Сільські жінки ходять до клубу в’язати маскувальні сітки для наших захисників. Й Анютка пішла б, та не хоче між люди. Не хоче порад, зайвих розмов і припущень. Вона своє діло знає: «піддупників» сотні переплела, і шкарпеток тепленьких. Принесе мовчки до клубу тоді, коли там сама старостиха. Та не язиката, і в душу ніколи не лізе.

– Дякую, Анютко! Може б ішла до гурту? – буває, спитає.

– Та ні… Мені так краще…

– Ну, дивись сама… Дякую!

Восени Анютка качок вирізала, наробила тушонки, принесла баночки і мовчки поставила у куточку в залі, де завжди іде якийсь збір. А кабанця зарізала, то знову несе і тушонку, і сало.

– Не розказуй дуже людям, – просить старостиху, – що то я. Хай хлопцям буде… Не кажи, що від мене. Бо скажуть люди, що живу жирно… А як живу, так уже й житиму…

Односельчанки із коментарями не забарилися, побачивши принесене:

– Анютка тушонки наробила?.. Та для кого ж їй тепер робить! – завелася Люська. – Бідна жінка…

– Треба було не пускать сина з дому! Треба було не тікать йому! – вчепилася Галя. – Ми ж, дівчата, своїх не ховали!

– Та чого ти! Чи мало хто ховається і тепер… – не вмовчить і Ліда, у якої двоє синів на війні.

– Не чіпайте ви ту Анютку! Не чіпайте! У кожного своя судьба, свій гріх! Не грамотійте дуже! Хто з нас не хоче добра своїй дитині? Ану скажіть – хто?! – підняла голос Валентина, яка найстарша від усіх у цій компанії і найбідовіша. – Та я не знаю, що й зробила б, якби мій Яшунька не пішов туди… за руку б день і ніч тримала! Мовчіть, дівчата! Ой, мовчіть! – заголосила.

І тут всі пригадали, що Вальчин Яшко у десять років втопився у ставку. Село поговорило, поплакало… та і забуло. А Валька плаче вже років двадцять по тому. Та й плакатиме. Дитина ж… Кому балачки, а кому горечко отаке! На весь вік!

* * *

Анютка свого Сашка дуже тяжко народжувала. З покійним чоловіком Юрком затялися, що більше ніяких дітей! Сашка тішитимуть, все для нього, однесенького буде! Анютчина баба Фенька Сашка тішила. Та безперестанно, було, вмовляє Анютку іще хоч однесеньку дитинку народити.

– Подумай тільки! Важко їй було! А ти думаєш, я шістьох легко народила?! Так не було кому пожалітися! Зате тепер як ловко! Ні разу не пошкодувала, що стільки дітей… – і баба Фенька починає перераховувать онуці всі достоїнства її синів і доньок.

– То ж, бабо, колись було! Тепер мало хто більше народжує. Навіть ті, у кого із здоров’ям все добре! – віднікується Анютка.

Може щось знала її баба таке, що знає не кожен. Тільки, було, часто-часто переконує онуку, що треба іще дітей народити. А за Сашком веліла особливо наглядати, щоб води стерігся. Анютка знала, що баба мудра, і її треба слухатися. До ставу сина ніколи самого не відпускали. Було, вже підлітком, тікав не раз. І лупцювала, і просила.

– Ну ти й вигадала, мамо! – злився хлопчик. – Вже і баби твоєї немає, а ти все своє – не йди до води! Я гірше за всіх хлопців плаваю. Вони сміються із мене. То ж усе вигадки!

Коли Сашкові виповнилося десять, раптово помер його батько. Анютка не знала, як таке горе пережити. Вони ж усе і всюди удвох і удвох. У місто не поїхали. Юрко паї батьківські забрав, ще й городів по селу набрався, корів розвели. Працюють багато, та і живуть не бідно. І трактори є, і сівалки та плуги. Тільки почали, так би мовити, крила розправляти… Молоді та золоті…

Юрко кілька днів тримався за бік. До лікарні ніколи, бо посівна. Звечора ліг не вечерявши, а вдосвіта схопився, груди кулаком тре:

– Пече мені отут! Пече! – та й упав сторчака посеред хати.

