Стосунки між Леонідом Яковишиним і Леонідом Палажченком почалися зі знайомства в партійних кабінетах, але згодом переросли у взаємну повагу, яка не зникла й після смерті одного з них. Михайло Ткаченко, помічник Леоніда Палажченка, розповів, як познайомилися два відомі керівники Чернігівщини, чому Яковишин обрав роботу в Майнівському технікумі та як після смерті Палажченка підтримував його родину.
Михайло Ткаченко
— Леонід Григорович ставився до Леоніда Івановича з великою повагою. Вони познайомилися ще тоді, коли Яковишин приїхав на Чернігівщину з Рівненщини. На той час Палажченко очолював Чернігівський райком партії.
Микола Уманець, секретар обкому партії, викликав Яковишина до себе. Там був і Леонід Іванович. Палажченко подивився на Яковишина й запитав:
«Що, хлопче, боїшся?»
А той відповів: «А чого мені боятися? Мені роботу пропонують — або начальником сільгоспуправління Прилуцького району, або директором Майнівського технікуму».
Тоді Палажченко сказав йому: «Начальником управління ти завжди встигнеш стати, а спробуй підготувати спеціалістів і для нашого Чернігівського району».
Зрештою, Яковишин обрав посаду директора технікуму.
Леонід Яковишин та його заступниця Валентина Чернякова
— Так. Леонід Іванович надалі ставився до Яковишина з розумінням. Йому особливо подобалося, що Леонід Григорович приділяв увагу кукурудзі, її вирощуванню.
Вони поважали один одного. І ця повага не закінчилася навіть після смерті Палажченка.
Леонід Палажченко
— Пам’ятаю, як ми приїхали на кладовище на 80-річчя Леоніда Івановича. Там зібралося чимало людей із Чернігова. Були Леонід Яковишин, Шаповал, Бутко, Масол та інші.
Тоді Леонід Григорович звернувся до мене:
«Слухай, Михайле, а як ти думаєш, коли ми родині Леоніда Івановича будемо якусь допомогу давати?»
Я відповів, що це було б дуже добре.
Він ще запитав, як до цього поставиться дружина Палажченка. Я сказав, що вона, можливо, відмовиться, але ж у Леоніда Івановича було ще двоє синів. Тож допомога родині була б доречною.
— Так. Коли ми зібралися пом’янути Леоніда Івановича в ресторані, де було багато людей, Леонід Яковишин підняв тост і сказав:
«Ми оце подумали і вирішили допомогти родині покійного Леоніда Івановича».
Усі зааплодували. Але Тамара Олександрівна, дружина Палажченка, спочатку відмовилася.
Тоді Леонід Григорович звернувся до неї:
«Тамаро Олександрівно, це ж я не вам даю, а вашій родині, щоб підтримати в добру пам’ять про вашого чоловіка».
Вона розплакалася й сказала: «Ніхто, ніколи мені нічого подібного не пропонував. Це перша людина, яка оцінила Леоніда Івановича».
Це була щомісячна допомога родині. Спочатку Яковишин давав 500 карбованців, а потім збільшив суму.
— Це була серйозна сума. 500 карбованців становили зарплату самого Леоніда Палажченка на посаді секретаря обкому партії. Я ж, працюючи його помічником, отримував удвічі менше.
Тому така підтримка була справді відчутною. Але для мене важливо й інше: Яковишин не забув людину, яка свого часу поставилася до нього з повагою та підтримала його професійний вибір.
— Коли Леонід Іванович завершував свою каденцію в Чернігові, він покликав мене й попросив з’ясувати, скільки грошей у нього залишилося в сейфі.
Я відповів, що не знаю, і запропонував звернутися до банкіра, перевірити, скільки коштів є на рахунку.
У 1993 році він придбав свою першу машину — «Жигулі». До того власного автомобіля в нього не було.
А що в нього було? Бібліотека. Його дружина Тамара Олександрівна дуже любила книги. Оце, власне, і було багатство Палажченка.
— Для мене він був не просто керівником. Він був як батько.
Саме таким я його й пам’ятаю — людиною, яка багато працювала, жила скромно й залишила по собі добру пам’ять.
Історія взаємин Палажченка та Яковишина, відтворена в спогадах Михайла Ткаченка, — це розповідь не лише про професійні контакти двох керівників Чернігівщини. Вона також показує, як повага, що виникла ще на початку їхнього знайомства, згодом виявилася у конкретному вчинку — багаторічній пам’яті про людину та підтримці її родини. Світла пам’ять двом Леонідам…
Віталій НАЗАРЕНКО
216
