Варчина внучка Тамара привела у хату приймака. Та й нічого, і таке буває. Давненько вже разом. Он їхня Галинка до школи ходить, така розумничка росте. Так ніяк же не вживаються ні між собою, ні з батьками… А ще образований, кажуть, той приймак… бухгалтер!
Тамара на кухні місила тісто на вареники. Воно вже давно мішане й перемішане аж пищало в її руках. Губи тремтіли, як у ображеної дитини. Вона лупила тісто із такою ненавистю, як гамселила б його! Та не дозволяла переступить цю межу. Вадим хитався на стільчику поряд. Чекав вечерю. Бо там, де пив, мабуть, не закусував. Тамара здається, не помічала його, та все била те тісто.
– Томко! Їсти давай! – піднявся із стільця, похитуючись і потягнувся до холодильника. – Де тут моя ковбаса? Га? – не побачивши того, що шукав у холодильнику, увірвав дверцятами так, що вони знову відчинилися, а з полички упала на підлогу баночка із сметаною та пара яєць…
– Рятуй! Мамочко! Б’ють! – залементувала Тамара.
На той її лемент з усіх кімнат збіглися мати, батько, Галинка, навіть баба Варка звісила ноги з печі.
– Бодай тебе лиха година била, як ти оцю банку! – лементувала теща.
– Так він тебе бив, чи банку! – прикрикнув батько.
– Та банку ж… – хлипала Тамара.
– Тьху! – сплюнув батько і потягнувся за цигаркою. Вадим, здається, вже почав прохмелятися. Їсти йому враз перехотілося, і, щоб не дійшло й справді до бійки, похитуючись, мовчки поплентався у спальню. Тамара, ридаючи, збирала склянки на підлозі. Галинка хаміль-шаміль – і собі на піч шмигнула до старенької бабусі. Тільки й людини для неї у хаті, що прабаба Варочка. Ось і тепер ніхто, крім прабабці, із нею не розмовлятиме, і казку мама перед сном не почитає. Плакатиме. А дідусь із бабусею ще трохи покричать на тата, ніби він їх чує, і… заснуть усі до самісінького ранку…
А Галинці дуже хотілося із кимось поговорити. Її страшенно цікавило одне питання: чому її тата приймаком називають? Прізвище у них не таке, та й працює він не якимось приймальником, наприклад, молока, а тільки й чути – приймак і приймак! Вчора стоять вони з бабусею у сільському магазині, а продавщиця і запитує:
– Ну, що там твій приймак? Чудить потроху?
Галинці це так неприємно було чути про тата…
– Бабусю, а чому мій тато приймак? – обізвалася дівчинка.
– Рано старою станеш, коли все знатимеш! – як відрубала бабуся. – Мала ти ще, щоб знати, як і чому кого називають!
У маленькому дитячому сердечку щеміла образа на тата. От дідусь її і приголубить, і похвалить, і подарунок на день народження купить такий, як вона хоче. А як із роботи прийде, то у сумці для Галинки є цукерочка «від зайчика». А татко, коли вдома, у нього завжди немає настрою. Читає книгу, або дивиться телевізор мовчки і кидає непривітні погляди на маму. То йому не подобається її халат, то кіски у Галинки не так заплетені. З бабусею і дідусем вони ніколи не говорять, а тільки перегиркуються: влітку – за городи, восени – за буряки та дрова, взимку – за все, що тільки можна вигадать! Бабуся завжди доводить таткові, що він ледар, що без них із дідом і сім’ю свою не прогодує, не те, щоб хату чи квартиру купить, так приймаком і проживе. Буває, бабуся ще кричить на татка і за те, що він буцімто з роботи не відразу іде додому, а іноді заходить до якоїсь чужої тітки. І що воно за тітка така? І чому він до неї заходить? Коли бабуся заводить цю тему, мама починає плакати і сварити бабусю, що вона хоче їхню сім’ю розбить… Бо бабуся ж таки конкретно кричить: «Іди до своєї шльонки та й залишайся там!»
Галинка, у такому разі, буває, починає плакати разом із мамою. Ну навіщо ж кудись посилати тата, коли вони його із мамою щодня чекають дома із роботи. Кажуть, що та чужа тітка дуже красива. І Галинка, йдучи із школи, шукає поглядом красивих жінок. От якби знала, котра із них ота.., вона б підійшла і домовилася з нею. Ну… щоб тато тільки на поріг – а вона його додому відсилає. Навіщо їй Галинчин тато?
Знав би татко, як шкода Галинці його, коли бабуся з дідусем сварять. Оце прилягла б біля нього, і поцілувала б у щічку. Так він же міцно спить. Ще й перегаром так тхне… І Галинка вирішила таки допитатися у прабаби Варочки, чому ж її татко приймак.
– Нехороші люди приймаки, дитино! Воно ж ото раніше як було: як бере собі хлопець дівчину за жінку, то веде її до своїх батьків жити, а тоді свою хату будують та дбають, щоб добра нажити для себе і для дітей своїх. А приймак іде до жінчиних батьків жити на все готове, щоб ніде не перетрудитися, як батько твій. Ще й по бабах бігає, безсоромний! Із жиру казиться! О-хо-хо. Чи ж ми так жили?! Як виростеш, Галинко, ніколи приймака не веди додому…
Думала Галинка про сказане бабусею, поки і заснула. І вранці думала. І у школі теж не полишали її думки… Другого дня у школі вони писали твір на тему «Ким я стану, як виросту». Галинка так захопилася цією темою, що і дописати не встигла.
«Коли я виросту, то буду працювати продавцем, як моя мама, а, може, як бабуся, буду медсестрою. Якщо я поїду жити у місто, то як моя тьотя Люся, або дядьо Коля, працюватиму на заводі. Я ніколи не буду бухгалтером, щоб мій дідусь ніколи не називав мене лежнем та білоручкою, як називає мого тата. Коли я виросту, то, як і всі дівчата, обов’язково вийду заміж і піду жити до свого чоловіка і ніколи не приведу його жити у дім до своїх батьків, бо приймаків не люблять. Потім ми заробимо грошей і купимо собі квартиру, або збудуємо дім. Ми будемо багато працювати, щоб все було у нас і наших дітей, і щоб ми ні від кого не залежали. Коли так буде, мого чоловіка ніхто не називатиме приймаком і у нього не вистачатиме часу ходити до чужої тьоті…»
Дзвінок покликав на перерву. Довелося здавати зошит, хоч і твір недописаний.
Олександра ГОСТРА