«Швидка» тільки смерть зафіксувала. Кажуть, тромб відірвався… Зосталася Анютка із тими землями, коровами, технікою. До дев’яти днів по чоловіку і говорить не могла. Не збагне хто тих корів порав. А як дев’ять днів минуло, сниться їй Юрко сердитий ніби, гнівається на неї, що за кілька днів без нього вже безлад всюди. Каже, що не годиться так – оте, що роками з ним у парі нажили, щоб за вітром пішло. Ніби руку їй подає, щоб із ліжка піднялася. Вона ж, і справді, піднялася, вмилася і пішла до роботи.

У селі очікували, що Анютка не справиться із усім отим господарством. Були охочі все з молотка забрати. Злилася. Це, мабуть, і допомагало їй не здаватися. Через кілька років такою крутою фермеркою стала, що куди там. А все це заради Сашка, синочка єдиного! Відпускати його у велике місто не дуже хотіла.

– Ось порахуй, синку, скільки треба заробляти, щоб нормально у Києві жить! Немало! Тепер поїхати у яке тільки хочеш місто нескладно. Дорога є, машина є! Головне, синку, – земля є! Ми з батьком ні з чого починали. А бач – щось та маємо! Не спіши у місто…

Сашко й не спішив. До навчання він не дуже ласий – відучився у коледжі більше для матері, ніж для себе. От до техніки у нього пристрасть! Зробив собі у гаражі майстерню – й там безвилазно і сам, і з хлопцями. У той гараж до нього часто навідувався і Славко із сусіднього села. Він роками по заробітках, десь Європою їздить. І хтозна-що його й тягло у той гараж – чи здібний до ремонту мотоциклів підліток, чи його мама Анютка.

– Я оце місяців три гулятиму до поїздки на роботу, візьми мене на трактор на сезон, – говорить Анютці. – Дивись, і малого підучу.

Анютка й погодилася. Людей у селі не так і багато, тим більше тих, хто хоче і вміє на техніці працювати. Помітила, як Сашко прив’язався до Славка, бо ж приклад старшого чоловіка дуже важливий для юнака. Незчулася, як і сама прив’язалася. Воно ж бо… душа не з лопуцька, хоче того, що й людська.

Сашко не сердився на матір, що дядько Славко підживає у них. Підживає, не живе… Приїде, похизується, скільки він заробляє далекобійником у Європі. Анютка не посміє запитати, куди ж він вкладає, як заробляє, хоч і кортить іноді ще і як. Поки знову збереться їхати, то вже новий спортивний у дорогу йому Анютка купляє. Сердиться у душі та сподівається, що до наступного приїзду Славко порозумнішає, не хвиськатиме так свої зароблені. Може, якби постійно разом  жили, то було б по-іншому. А так – було, як було…

* * *

На початку березня 2022-го Славко мав знову їхати на роботу. Вже не вперше підбивав Сашка поїхати «з цієї глухомані».

– Не пойму, чому ти й досі за мамину спідницю тримаєшся! Тобі 20 років! Хочеш, щоб мати тебе припахала на свою ферму?! Дурна вона! Тепер усі за кордон їдуть. А вона за землю вхопилася! Фермерша!

– Я сам так хочу! Мама мене не держить! – сердився Сашко.

– Ти так думаєш! Я вже у 20 років… – Славко розпечатував пляшку «Львівського» і хлебтав із горлечка. – Ти скажи, що ти вмієш самостійно? Без мами? Тобі 20 років! Ти горілку пив, так, щоб без тями?! Ти дівку мав… так, щоб до ранку?! – реготав. – А жизнь – вона така коротка…

– Та все я мав, дядьку! – злився хлопець. – І дівчина є, може й женюся скоро!

