у подруги. Ніхто не здогадувався, чому дружка така сумна. Її любов до Михайла була лиш у серці, ніколи про це й подрузі не сказала… Навіщо… Та роками, щоразу, як його бачила, серце стукотіло – як не вискочить. Добре, що він так і не знав цього ніколи. А у неї довго не минала ця таємна любов.
На честь свого весілля Ліда подарувала подрузі свої приношені черевики. Вона й раніше це хотіла зробить, але як батькам сказати? А тут момент.
– Дружкою у мене тільки Галя буде! Мамо! А у неї черевиків немає… Можна я свої одні подарую, – випрошувала.
– Та у батька спитай, – сказала мати.
Батько дозволив. Тільки наказав, щоб ніхто про це не знав.
– Галинко! Бери мої черевики! Я тобі дарую! Тільки нікому… й нічого! – обіймала Ліда подружку. – Тато не сваритиме.
Галя знітилася, та подарунок прийняла. А скоро у тих же черевиках і вона ішла заміж. Як уподобав її Грицько-музика, немає дівці проходу! Бідовий такий! І сіно їм із матір’ю допоміг скосить та перевезти, і дров порубать…
– Тітко Маню! Беріть мене у зяті! – було жартує Галиній матері. – Я й у прийми піду, бо ще дома двоє братів!
Чи то звикла до нього Ліда, чи й справді щось у серці затепліло… Одружилися. Скромно. Скромно і жили. Все робота та й робота у них. Грицько, хоч і сільський музика у празник, хоч і лякали Галю, що не буде з нього чоловіка, був добрим господарем. Тільки ж важко як було! Помочі ж нізвідки не було. На що були багаті, так це на дітей. Як два роки – так і хлопчик є, як грибочок! Вася, Коля, Петя, Толик та ще і Сашко! І роботи тієї стільки, що не те, що у гору глянути, а і дихнути ніколи Галині. Ліда похрестила старшенького Васю, її Михайло – Колю. А куми у селі, то вже ніби й родичі!
У Ліди із Михайлом одна тільки Лілечка. І справді, як та квіточка гарнесенька.
– Я не хочу більше дітей. Хай одна, – говорить подрузі. – Так і Миша думає. Ми все для неї зробимо! І будемо знать, що і вона для нас. Оце у вас повна хата хлопців! Ну, ладно, поки молоді ми, а виростуть, а ми постаріємо… Будуть вимірятися, котрий батьків доглядатиме, котрий догодовуватиме…
– Та ось геть, подружко! – без образи мовила Галя, – не заходь так далеко наперед! Я може і сама доїм! Чому це мене догодовувать будуть?!
У самої ж у душі часто кішки шкреблися. Як не стараються із Грицьком, а бідність дошкуляє. Та ще ж і купити ніде ні ту сорочку синам, ні штанці спортивні, чи якісь черевики. Подруга виручала Галину. Було, як привезуть товар у лавку, та погукає подругу і за зачиненими дверима все виберуть для хлопців. Кума ж, хрещена! І нікому про це ні слова.
Любила Ліда вихвалятися тим, що Лілечці купили, що вона у них уміє.
– Якби тільки без трійок школу закінчила, медучилище їй забезпечене! – хвалиться Ліда подрузі. – Миша уже всюди, де треба, побував. А там, мо й на лікаря піде… А мо лікаря собі знайде…
Галя дуже не хвалилася хлопцями. Зв’язків у них ніяких немає. Вчаться всі добре, та, однозначно, що всі не підуть в інститути. Раділа, що кожен уміє їсти приготувать і сорочку свою випрать. Та й роботи ніякої не бояться…
– А мої… – задумається Галя, – якби у банду не пішли, а так – всюди люди і живуть, і роблять. І мої робитимуть…
Тільки найстарший Василь, вивчившись на агронома, повернувся у село. Чотири молодші – по містах живуть. І все у них, як, здається, і має бути. Галя із Грицем старіли потихеньку. Сини приїздили садить та вибирать город, різать порося. Хтось їхав іще й на Великдень, хтось на Різдво. Ну, а найстарший близько – на сусідній вулиці, коли що… Галя вела у зошиті облік днів народження невісток та внуків і безмежно раділа, коли діти подарували їй мобілочку.
