Найголовніша якість лідера – це його продуктивна енергія
Так доля розпорядилася, що на початку 90-х минулого століття я був обраний народним депутатом останнього скликання Верховної Ради УРСР, а виконував депутатські обов’язки здебільшого у першому скликанні Верховної Ради вже юридично незалежної України. Перед цим протягом тридцяти років займався організацією аграрного виробництва, мав справу з людьми і землею, де й мій практичний, успішний досвід формувався. З таким трудовим багажем і прийшов у найвищий законодавчий орган влади, ще й тоді, коли на заміну компартійного політико-державного, «недоперебудованого» режиму до влади ринули перефарбовані в демократів, «свободолюбні патріоти» – здебільшого з числа творчої й наукової інтелігенції.
У першому скликанні українського парламенту ця ідеологічно-патріотична група була в меншості, але в кожного з її команди був добре підвішений язик з майстерністю вишукано володіти словом. Це й допомогло «меншовикам», по суті, взяти верх над більшістю, до якої належали компартійні й державні функціонери, керівники великих підприємств. Головою Верховної Ради обрали теж «перебудованого» колишнього головного компартійного ідеолога, згодом за нього дружно проголосували й на перших президентських виборах. Отже, не випадково на зорі юридичної незалежності для нової державної «демократичної» еліти на першому місці була не соціально-ринкова економіка заради підняття добробуту вільного народу, з чого починала відроджуватися геть зруйнована війною Німеччина, а лозунгова національна ідеологія: нові державні атрибути, самославлення, славлення «переосмислених» нових історичних героїв, боротьба з комуністичним минулим (руйнування пам’ятників, перейменування населених пунктів, вулиць, скверів тощо) та багато іншого «ура-патріотичного». Для цього не обов’язково мати вищу мудрість, включати продуктивну енергію і натруджувати руки. В народі давно помічено, що прояв корисливого уміння може розбудити жадібне бажання працювати не тільки на себе, а й на державу, суспільство. Вигідніше й легше замість активізації розуму пускати попереду доцільності невгамовного, міцно підвішеного язика, тоді й будеш в авангарді історії. Правда, історія й інше свідчить: язикаті «авангардники» швидко гаснуть у своїй славі, бо вони, як діряві бочки, нічого в собі не затримують і нічого корисного для держави не залишають. Недаремно про них кажуть: «Не так-то він діє, як тим словом сіє». Ще конкретніше написав український публіцист Олександр Прелюк: «Вони так служать Вітчизні, що народу вже нічого не залишається». Від себе додам висновок, сформований власним багаторічним виробничим і політичним досвідом: перші «демократичні, незалежні» лідери спрямовували свою головну якість – енергію – на пустопорожнє «засівання» суспільства патріотичними гарними словами й лозунгами, не помічаючи успішного досвіду розвитку багатьох справді демократичних країн, не дослуховуючись до мудрих слів українських геніїв: «Найбільший прояв геніальності – в засіяній ниві», – написав Олександр Довженко. «Істинно, люди, живемо не хлібом єдиним. Істинно так, коли маємо хліб на столі», – Борис Олійник. Стосовно ж економіки, яку новоявлені демократи відсунули на задвірки, процитую батька німецького економічного дива Людвіга Ерхарда: «Економіка – це не пацієнт, якого можна оперувати безкінечно». «Економіка – доля нації». Українську ж економіку ще за радянських часів стали перетворювати на піддослідного кролика, що продовжили й перші «демократи». Адже усе дурне, задумане дурною головою з деякими зачатками розуму, виглядає як розумне.
Для підтвердження цих слів наведу цитату Михайла Горбачова, генсека ЦК КПРС, голови Верховної Ради СРСР на з’їзді народних депутатів СРСР: «Фундамент перебудови і вирішальний фактор досягнення її цілей – глибокі перетворення в економічній і соціальній сферах. Смисл усієї роботи в цій галузі – повернути економіку до людини, створити гідні нашого часу умови праці і життя радянських людей. Мова йде насамперед про такі питання, як продовольство, житло, послуги, охорона здоров’я, піднесення освіти, науки і культури» (кінець травня 1989 р.). Закінчилося це «світле розумне майбутнє» московським ГКЧП і розвалом СРСР. На жаль, невмирущою залишилася «оновлена» державна ідеологія з її «першочерговою» важливістю.