– Ну й дурак! Жениться він! Куди? На оцей хутір?! Треба сотню перепробувати, не менше, а тоді женитися! – гикав Славко.

Вранці 24 лютого небо вже здригалося від вибухів. До Сашка у гараж зранку прибігли його кращі, ще зі школи, друзі Сергій і Толя. Намагалися покурити. Балачка не ладилася, бо страх перед реальністю був неймовірно великий.

– Треба тікати, русня вже завтра буде тут… – казав, аж заїкаючись, Толя. – Нас уб’ють, хоч у полон заберуть, а хоч в окоп заженуть проти своїх воювать!..

– Я, мабуть, з батьком піду, – старався запалить цигарку Сергій. – До нього вже дзвонили, у нього ж досвід… Хлопці! Нам же по 20! Он мій батько у такому віці вже армію відслужив!

– Інший час був, хлопці, інший… – тремтів весь Сашко. – Я реально дуже боюся… дуже.

– Значить так, братва, – забіг до гаража їх авторитет дядько Славко, – у мене є план! Я вже дзвонив до своїх друзів. Треба тікати, і негайно. Паспорти закордонні є?

– Є! – сказав Толя. – У мене є.

– Немає… – промимрив Сашко, – я чомусь його і досі не зробив.

– Мені він і не треба! – розходився Сергій. – Хлопці! Куди тікати! Треба зупинять кацапню! Все, пока! Я з батьком! – і хряснув дверима.

– Дядьку! А це надійно, ваші друзі? Я піду з батьками поговорю і прибіжу до вас, – сказав Толя.

Анютка не знала куди себе подіти. У хліві телилася корова, і вона мусила буть біля неї. Бо смерть і родини не ждуть години…

– Іди до хати! – накричав Славко, – ненормальна! Яка корова! Ми всі пропадемо! Треба тікати!

– А корови? А хата? – хапалася за стіни жінка, розмазуючи сльози. – Куди тікать, хто нас жде?!

– Значить так! Ми із Сашком зараз на поїзд, доки ходить. Доїдемо до крайньої точки на Заході… А там Сашка мої друзі переведуть. Теж мені герой! Щоб у наш час та не мать закордонного паспорта!

– Не пущу! – закричала Анютка, – не віддам!

Тим часом до її хати вже прийшов Толя із батьками.

– Забери його із собою, Славику! А нам уже як буде, так і буде, – лепетала його мамка, а батько лиш лисину чухав. – Ніхто не знає, що буде, що жде нас усіх… ніхто.

– А як не переведуть Сашка? Де він буде? – не втихала Анютка.

– Переведуть! Я ж даю гарантію! А тоді й ти оце все залишиш – і до нас! – впевнено казав Славко. – Беремо із собою тільки найнеобхідніше.

Анютка у хлів до корови, а Сашко у свій наплічник зібрав все, що треба на перший час. А що треба… хто його знає. Поплентався за матір’ю у хлів.

– Мам… може таки відпустиш мене. Страшно, – казав і тремтів.

– І мені дуже страшно! Не йди! Тут ти таки з мамою! Куди ж ти підеш, де ти будеш? – плакала.

У хаті всі пересварилися. На повний звук кричав телевізор, раз-по-раз дзвонили у всіх телефони, і рідні з прикордоння розказували, куди вже дійшли ворожі вояки. Приміський поїзд прогуркотів поза селом, ніби нічого і не трапилося…

Сашко не знав, як бути йому. Страшно іти в невідомість. Страшно тут, перед чужинцями.

– Не бійся! – підбадьорював Толя, – ти ж не сам! Хтозна, що завтра буде тут…

– А мама… – ледь не плакав Сашко.