Та не буває без біди. Ні з того ні з сього помер її Гриць. Похоронили. І гармошку йому поклали… туди. І тільки наодинці зі своїми думками розуміла, як же любила його… Хоч так ніколи і не сказала «люблю». Це він їй що хоч казав – і в любові зізнавався, і матюкав під гарячу руку…
Ліда із Михайлом так і не довчили свою Лілечку. Не змогла вона осилить ту науку. Бо одне діло влаштувать, а друге – ще і вчитися. Важко. І заміж їй захотілося не за лікаря. Закохалася у якогось міського! А красивий він був, а дурний! І весілля шикарне їм згуляли батьки, і хлопчика народили теж красивого, як намальованого… а життя й не було! Лілечка привезла Женьку бабі з дідом вже у п’яому класі ніби на літо, а вийшло так, що назовсім. З чоловіком розійшлися. Саме тоді починалася «лихоманка» закордонних заробітків. Вирвавшись у Європу, люди відчували перевагу заробленої копійки. Залишали сім’ї і заробляли…
– Мамо! Ви ж мені допоможете із Женькою справитися! – поставила перед фактом батьків! – Поїду в Італію. Я вам гроші присилатиму. Тут мені немає чого робить! Он мої подруги приїздять у відпустку із повними гаманцями, а не так, як ми оце, живуть!
– Та я ж не проти помогти, – сплакнула мати, – так Жені як без тебе? Дід і баба батьків не замінять…
– Мамо! Тепер усі здраві люди так роблять! Гроші – це головне! То ви жили без грошей, типу щасливо! – засміялася. – Зароблю грошей! А Женя під вашим наглядом поживе! Я його всім забезпечу! Тепер на все і всюди треба гроші!
Що думає із цього приводу Женя, його ніхто не запитував. Женя сховався під ковдру і плакав. Він любив діда і бабу, але не хотів міняти школу, жити тут постійно. Він скучав за батьком, якого давно-давно не бачив, а тепер розумів, що втрачає і маму. Він закрив голову ковдрою і повернувся до стіни. Вдавав, що спить… Навіть коли мати, виходячи із хати, знайшла його під ковдрою і поцілувала, він вдавав сплячого.
Як і своїй Лілечці, дід і баба Жені старалися дати все, що у їхніх силах. Мати доглядала там якогось немічного діда, мала щедрих хазяїв. І батькам висилала гроші для дитини. Дід із бабою везли його в місто і купляли все, що він захоче. Та, як помічала Ліда, внук нічому тому не радів.
– Чому мене мати залишила? – запитав колись сердито.
– Та вона ж не залишила тебе! – хотіла погладить голівку баба, а він і не дався. – Вона приїде, привезе грошей багато! Квартиру купите…
– І коли це буде? Як я виросту?! – сказав із таким презирством внук, що у Ліди аж сльози накотилися. – Ось ви з дідом навіщо її відпустили? Навіщо мене взяли?! Якби не взяли мене, вона б не поїхала!
– Та мама ж для тебе старається! Бач! У тебе все є! Все мама купила! – розпиналася Ліда.
– Бабусю! – аж закричав хлопець! – Що у мене є?! У мене мами немає! – сльози аж хлюпнули з його голубих оченят. Хлопчик витер їх рукавом і побіг…
Два роки підряд Ліда приїздила раз у рік. А потім – на випускний до сина… Ліді аж страшно було від того, що всі вони чужі стали. Вона не знає, про що говорить із дочкою. Женька то і взагалі говорить з матір’ю, як із сусідкою, і тільки жде, щоб вхопити гроші з материних рук та гайнути до друзів.
Повезла сина Лілечка аж у Київ вступать в університет. Пройшов на платне відділення в авіаційний. Ліда не нахвалиться внуком. А він відчув запах свободи і грошей. Прогуляв місяць, другий… Подружився із компанією дурною. Поїхала раз Ліда пошукати внука, бо не їде додому. А їй кажуть, що вже відрахували його, бо на лекції не ходить. Соромила його… і просила. Без толку! Сказав, що знайшов роботу та працюватиме. І у Ліди трохи відпустило на душі.
Написала їй Лілечка, що знайшовся їй таки чоловік – із місцевих. Мало кому так везе, щоб закохався хазяїн у робітницю, та ще й одружилися. Скоро і донечка народилася… І все менше стала Лілечка до них дзвонить. Все їй ніколи. І Жені стала менше грошей присилать, бо чоловік те діло контролює. Каже – син дорослий, то хай і заробляє…
Сидять Ліда із Мишком одні-однісінькі. Ні дочка не їде, ні внук не хоче з ними і говорить. Якось одного вечора до них подзвонили поліцейські із столиці і повідомили, що Женька їхній – у моргу… Передозування наркотиків…
Як та риба об лід, билася Ліда. І так уже її шкода Галині було, що й словами не сказати. Оце тобі й гроші!
