Молодою Одарка сердилася на свекруху, коли та складала у вузлик різні хусточки. У 70-х минулого століття було в сільській моді кожній жінці на схилі літ мати такий вузлик «на смерть».

Там і простирадло, і наволочка на подушку, і покривало марсельове теж нове. От, ліжко чи полик біля печі, бувало, що і латаним застеляли. А у тому вузлику – обов’язково мало лежати нове. Та ще – тканина чорного кольору, щоб труну оббити, рушники копачам і... обов’язково – хустки! Хусток у сільської жінки ніколи не бувало забагато!

Навесні, коли готуються до Великодня і білять хату, Одарчина свекруха Ганна витягує той вузлик із скрині і керує:

– Винеси, Одарко, хай провіється цей вузол на сонечку! Та акуратно, щоб не випала яка хустка! Бо я вже не донесу!

– Ото ж хоч повчіть мене, мамо, бо може і не так зроблю! – кидала без зла невістка старій, – може й досі у вас не навчилася...

– Що ти там бурчиш? Я не почула! Голосніше кажи! – гукала свекруха, – та як покладеш той вузол, іди сюди – з насінням розберемося!

– Та чи вам, мамо, більше і часу не буде! Ще ж не завтра сіяти! Он ще стільки мазки мені! І на ферму ж бігти!

– А ти таки йтимеш до мене! Не сердься! Бо як умру, шукатимеш тоді насіння!

І Одарка слухняно ішла до старої. Саме свекруха завжди з літа збирала, мила і просушувала насіння. В’язала у ганчірочки і складала у спільний вузол, де були залишки ще й минулорічного – і цибулі-сіянки, і моркви, і бурячка – червоного, кормового і, обов’язково, цукрового – бо з ним борщ смачний... Все це добро Ганна зберігала у скрині поряд із вузликом на смерть. У скриню миша не забереться. Та і місце примітне, завжди одне – скриня! Бувало, занедужає стара взимку, то приказує невістці:

– Якщо я помру, ти ж не забудь, де насіння – біля вузла на смерть!

Це тепер можна всякого насіння у пакетиках накупляти, а тоді було так – не зумів зібрати, чи миша вбралася та погризла, можеш і без городини залишитися.

Цінність «смертного» вузлика була не меншою. У магазині ж не купиш отак просто ні покривала, ні рушника, ні хусточки...

Ганна назбирала у той вузлик кілька десятків ситцевих хустин. Лежали вони та й лежали. Як стали вже у моду входити хустки «кремові». Перші такі у село із Ленінграда привезла Тамара Пальчиківська. Вона вийшла заміж за військового та й гайнула із села. От тій Тамарі сільські подруги і писали листи та просили її привезти їм чогось такого, чого у їхньому селі не побачити. Вона – молодиця не горда. Всім, хто просив, щоразу, як до матері їхала, возила ті хустки упаковками. Одну-дві на щодень носили, а решту – у вузлик... на смерть складали.

Однієї весни Ганна зробила у своєму «смертному» вузлику серйозну ревізію. Витягла з нього ситцеві хустки, залишила там тільки «кремові»:

– Одарко! Оце бери до себе ці хустки! Тепер із них вже всі у селі наволочки шиють!

– Точно ж, мамо! Які гарні вийдуть! – усміхнулася Одарка і ще встигла до початку великоднього тижня нашити аж десять наволочок! Якраз їм із чоловіком і трьом дітям по наволочці, ще і змінні будуть! Ганна ж відмовилася від нової наволочки. Мовляв, якби вам новеньке, а мені – хай і латане, аби чистеньке...

Так і дожила свого віку стара та склала руки у великодній тиждень. Якраз і вузлик перед цим перебрала, і насіння передала невістці...

Одарка залишила за собою свекрушину звичку берегти насіння поряд із вузликом на смерть... у скрині. Винесли ту скриню в комірчину, бо у хаті вже було не модно тримать. «Кремові» хустки у вузлику змінили «шерстяні». У Одарки із місцевою продавчинею був блат. Вона її Наталку хрестила. То ж як тільки привезуть у сільський магазин якийсь товар, вона хрещеницю і запустить чорним ходом щось вибрати собі. Одарка і сварила куму за це, бо вибрати товар – то одна справа, а купити ж за що... Та коли мова йшла про «шерстяну» хустку, Одарка м’якла... Воно ж і дівчатам треба, і собі так хотілося одягнути квітчасту! Та куди? На ферму?... Назбирала найстаршій Наталці, як годиться дівці на виданні, з десять найкрасивіших, слідом Оля підросла – і їй ще кращих назбирала! Буває, якусь і сама запне та аж усміхнеться у дзеркало. Й назад покладе... Три дочки ж! Хай їм будуть хустки! Не в шапках же дівчата ходитимуть!

Якби свекруха Ганна встала! Знову померла б! Оксанка, наймолодша, вчитися аж у столицю поїхала і... жодної хустки з дому не взяла!