В архіві збереглися друковані в пресі матеріали про ранкове засідання Верховної Ради УРСР 16 липня 1990 року, на якому була прийнята Декларація про державний суверенітет. Тоді ж ми, депутати, заслухали й Голову Ради Міністрів УРСР, депутата Віталія Масола. «Наш народ нарешті отримує виключне право володіти, використовувати та розпоряджатися своїм національним багатством, – наголошував доповідач. – Віднині Україна в особі своїх органів влади, управління та самоуправління буде самостійно здійснювати керівництво економікою, дбаючи про повноцінний політичний, соціальний і культурний розвиток народів республіки». Голова Уряду також наголосив, що перехід до ринкових відносин – єдиний шлях виходу економіки республіки з кризи.
Це чи єдиний новий напрямок у внутрішній політиці, якщо проаналізувати доповіді про світле майбутнє Михайла Горбачова і Віталія Масола. Решта – гарні плани й гасла, які можна прочитати і в брежнєвській «Продовольчій програмі», у матеріалах із з’їздів та пленумів ЦК КПРС. Потім «турбота про народ» перекочувала в Конституцію незалежної України, у закони й постанови «незалежного» парламенту, у передвиборчі програми президентів і депутатів.
Через неповні два місяці відзначатимемо 22-гу річницю прийняття Декларації про державний суверенітет. Хто мені пояснить на конкретних прикладах, як вільний народ використовує для покращення власного життя, життя родини «виключне право володіти, використовувати та розпоряджатися своїм національним багатством»? І хто насправді володіє тим правом? Та й чи набагато поменшало бардаку в державному управлінні, вітчизняній економіці й «незалежній» юриспруденції?
Про це я наголошував з трибуни «незалежного» парламенту, писав у місцевій пресі, оскільки той бардак бачив і на місцях. Наведу лише кілька заголовків тих публікацій: «Парламент, номенклатура і народ», «Від перебудови до повного зубожіння», «Живуча еліта» тощо. Запам’яталася й публікація депутата Григорія Омельченка «Верховна Рада – політичний труп». І цей перелік можна продовжити.
На початку жовтня 1991 року я поширив у ЗМІ звернення депутатської групи «Земля і воля», яку очолював, до селянства України. Там ішлося про те, що не виконується прийнятий закон про пріоритетність соціального розвитку села і аграрно-промислового комплексу, про надмірні 26-відсоткові відрахування із зарплатного фонду, про необхідність урядової програми із системою кредитування будівництва, матеріально-технічного забезпечення фермерських господарств, навчання їхніх кадрів. У незалежній державі селяни не мали можливостей спорудити собі домівку, бо придбати будівельні матеріали було просто неможливо. Все йшло міським заможним жителям для будівництва дачних маєтків. Не скасована була практика забирання в селян усього зерна, що оберталося знищенням тваринництва. Підняли у зверненні й інші проблеми, які як гриби після дощу розросталися після прийняття Декларації про незалежність, ще й з ознаками корупційної зажерливості. Все це я бачив зовні і зсередини, відчував загострення незалежної від Москви ідіотії. Саме проти такої, так званої незалежності, боровся й продовжую боротися публічно з допомогою ЗМІ. За це холуйська наволоч називає мене зрадником України, бо я відстоюю справжню незалежність, за прикладом справжніх незалежних демократичних країн, в яких я з початку 90-х запозичую досвід і передові технології розвитку аграрного виробництва. Хто з дебільних «патріотів» може похвалитися такою співпрацею з провідними фірмами США і Європи, яку товариство «Земля і воля» започаткувало на зорі незалежності? Вчилися там і ринкових відносин, на що націлював нас голова першого незалежного уряду Віталій Масол. Це був правильний дороговказ, і наше господарство за ним пішло, тож і має виробничо-фінансові результати, до яких «засівальникам» дебілізмом як до неба рачки.
Вже понад тридцять років самостійному українському суспільству показують шлях до щастя не окупаційні, а національні вожді. На чергових виборах вони опиняються там, куди ми їх посилаємо тихим, але злим словом. Правда, куди б не посилав український народ своїх лідерів, вони не бідніють, не горюють в компанії з народом – «власником» національного багатства. Парадокс? А я б сказав інше: мають багато власних холуїв навіть серед простолюду, вони майстерно героїзують і гулі на лобі від безкінечних ударів грабилном.
З шести президентів найдовше «служив народу» Леонід Кучма. Може, й тому, що саме він ще в перші роки незалежності кинув суспільству «довгограючі» обіцянки: «Ведемо розбудову національної держави», «Інтегруємося в Європу». Втім, одноразовий електорат не дочекався від нього «великої» розбудови і написав свій заклик: «Україна – без Кучми!». І Данилича таки відправили на добре забезпечену пенсію, ще й з великими бонусами від олігархів, яких він розбудував і реальний шлях до єврощастя їм вказав. А хто його замінив на посаді президента? І без мене знаєте. Але якось не помічається, щоб і його наступники володіли головною якістю лідера – великою продуктивною енергією.
