Сховається десь і мовчки підглядає за нею, а потім вигулькне, як той Пилип із конопель! Як же це бісило Олену! За прожиті разом п’ятнадцять років вона так і не змогла сприйняти ці його дурнуваті, недотепні жарти. Бо тільки йому самому із цього і було смішно, а їй – ніколи! Через його «гав» із-за рогу хати, випустила банку з гарячим компотом і обпекла ногу, впустила повну дійницю з молоком… А молоко ж такий продукт, що коли розіллєш, то довго від запаху не позбавишся. Цих, як він називав, «приколів» було так багато, і було від того геть не «прикольно» їй. А от йому – дай посміятися! Йому було смішно і тоді, коли міг ні з того ні з сього побити тарілку, чашку, перевернути каструлю із стравою. Все це списувалося на «я ж був п’яний». Навіть Олену міг ударити ні з того, ні з сього просто так, під п’яний настрій.
Вона ніколи не могла впіймати вираз його очей. Петро ховав їх, хоч і п’яний. Невже ж було таки соромно? «Оленочко! Ти сердишся? Та я ж п’яний був! Я ж по тверезому тобі і слова на криво не скажу!» – бігав, як той цуцик навколо неї днів три, не більше. І знову «гав!» та «ги-ги».
Олена картала тільки себе. Вона ж його вибрала. Так їй і мати сказала, як колись донька з малими дітьми приїхала до неї велосипедом у сусіднє село. Плакала дуже… Мати не співчувала:
– А не я тобі казала! Він же якийсь «тиряний» у тебе! – стала, руки в боки узявши, перед донькою. – І давно це було видно неозброєним оком! Так ти ж не чула матір! І що тепер?! Нажилася!? Прийдеш до нас, то він швидко ще одну безголову, таку, як ти, знайде собі та у хату приведе! І кому все оте буде, що й ми із батьком по граминці 15 років стягували у хату?! Кому? Ти подумала? Двоє дітей росте!
Тим часом діти швиденько поснули. Біля них на ліжку скраєчку і Олена примостилася. Долежала до ранку, майже не спавши. Ледь здрімнула, як мати будить:
– Ти спиш? Гайда додому давай! Бо хто твою корову доїтиме? Ви переказитеся, а корову спортите! Хай діти у нас погостюють, а ти їдь, і швидко.
Олена перекинула ногу через раму… Не поспішала. Боялася. Не сказала ж йому нічого учора… І тільки зайшовши у двір, зрозуміла, що він і не помітив, що їх із дітьми не було вдома. Вже й пошкодувала, що дітей залишила, бо вони у неї завжди були як той щит. Дітей він ніколи не бив. Та і турботи батьківської вони не знали. Їх він просто не помічав. Так і того ранку.
Вона ще встигла подоїти корову і відігнати у череду. Відро із непроцідженим молоком прикрила марлею і залишила на лаві у дворі. Не гуляв і кіт! Всунув свою мордочку у відро. Як тут хазяїн із хати! Бідного кота розкрутив за хвоста і, як ракету, запустив на город. Побачивши Олену поряд, вхопив її за чуба і давай товкти головою у дійницю. Мовляв, не хазяйка! Вона захлиналася тим молоком і не могла вирватися із рук тирана аж доки відро перевернулося. Тоді він залишив її і побіг із двору. Цей конфлікт буде йому новою причиною, аби знову набратися…
Ледь дожила до вечора… А жить і не хотілося. У дитинстві Олену ніхто і ніколи не бив, хоч і надто строгими були батьки. Це приниження, цей біль були нестерпними. Пізно увечері Олена накинула на голе тіло легенький халатик і пішла до ставу… Вертатися назад не хотілося. Зайшла глибоко-глибоко і заплющила очі. І враз підсвідомо ніби хтось її голосом став промовляти «Отче наш»… Здригнулася і прожогом вискочила на берег. Вдягнулася. Дрижала і плакала:
– Діточки! Ріднесенькі! Простіть! Як же я так могла… Кому ж я вас залишу?… – і так шкода стало себе, що душа розривалася.
Петро, як завжди, коли пив, спав у кімнаті на дивані. Олена постояла над ним хвилинку, повернулася на кухню, взяла велику, ще бабусину глиняну миску та як увірве нею сплячого посеред голови. Петро заревів, як бугай, схопився на ноги, розтираючи кров по обличчю.
