Українське село було і його колискою, й життєвою гаванню, і єдиним неповторним Всесвітом. Відтоді, як народився в 1939-му на Поділлі (в Козятині на Вінниччині), як зростав у голоді та злиднях (бо ж дитина війни), як поїхав підкорювати інститутську висоту (в самотканій конопляній сорочці та штанях, фарбованих бузиною), — і до найвищого звання Героя України, в доброму серці якого завжди було місце для простих трударів. Тих, хто разом із ним розумними головами й мозолястими руками творив (інакше й не скажеш) ТОВ «Земля і Воля» в Бобровиці на Чернігівщині.
Це потужне господарство утворилося в 2000 році на базі місцевого радгоспутехнікуму, який він очолював 27 років поспіль. Об’єднавши 11 колгоспів-банкрутів, уже невдовзі Леонід Яковишин перетворив своє дітище на зразкове господарство з рентабельністю в… 100 відсотків!
Понад чверть століття на його прапорі незмінне, актуальне у всі часи гасло українського селянина — «Земля і Воля». У цих словах — наші одвічні прагнення, внутрішнє єство і, якщо хочете, наша неймовірна життєва сила. Саме вона давала роботу та пристойні заробітки для півтори тисячі селян, які створювали додану вартість навіть не на полтавських чорноземах, — на небагатих поліських ґрунтах. Бо їхній керівник по-особливому плекав нашу годувальницю, знаючи: щоб від землі мати, треба їй усе необхідне дати. І це правило було тут святим для всіх і кожного. Тому й нива віддячувала добірними врожаями на всіх 32,5 тисячі гектарів, що були в обробітку. Основну перевагу мала «королева полів» — кукурудза, яку цей непересічний аграрій вважав «новою нафтою». П’ять зерносушильних комплексів, два зернових термінали біля залізниці, де лише за добу завантажували 40 вагонів (!), надсучасна техніка… І потужна турбота про людей: будував для них житло з усіма вигодами, школи, садочки, їдальні, газифікував села, ремонтував та утримував дороги навіть загальнодержавного значення: для чого, казав, перекладати на державу те, що може слугувати людям тут і сьогодні? Чи багато знайдете нині таких керівників?
А він же був звичайним чоловіком,
Лиш незвичайно сяяло чоло,
Сміявсь і плакав із двадцятим віком,
І не цурався пісні за столом…
Ці слова поета Олександра Богачука неначе про Леоніда Яковишина, якому, щоправда, випало жити в двох століттях. І, на жаль, у двох війнах… Тому сміливо можемо говорити про те, що від нас відійшла епоха його імені. Леонід Григорович був потужним моральним авторитетом нації: відома фраза про те, що йому зовсім не потрібні мішки грошей, уже стала крилатою. Натомість завжди мав власну життєву позицію та відстоював її переконливо й професійно. Бо, якщо хочете, значно випереджав час, у якому йому випало жити. Прикро, однак Україні дедалі менше таланить на ТАКИХ особистостей: а може, вони й справді народжуються лише раз на сто років?
Чи ж скоро наша земля подарує нам нових Яковишиних?
Тих, що здатні випереджати час? І робити це не заради власної вигоди, а задля простих земляків? Людей, які ревно плекають українську ниву й свято бережуть світлу пам’ять про неперевершеного Господаря.
Сільськовістяни.
Всеукраїнська газета “Сільські вісті”, четвер, 31 липня 2025 року
