Як розповіла Надія Володимирівна, ця газета притягує її тим, що у ній завжди є що почитати «для душі». Особливо подобаються жінці розповіді про цікавих людей і їхнє життя, про долі наших героїчних захисників. З особливою цікавістю читає матеріали про знайомих людей. А знає вона багато земляків, адже 38 років працювала вчителькою початкових класів у Красноколядинській ЗОШ І–ІІІ ступенів.
– Я кожного свого учня пам’ятаю! Їх просто неможливо забути! – згадує із усмішкою вчителька-пенсіонерка. – Думаю, що моя совість чиста перед моїми учнями, бо кожного навчила читати, писати, рахувати… Дітки ж завжди різні бувають. З одними у сім’ях займаються, а інші ростуть самі по собі. З такими було непросто. Та я ніколи не різнила дітей. Бувало, що після уроків займалася особисто із тими, хто не встигає. Врешті, всіх випускала готовими навчатися у середніх класах.
Дев’ятнадцятилітньою дівчиною, після закінчення Лебединського педучилища ім. Макаренка, за направленням приїхала працювати Надія у Красний Колядин. Це старе козацьке село прийняло її, тут вона живе майже півсотні літ і нікуди звідси не хоче поїхати. У рідну Новоандріївку, що на Білопільщині, поїхати хочеться, бо там живе брат, там могили батьків, там пам’ять про дитинство і юність. Та через близькість бойових дій давно не була там. І тому маленька батьківщина стає ще дорожчою…
Вже працюючи у школі, Надія Володимирівна заочно здобула вищу педагогічну освіту у Глухівському педінституті. Вона має звання «Старший учитель». Охоче ділилася своїм досвідом із колегами з тодішнього Талалаївського району, за що її цінували і поважали колеги.
– Я всією душею любила свою роботу, просто жила нею, – розповідає Надія Володимирівна. – Маленькі школярики – це ж найкращі учні! Так важливо їх навчити учитися! Багато занять я проводила в ігровій формі. Діти ж, взагалі, люблять різні свята. Ще замолоду я писала дитячі віршики. Вони у мене народжувалися швидко і під настрій. От, буває, слухаю якусь пісню, запам’ятовую мелодію… а слова пишу свої. Завжди сама писала сценарії на різні свята у початковій школі. І пісеньки, і віршики дитячі…
– На це ж, крім натхнення, потрібен був і час? Встигали?
– Старалася встигати… Чесно кажучи, було непросто. Тут, у селі, я зустріла хлопця Івана, з яким одружилися і прожили багато щасливих років. Ми народили і виростили трьох чудових донечок: Маринку, Оксанку і Галинку! Зовсім молодою я прийшла невісткою у сім’ю чоловіка. Так і прожили весь час зі свекрами. А ще ж у селі, незалежно, вчитель ти чи медик, маєш утримувати велике господарство, особливо у ті часи, коли місяцями зарплати не отримували. Отож, у нас завжди, як у всіх сільських господарів, і корова була, і свині, і птиця, і великі городи. Все те ми встигали робити. А на інше, що «для душі», у вчительки була ніч… Тоді і поезії для дітей народжувалися. Та і не тільки для дітей. Поезія – це така річ, що як западе в душу, то вже без неї ніяк… Я вдячна долі за те, що дала моїй душі таку втіху. Напишу вірш – і тим щаслива, бо кожне слово, кожен рядок – це те, чим живе моя душа.
– Пробували десь публікуватися, ще як працювали у школі?
– Ні. Мені здавалося, що я себе реалізовую тим, що використовую в роботі свої вірші. Багато поезій присвячувала дітям, родині, потім і внукам. У мене двоє онуків і дві внучки. Це мій безцінний скарб! Довго вважала, що моя поезія – це дуже сокровенне… сімейне. Як, наприклад, сімейні фото, бо моменти, які залишаються на фото, ніколи не повторюються, – так і поетичні рядки. Поезія і рятує мою душу у найтрагічніші моменти життя… Чоловік чомусь все хотів, щоб я, по роках вийшовши на пенсію, відразу і залишила роботу. Хотів, щоб як повернеться з роботи сам, то я вже дома була і його чекала. А мені дуже складно було залишити школу, бо там – усе моє найкраще життя! Я тільки рік на пенсії і працювала. Іван усе життя трудився у місцевому господарстві завідувачем гаражу, на інших роботах по забезпеченню виробництва. Мріяв, як підемо обоє на пенсію, пожити для себе. Батьків ми доглянули й похоронили, дочки мають свої сім’ї і живуть далеко, теж просили нас менше працювати і більше уваги приділяти собі. Не судилося. Не встиг чоловік пожити на пенсії. 13 лютого минуло вже п’ять років, як його немає з нами. Після ковіду організм був ослаблений, погано почувався. Поїхав до лікарні і помер там, вийшовши від лікаря… Для мене це був найстрашніший удар долі. Туга, розпач… Хіба ж ми знали, що бачимося востаннє, що додому він не приїде, а привезуть хоронити? Я звикла жити постійно у великій сім’ї, а залишилася одна-однісінька у хаті. Ось тут і допомогла мені поезія. Доньки завжди підтримували мене у моїй творчості, хоча самі у виборі професій віддали перевагу точним наукам. От і кажуть мені: «Мамо! А ти пиши вірші… У тебе раніше не вистачало часу. Тепер його багато…» Вони навчили мене користуватися Інтернетом, створили мені сторінку у Фейсбуці. Таким чином я знайшла своїх читачів. Напишу вірш, викладу на своїй сторінці – люди читають, підтримують, просять ще писати… Так і народжуються мої вірші.
На день народження, а народилася я 6 січня, діти зробили мені подарунок, якому ціни немає! Ще я кажу їм, щоб нічого й не думали дарувати, бо що вже мені треба! Все є! Найголовніше у житті – набутися разом! Дві доньки і троє моїх онуків живуть у Чернігові. Я дуже люблю це місто! А середульша донька живе із сім’єю у столиці. Отож, приїдете всі – то і є найкращий подарунок! А вони мені так загадково, мовляв, тобі наш подарунок дуже сподобається! Вони відібрали сто моїх віршів і видали мою поетичну збірку. Від щастя я плакала… Доньки почули мою душу, моє серце… Частина віршів, які вони відібрали у збірку, присвячені моїм внучатам: Дмитрику, Максиму, Валерії та Маргаритці, донькам, чоловіку. Більшість написані вже у війну і присвячені нашим захисникам. На всі події сьогодення я відповідаю віршем…
Надія Володимирівна на згадку про нашу зустріч і розмову подарувала мені свою збірку поезій. Приємно сказати, що я зачиталася. Написано просто, тепло і щиро про все те, чим живе велика душа цієї скромної сільської учительки:
Щоб полюбити день, потрібна ніч,
Щоб полюбити дощ, потрібне сонце.
Я вчуся зустрічати віч-на-віч
Все те, що стукає в моє віконце.
Отож, щиро хочеться побажати, щоб у Ваше віконце стукали тільки добрі вісті!
Олександра ГОСТРА