– Я тебе зараз! Здуріла чи що? – замахнувся і… став. Олена тримала в руках ножа. Він підняв руки вгору і завмер. – Не дуркуй! Зупинися! Я ж п’яний був!
– А я твереза! – прокричала. – Візьму і вб’ю! Всі знають, що ти мене б’єш! Багато не дадуть, бо я оборонялася!
І тільки тоді вона побачила його очі – повні страху і ненависті. Олена вперше не боялася чоловіка. Прохмелів. Мовчав. Руки на неї більше не підняв. І не згадував… Десь через півроку просто зійшов з дому. І через суд розлучилися. Так просто, виявляється… Тільки своєї дурнуватої звички підглядати та лякать її, так і не залишив. Буває, іноді прийде, так би мовити, до дітей, хоч із ними й не спілкується. Бо й звички такої не було ні у батька, ні в дітей. Засміється голосно, коли вдасться злякати Олену, позаглядає по кутках, мовляв, хазяїн прийшов! Помічала Олена після його візиту то ручку у дверях відкручену, то лампочку викручену. Колись була сказала про це, а він швиденько:
– Не зли мене! Це ж і моя хата! Чи ти думає, коли я пішов, то вже і забувся про це! Схочу й повернуся! А що ти мені зробиш? Ми ж хату не ділили! Чи, гадаєш, що приймака сюди приведеш? Е ні! Чи думаєш, як ключі поміняла, я більше у хату не зайду? Я знаю як!
Сердило його, що колишня жінка ніколи нічого не просила. Як розлучалися, то погрожував, що, мовляв, ось прийдеш іще до мене. А вона сама і косить, і дрова рубає. Та й син уже підріс. Поміч є матері. І донька у випускний клас перейшла. Олені про себе байдуже. Живе дітьми… Ну, не зустріла того, справжнього… Хай буде вже, як є. Аби цей не повернувся. Бо, ніби й не разом, а й не відпускає…
Оте відчуття, що хтось стоїть за вікном, не давало заснуть. Сіла на ліжку. Запаморочилося в голові. Відчула у повітрі якийсь сторонній для хати запах… Занудило. І враз згадалося як нудило в дитинстві, коли бабуся забулася відкрити димар у печі і всі почаділи так, що ледь не померли. Той запах вчувався їй не раз. І, мабуть, кожен член сім’ї перед сном перевіряв ту заслінку. Але ж у неї не піч, а газовий котел. Здалося Олені, що він якось не так шумить, то ж перекрила кран на трубі і таки лягла спати. Вранці викликала аварійку.
Столяр бурчав:
– Такого ще не бачив ніде! Ось глянь, що тут у димохід напхано! Відчиняй двері! Ви хоч не почаділи?! – і виймав кочережкою із димаря різний мотлох. – І хай Бог милує! Двері відчиняй! Це ж ніби спеціально. Це ти чи діти? І що з цим робить? Добре, що газ не горів, а то б не встали до ранку…
Столяр гомонів, обурювався, а Олена стояла поряд, прихилившись до одвірку. Проснулися діти і підійшли на гомін до кухні. Всі переглянулися, бо зрозуміли без пояснень, хто це міг зробити. І всі опустили очі…
– Ну, моє діло маленьке! Почистив усе і складаю назад! Може, заявлятимеш куди? То я посвідчу? Хтось же хотів вас чадом задавить! Страшні люди бувають! А у тебе, молодице, он яке передчуття! – бурчав столяр.
Олена мовчала, мовчали і діти. Снідали. Всі почули, як хтось впихає ключ у замок. Переглянулися…
Петро, ніби крадькома, штовхнув двері і вони відчинилися. Всі помітили його здивування.
– Сьогодні ж 1 квітня! День жартів! – сказав, здається, весело, і оглянувся по хаті. – А що за ремонт?!
За якусь секунду Олена підійшла до нього так близько, що Петру аж нічим стало дихати. По обидва боки – син і донька. Він відступив кілька кроків, не повертаючись спиною до жінки та дітей, відчинив двері і ступив за поріг…
Олександра ГОСТРА
