На межі червня-липня виповниться 325 роківвід дня народження останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського, канонізованого влітку 2008-го Українською православною церквою Київського патріархату. Він прожив довге життя — 112 років, через його долю пролинули XVII, XVIII і XIX століття. Цей міцний тілом та духом чоловік прожив понад 112 років, провівши 25 років в ув’язненні на Соловках.
Походження останнього отамана, на жаль, залишається не дуже відомим.
Він народився в 1691 році, у селі Пустовітівка, Роменського району сучасної Сумської області. Дату народження називають 20 червня, за юліанським календарем у цей день відзначавсяДень святого Петра і Павла. За новим календарем ця дата припадає на 29 червня. Його батьки, вочевидь, прийшли на Сумщину з Правобережної України у 1620- 1630 рокиXVIIст..Його батька звали Іваном, він був найстарший у сім’ї та мав двох братів. Відомо, що одного з його братів звали Семеном,який у 1771 р. був священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому, що за 15 км північніше Пустовійтівки.
Виникає багато запитань щодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис на могильній плиті, яка була встановлена через 53 роки після смерті Калнишевського, а також лист архангельського цивільного губернатора І. Мезенцева. Останній у 1801 р. визначив його бік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в’язня.
Згідно з легендою, записаною в 1970 році від старожилів Пустовійтівки, восьмирічний Петрик пас худобу за селом і зустрів запорожців; ті дали хлопцю покурити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя. Але перші достеменні згадки про Петра Калнишевського з’являються у джерелах лише у 1750-х роках: він належав до Кущівського куреня Війська Запорозького Низового, з 1752 р. згадується як похідний полковник, з 1754 р. – як військовий осавул, пізніше – як військовий суддя.
У 1762 р. Петро Калнишевський був обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з імператрицею Катериною II на її коронації усунутий з посади.Однак у 1765 році, всупереч царській волі, він знову обирається кошовим отаманом, і на цій посаді його переобирали 10 разів поспіль. Посівши місце кошового отамана, Калнишевський виявив талант державного діяча й адміністратора, дипломата й воєначальника.
Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 року оголосила подяку Війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (за деякими дореволюційними джерелами, найвищою відзнакою імперії – орденом Андрія Первозванного). 1773 року йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант». Адже саме під командуванням Петра Калнишевського запорозькі козаки взяли штурмом турецьку фортецю Хаджибей в 1770 році.
Після ліквідації гетьманства 1764 року, запорожцям доводилося на власній шкурі відчувати вовчі зуби царського уряду, жорстоку й послідовно деспотичну політику Катерини II. Козацькі землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали колоністам, що спричиняло майже безперервні суперечки і сутички.Незважаючи на майже безперервні бойові дії, Калнишевський переймався не тільки визначенням та захистом кордонів запорозької території, а й усіляко стимулював якнайшвидше освоєння її великих і безлюдних просторів, сприяв переселенню селян з різних регіонів України на землі «вольностей війська Запорозького низового» та прилеглі території.Завдяки його турботам у Дикому Полі з’явилося 45 нових сіл, 4000 хуторів, у яких до 1775 року було населення близько 55 тисяч чоловік. Він як міг намагався вести самостійну політику, максимально уникаючи конфронтації з царизмом.
У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі серед переліку багатьох «звинувачень» прямо сказано, що «заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое осование зависимости их от Престола нашего…». Це було основне звинувачення на адресу кошового.
Доля Запорозької Січі остаточно вирішилася 23 квітня 1775 р. на так званій раді при височайшому Дворі. На ній з розробленим планом знищення Січі за допомогою збройних сил виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, котрий відіграв зрадницьку, підступну роль. Деякий час він загравав із козаками, навіть записався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечоси, але саме він став виконавцем «монаршої волі» й особливо жорстоко розправився із запорозькою вольницею.
Проти Запорозької Січі було використане військо на чолі з генералом Текелі, що поверталося з російсько-турецької війни, загальною кількістю понад 100 тисяч чоловік.Царські війська швидко зайняли Запорожжя – певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги.Старшинська рада з участю духовенства після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Проте переважна частина рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Багато зусиль доклали кошовий отаман Петро Калнишевський і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. Небажанням проливати християнську кров пояснили вони свою позицію.
Найбільше усіх постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, якого разом із двома кошовими старшинами без суду й слідства відправили в довічне заслання і ув’язнення.Про сумну долю колишніх запорозьких керівників не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише майже через століття дослідники за архівними документами встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький, військового писаря Івана Глобу – в Туруханський, а військового суддю Павла Головатого – в Тобольський монастирі. Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах.
Помер Петро Іванович Калнишевський на 113 році життя 12 листопада 1803 рокув цьому ж монастирі, де він добровільно залишився й після «помилування» його Олександром І у 1801 р..Похований Петро Калнишевський на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором, але могила не збереглася.
Останній кошовий Запорізької Січі був глибоко віруючою людиною і багато допомагав церквам і монастирям України. За своє життя він лише особистим коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари. При всіх церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувались на кошт святого праведника.
2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв’язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих. На вшанування останнього кошового отамана Петру Калнишевському в багатьох містах і селах України встановлені пам’ятники або пам’ятні знаки, названо вулиці та храми. В Одеській області поблизу Березівки установлено пам’ятний знак на місці, де у 1770 році козаки під його керівництвом стояли табором біля річки Тилігул. Також відреставровано криницю, з якої, за легендою, пили воду козаки.
28 лютого 2011 р. депутатська більшість Одеської міськради, основу якої становили члени Партії регіонів, визнала помилковим рішення сесії міськради попереднього скликання від 10 липня 2008 р. «Про погодження місця розташування пам`ятника кошовому отаману Петру Калнишевському». Лише 30 липня 2024 рокурозпорядженням голови Одеської ОВА Олега Кіпера провулок Чапаєва в Пересипському районі перейменований на честь Петра Калнишевського. Ми всі сподіваємося, що після нашої перемоги над московитами в Одесі гідно вшанують не тільки Петра Калнишевського, а усіх героїв боротьби за незалежність.
Петро Калнишевський – жертва колоніальної політики російської цариці Катерини II, був патріотом України, стійким, невтомним, мужнім оборонцем Запорозької Січі – останнього бастіону волі, незалежності та демократії.
Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України