Галинині внуки зв’язали Ліду через інтернет із дочкою. Вона розплакалася, почувши, що сина немає, але сказала, що не приїде, бо чоловіку це не сподобається…
Так і похоронили внука Галина з Мишком. Людей на похорон прийшло небагато. Їх ровесники і досі пригадували, якою ж Ліда була продавчинею та як усе з-під прилавка давала. Молодші тільки шушукалися про те, яка з Лілі мати погана та який хлопець непутящий. Отож прийшли більшість ті, хто і далі плітки нестиме з похорону. А Галина тримала подругу під руку. І їй так хотілося сказати:
– І хто ж тепер вас, куми мої дорогі, догодує? – та не сміла. Бо дуже жаль було і хлопця, і бабу та діда.
Після смерті внука Михайло зліг та вже і не піднявся.
Ліля дзвонила дуже рідко. Як до доньки додзвонитися, Ліда і не знала. Куди б не йшла, то несла із собою мобілочку. А може… донька подзвонить. Михайло аж марив донькою. Вже перед смертю каже Ліді:
– Он хвірточка гупнула… Мабуть, Лілечка… Біжи глянь… Мені її хоч у віконечко б побачить…
Ліда знала, що там нікого немає, та все ж вийшла із хати, а повернулася, то Миша її вже… пішов.
Галинині внуки повідомили Лілю, що немає її тата. У відповідь їм вона надіслала смайлики, які говорять про сум. До матері таки подзвонила.
– Ну я ж, мамо, нічим вам не порадник! Всі помирають… колись. Царство Небесне татові… – тільки і сказала.
А потім Лілечка ніби згубилася. Внуки Галині кажуть, що то вона заблокувала їх контакти. І до матері більше не дзвонила.
Галина знала, що коли б Ліля об’явилася, то подруга сказала б. А не каже нічого, то й вона навіть не згадує ніколи про Лілю.
У Галини на війні двоє синів і троє внуків… Тепер і вона всюди з мобілкою ходить. Старший її син Василь тепер у селі староста. Колись приходить до Ліди, вона ж йому хрещена, та й каже:
– Тут таке діло, хрещено… Ось Ліля ваша написала у громаду такого листа, щоб перевірили служби, чи надають вам соціальні послуги, як людині одинокій? Чи не бідуєте ви? Бо от у Італії, одинокі престарілі безплатно памперси отримують, – так вона пише. А ще вона просить повідомити у випадку вашої смерті. Бо вона ж, хоч і в Італії, та громадянка України… Тоді приїде пай земельний на себе оформлять, бо вона ж єдина спадкоємиця…
Ліда слухала те і, ніби, п’яніла. Щось гупало у голові і тремтіли руки…
– Хрещено! Тут адреса її є. І телефон… Напишемо? Чи подзвонимо? – допитувався Василь.
– Не треба… Ні дзвонить… Ні писать…
Наступного дня Ліда прийшла до старости із проханням.
– Звози мене у місто до нотаріуса, доки я при своєму, – просить.
– Та ви, хрещено, не переживайте так, – закліпав очима Василь. – Я нікому не скажу про цей запит… Та й ви ж не одні у селі. Он, мама моя із вами нерозлучні. Та і я ж тут, коли що. Ми ж вас не покинемо… Це вже точно. Як каже мама – до останніх днів!
– Чи ж думала я… чи ж гадала, що отак буде, – заплакала стара.
– Тільки не плачте! Не люблю сліз! – просив Василь. Завів свою стареньку «десятку». – До нотаріуса, так до нотаріуса!
– А ти мене заведи до нього та поможи розказати по-людськи, що хочу, – просила Ліда, – бо я ж ніколи ніде не робила нічого з документами, все чоловік…
Коли зайшли до нотаріуса, Ліда відразу стала іншою. Так строго і зібрано сказала:
– Я хочу зробити заповіт, що все моє майно і два земельні паї після моєї смерті будуть належать ось цьому чоловіку! – показала на Василя.
Василю аж подих перетнуло:
– Хрещено! Та ну що ви?! – не знав де подітися у кабінеті. – Не треба мені!
– Треба! Я вже давно вирішила так! А хто ж у мене найрідніший… Кума та ти…
… Увечері Галина із Лідою сиділи на лавочці і розказували одна одній, де і що у них болить. Позаздрили своїм «хлопцям», які «пішли вчасно» і не жахаються вночі від «шахідів»… Вже немає куди поспішати. Хоч і роботи дуже багато не переробленої…
– Ось поміряй, кума, оці тапці, – винесла Галя коробку. – Мені внучка прислала. М’які такі, та малуваті. У тебе ж менша нога.
Якраз! Прийшлися!
Олександра ГОСТРА