– Носіть Ви, мамо, не бережіть їх, – було, каже.

– Ну як не берегти?!

І насіння з пакетиків кольорових Одарка не визнавала, і шапку в житті не одягла. Як на інших жінках – то й гарно ніби, а от себе у шапці не уявляла.

– У чому Вам, мамо, зручно, те й носіть, – казала їй Оксанка. Старші доньки далеко заїхали. Наталка аж у Якутії. Казав зять, що там гроші великі заробляють... Вже й звикла так... ніби й немає дочки... роками. Оля за моряком у Криму. Ці їздили додому, до окупації. А тоді – ні подзвонить, ні написать. У неї телефон на кнопках... Оксанка не далеко, у Сумах. Тільки й дитини...

Як у 2022-му вигнали із їхнього села загарбників кац..ських, відчула Одарка, що не посадить вона город уже. Вийняла із скрині вузол із насінням... а ноги не несуть. Сиділа на стільчику і дивилася, як Оксанка садить і сіє сама... Плакала.

Вже не сапувала. Кляла тих анцихристів, що війною пішли, бо якби не вони, впевнена, іще б пожила. Злякалася дуже їхніх танків на вулиці. А ще як стрельнули по Миколі сусідському. Воно ж хворе із народження! Хіба ж не видно! Ще й глухе було! Їде на велосипеді і сміється, а вони по ньому як увалять вогнем! Кілька діб на вулиці лежав. Не давали матері забрать... Хіба, таке побачивши на старості літ, носитимуть ті ноги?!

Цвіли її улюблені півонії. А Одарка лежала у труні ними обкладена, як молода. На голові хустина квітчаста, яскрава – як і любила, та не зносила... І подушку донька хусткою застелила. І ще кілька хусток склала і під подушку покійниці:

– Мо там Вам, мамочко, теж згодиться... – голосила на всю хату. – До кого ж я свою голівоньку прихилю тепер? До кого ж я приїду?

Жінки сільські плакали разом із Оксаною. Бо кожному боліло і спільне горе – війна, і своє. У кого із простого люду його тепер немає? В Оксани і чоловік на війні, і син... та хіба тільки у неї...

Минув рік після смерті Одарки. Оксана, як і щороку, посадила город, правда, зовсім небагато. Скільки ж одному треба... Готувалася до поминок. Кожен закуток у хаті «вилизувала» і плакала так, як іще ніколи в житті. Навіть більше, ніж тоді, як тата чи маму хоронила:

– Сирота я, мамочко, ой сирота! І батьків немає, і сестер тепер немає у мене! Ой, добре, мамочко, що Ви не чули із татом, що вони мені кажуть... І Оля, і Наталка. Ворогами ми, мамо, стали! Поможіть мені, мамочко! Тільки Ви і можете помогти!

Готувала поминальний стіл, ніби на свято, не на поминки. І спати не лягала. Воно ж і ночі травневі короткі такі. Вікно відчинила. Соловей співає... Шахед гуде! Притих соловей!

Оксана вирішила таки залишитися у селі хоч на літо. Чоловік каже, що у її селі все ж безпечніше, ніж у Сумах. Бо там уже нерви геть здають.

Пом’янули із сусідами матір, поплакали, позгадували. Із Дніпра теж на літо, але ще до живої матері, приїхала Оксанина однокласниця Таня. Аж на другому кінці села живе. Дзвонить, щоб Оксана до неї приїхала, бо вона ж без машини, а Оксана за кермом давно. Таня майже рік у селі. Із сільськими жінками в’яже маскувальні сітки, шиє білизну для госпіталів.

Прибравши столи, Оксана відчинила скриню. Витягла кілька десятків «кремових» хустин із етикетками ще. Згадала тітку Тамару, яка їх привозила... Крім хустин, іще «скарби» віднайшла: сувій «рушникового», ситець, штапель...

– Пробачте, мамо! Думаю, що Ви б теж так зробили! Ось і в пригоді стануть ваші надбання...

Завантажила все в авто. Згадала, що документи забула, хоч і село, та все ж порядок – є порядок. Чомусь на хвильку затрималася на порозі, глянула на образи і, неждано для себе, перехрестилася...

Із Танею сиділи довго за столом. Пили вино і плакали. Сьогодні їм можна побуть слабкими дівчатками... Уже за північ вклалися і ще говорили, доки і провалилися у короткий сон. Схопилися обидві в одну мить, бо десь бабахнуло так, що відчинилася вікна і двері у хаті. Вибігли на вулицю. На тому кутку села, де батьківська хата Оксани, горіло. Рвався шифер на чиємусь даху. Оксана мовчки завела авто, мовчки обидві вскочили у нього. Ще по дорозі побачили, що горить саме її хата. Швидко горить! А над головою чортячим роєм гудуть нові шахеди. Жінки впали долілиць на траву. Розвиднялося. Доки збіглися і з’їхалися гасити пожежу, на пожарищі, впритул до стіни, стояла непорушно тільки скриня...

Олександра ГОСТРА