– Мама прожила трохи… та й жінка вона. Не заберуть же її в окоп кацапи… Тікати… Тільки тікати…

Змучена безсонням біля корови, яка ледь розтелилася, та великим страхом війни Анютка, не роздягаючись, прилягла на дивані у залі, та й заснула міцно аж на годину. Кинулася – тихо у хаті. На вішалці немає курточок її хлопців. У Сашковій кімнаті записка на столі, мовляв, пробач, матусю, я пішов…

Анютка вискочила на вулицю. За городами гуркотів нічний приміський поїзд… Поїхали… Намагалася дзвонить синові, Славкові. Глухо. Мабуть, телефони відключили. Гайнула вулицею до Толикових батьків – не сплять. Сіла біля них на дивані… та й заплакали разом…

* * *

Так нічого Сашко толком і не розказував їй. Тут, у селі, зв’язку ніякого днями не було. Селом сунули ворожі колони. Анютка виглядає у зашторене вікно, як сидять зграями вузькоокі на броні та либляться навкруги. Невже такі дурні, що і справді думають, що тут їм раді. Сунули хмарою на столицю…

Славко дзвонив, що пристроїв Сашка в одних хороших людей у селі. Вони із Толею вже в Румунії. Там Сашка, як переведуть, він зустріне. Ну… і все буде добре. Люди надійні. Яким способом переводитимуть Сашка, він не казав, мовляв, усе потім…

А потім ніхто не дзвонив до Анютки. Вже і орків від Києва відігнали. Вона тисячі разів писала у месенджери, набирала Славка, Сашка, Толю. Бігала щодня до Толиних батьків. Всі мовчали.

Як однієї темної ночі прийшло повідомлення від Толі у вайбер:

«Тьотю Анютко… Простіть… Ваш Сашко втопився у Тисі… Його друзі дядька Славка посадили у човна, а тут мали інші зустріти… Довго чекали… Його не було. Через кілька днів до берега прибило його чорну курточку. У кишені, замотаний у целофан був телефон і український паспорт. У нас тільки курточка і документи. Сашка немає».

Не могла повірити, намагалася знову дзвонити до всіх. Прибігла до Толиних батьків і ледь шибку не вибила, так тарабанила у вікна.

– Ми ще вчора знали, та як тобі сказать, – плакала сусідка. – Правда це. Ой, правда!

Толині батьки повністю порали її велике хазяйство, а Анютка лежала й дивилася у стелю і тиждень, і два… У селі чого тільки не балакали…

– Ось тобі Славко дзвонить, – колись на «голосну» ввімкнула телефон сусідка. – Ти ж свій вимкнула.

Анютка телефон не взяла. Та, здається, вперше за всі дні, слухала.

«Знаю, що не простиш, Анютко, – голос Славка тремтів. – Ти ж не думай, що він мені не дорогим був! Не думай, Анютко! Він же мені, як син… Якби ж плавав добре… Мабуть, човен хвилею перевернуло. Вітер був сильний. Він якось із себе куртку зняв. Вона у мене. Чуєш, Анютко. Я тобі вишлю… Цього номера більше не буде. Я ніколи не вернуся. Ніколи. Не шукай мене… Прости… Не один твій Сашко у Тисі залишився…»

Може, через місяць Анютка стала потроху підніматися та хоч деякі слова казати. Бо вже сусіди думали, що й оніміла. Воно ж, якби плакала, як усі люди, може б і легше було. А вона мовчить – і все…

До баби Феньки ходить на кладовище поговорити… Була б оце хоч вона, то підказала б, як їй бути, коли дитина її десь на краю світу… на дні холодної річки не відспівана, не похоронена…

Як прислав Славко речі синові, поклала їх на його ліжко. Телефон зарядила. Увімкнула. І, буває, візьме та й набере йому, або до себе із його телефону подзвонить. «Синочок» – бачить на екрані, натисне зелененьку… помовчить. Та й живе далі…

Олександра ГОСТРА