Пора... Ще у лютому треба було... Віра витягла із комірчини три пластикових коритця. Потримала всі у руках, потім два назад поставила. Їй не треба стільки розсади перцю. А може, і взагалі не треба сіяти? Хто його їстиме? У банках хтозна-скільки стоїть у погребі. Навіщось наклала була і у морозильну камеру. Любила фарширувати потім. Та так жодного разу і не зробила за зиму. Світло є всього по кілька годин на добу. Вийняла все, що було у камері, і віддала сусідам. Віра ніколи не жила для себе... Так якось вийшло.

Молодою Одарка сердилася на свекруху, коли та складала у вузлик різні хусточки. У 70-х минулого століття було в сільській моді кожній жінці на схилі літ мати такий вузлик «на смерть».

Як стверджують вчені, саме бабуся з боку матері має найбільший вплив на життя дитини. Принаймні так пишуть в інтернеті. Не знаю, чи справді вчені досліджували цю тему, а от що в житті це беззаперечно – саме так! Всі, хто зазнав у дитинстві щастя мати бабусю, це підтвердять.

Ларисі Павлівні Христенко, яка живе у селі Стара Талалаївка на Прилуччині, 74 роки. Скільки себе і пам’ятає, все вишивала і вишивала – наволочки, рушники, скатертини. Це коли траплявся вільний час, адже у жінок, які живуть у селі, роботи буває багато і дуже багато, та ще коли і сім’я не мала. Вона ж народила і виховала трьох синів і доньку. Постійно працювала на різних роботах. На пенсію вийшла як молодша сестра медична із стаціонару районної лікарні. Її вишивки завжди красувалися на виставках робіт народних умільців району, потім громади. А минулого року вишиті нею рушники потрапили навіть на «аукціон»…

Галю і Валю всі у селі так називали ще із школи. По прізвищах – довго, а так для сільських було все зрозуміло: Галя – дідова дочка, а Валя – бабина. Навіть вчителів у школі іноді так поривало назвати їх по вуличному. Хто ж не знав, що дівчата не рідні, а зведені сестри, міг би сприйняти їх за двійнят – одного зросту, у майже однаковому одязі. Правда, у 80-х минулого століття одяг у селі був майже однаковий. Що привезли у магазин, те і купили дівчатам. Бувало і так, що хтось із старших називав їх навпаки. Бабина Валя на те лиш усміхалася, а дідова Галя – сердилася. Така вона, непроста за характером була дівчинка...

Міжнародна літературно-мистецька Академія України, котра об’єднує тепер відомих творчих людей із 70 країн, в 2023 році заснувала Міжнародну премію України імені Тараса Шевченка. Зараз цією почесною міжнародною нагородою відзначаються відомі письменники, перекладачі, науковці, митці, журналісти, державні та громадські діячі з України і закордону за визначну, подвижницьку, творчу, міжнародну, громадську та благодійну діяльність.

Із усіх рідних, яких давним-давно немає, Олесі роками снилася тільки баба Домаха. Їй було років чотирнадцять, як баба померла. Саме Олеся і знайшла її мертвою у хаті. У хатніх дверях западала клямка на ручці, і Олеся завжди теліпала тими дверима, ніби вітер у сіни увірвався.

Дід Федька ніколи не вийде за двір нечепурний. Навіть коли хлібовозка зупинялася і вже сигналила на перехресті вулиць, похапцем накидає на себе кращий одяг, перш ніж піти по хліб. Бо по хазяйству коли пораєшся, хочеш ти чи ні, а забруднишся. Федька надто чепурний як для старого сільського чоловіка. Це його і плюси, і мінуси…

На Сашковому ліжку вже четвертий рік лежить його чорна курточка. А поряд – завжди заряджений його мобільний телефон. Анютка іноді набирає до «Синочка», стоячи поряд із ліжком. Дивиться, як на екрані виринає дзвінок від контакту «Матуся»… Не плаче. Просто дивиться на мобільний… Її ніхто і ніколи вже не назве мамою… Душа кричить про це щодня. Дні сплітаються у тижні, місяці, вже і роки. Ні пожалітися, ні розказати нікому, бо тепер у кожного скільки біди… тільки зачепи. Та і що казати… Болю від того на душі менше не стане. А людям тільки дай побалакати!

Зоя ніколи в житті раніше і не здогадувалася, що так можна любити… Від зустрічі до зустрічі ніби марила отим, що скоро знову побачить його. Великі теплі руки обійматимуть її тіло, а вуста не даватимуть сказати їй і слова… Та і навіщо ті слова… Вони дивитимуться у вічі одне одному й усміхатимуться тільки очима. Кілька годин зустрічі вони дихатимуть одне одним і… розійдуться. Михайло – не її, чужий чоловік…