Не раз ловлю себе на думці, що у своєму житті поміж усіх людей найбільше люблю малих і старих… І тих, і інших через їхню безпомічність і безпосередність. І старі, і діти не можуть обійтися без опіки дорослих. У житті маленьких – все ще буде: і радощі, і розчарування, і болі… І так хочеться якомога довше уберегти їх від розчарувань. А в житті стареньких вже все було… Часто так багато всього було, що, проживаючи все це, вони стали немічними, і з часом, як кажуть – змалилися, тобто стали схожими поведінкою на дітей.