З чим нам далі жити: з вищою мудрістю чи великою дурістю?
Якось натрапив у пресі на мудрі слова: «Відпусти минуле – одержиш майбутнє». Але можу погодитись з ними при одній, вважаю, дуже необхідній умові: відпускати минуле потрібно з усім паршивим, з антидержавним і антинародним, що творилося в нашому минулому, і після ретельного аналізу причин ідіотично-злочинних помилок, які гальмували розвиток держави й суспільства, нищили український народ.
Можливо, хтось із «найщиріших» патріотів зробить зауваження: мовляв, зараз іде кривава війна, а я закликаю аналізувати помилки минулого. Але я це роблю, бо відчуваю, як помилки з минулого не відпускають нас у оновлене щасливе майбутнє, обіцяне вже після Майдану Гідності. Виходить, що євроінтеграція від Леоніда Кучми вже застаріла?
Та я про інше веду мову. Найперше нагадаю «патріотам»: «Любов до Вітчизни – не тільки в клятві і гарних лозунгах, як правило, нещирих. У мене ж своя місія, своя війна за врожай, щоб годувати родини великого колективу і справно наповнювати скарбниці держави й громади заробленими нами мільйонами. Погодьтеся, ця моя місія не менш важлива і не менш трудна, особливо у воєнних умовах.
Не покидає мене й згадка про великий злочин перед нашим народом з минулого. Нестерпним сердечним щемом проймається душа від явних злочинних наслідків, які й досі нас переслідують. Про це я написав у 2012 році і опублікував у газетах «Сільські вісті» та «Чернігівщина». Приводом для публікації стало те, що мені вдалося ознайомитися з листом тридцяти провідних економістів США та інших країн до першого президента СРСР Михайла Горбачова. Серед авторів листа – 24 професори і троє лауреатів Нобелівської премії у сфері економіки – Франко Модільяні, Джеймс Тобін і Роберт Солоу. Вони закликали Горбачова зберегти суспільну власність на землю і формувати державні доходи за рахунок земельної ренти. «Є небезпека, що ви можете піти нашим шляхом, дозволяючи приватному сектору привласнити більшу частину земельної ренти. Важливо, щоб вона була збережена як джерело одержання прибутків», – застерігали світові вчені.
Не дослухалася до них «окупаційна» комуністична влада. Вважаю, ще гірше вчинила з головним національним багатством – землею – «народна, незалежна, демократична влада» – виставила на торги. І це тоді, коли увесь цивілізований світ кинувся виправляти помилки, про які писали вчені економісти в листі до Горбачова, – повертати роздані землі у державну власність.
Може, українські вчені-економісти проаналізують, скільки Україна зараз, у воєнне лихоліття, недобирає мільярдів від незапровадження цивілізованої ренти на землю? Або поцікавляться, скільки земельної ренти має Австралія з її найменш родючим ґрунтом на планеті. Натомість вона вважається однією з найрозвиненіших індустріально-аграрних країн світу. До речі, у колишній Британській колонії (до 1901 р.) й досі форма правління – конституційна монархія, але цей державно-ідеологічний постулат не заважає Австралії займати перші позиції серед країн світу з якості життя, охорони здоров’я, тривалості життя, освіти, захисту громадських та політичних прав. Очевидно, там на першому місці не фарбована-перефарбована ідеологія, а соціально відповідальна економіка.
І знову повертаюся до української землі, виставленої на панель. Ми що, розумніші за Британську монархію і її «колонію» Австралію, де майже вся земля державної власності, що не заважає ефективно працювати на ній, одержувати прибутки з виробництва і ренти? Подібна ситуація в Ізраїлі, більшість земель державної власності у Франції, США, Німеччини та багатьох інших країн світу. Вони теж дурніші, ніж славлена Україна?
Головний аргумент прихильників «недоколиханого» ринку землі: власник її повинен мати право продажу. Згоден, але земля – не приватний телевізор чи куплена автомашина, земля – головне національне багатство, виключне право володіти, використовувати та розпоряджатися ним має увесь народ, – записано в Декларації про державний суверенітет і Конституції України.
Мова не йде про роздавання землі кожному громадянину, але кожен має виключне право одержувати гідну частку від виробництва на землі, яке обов’язково повинне бути високорентабельним і з належною земельною рентою, як у всіх цивілізованих країнах. В Україні ж недобираються мільярдні надходження від найбагатшої землі навіть у військовий час.
Тож і виникає риторичне доленосне запитання: коли вже залишимо минуле з великою дурістю, щоб одержати майбутнє з вищою мудрістю?
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук
