Історія невеликого села Григорівка Бахмацької міської громади на Чернігівщині приховує чимало цікавих сторінок українського минулого. Тут залишив свій слід один із найвідоміших українців — Тарас Шевченко. Історія села також тісно пов’язана з родом Скоропадських, представники якого володіли тутешніми землями, а згодом стали частиною політичної та суспільної еліти Гетьманщини. Сьогодні про колишню панську маєтність нагадують переважно історичні перекази, документи та спогади старожилів. А особливе місце в місцевій пам’яті посідає старий дуб, який пов’язують із перебуванням Кобзаря у Григорівці.
За місцевими історичними матеріалами, Григорівка виникла близько 1700 року на улоговині річки Гайворонки, яка в ті часи була судноплавною. Початок населеному пункту поклав гайворонський козак Корній Салогуб. Він придбав у Германа Черниша хату із землею, загатив греблю та спорудив млин. Так виник хутір, який згодом із навколишніми угіддями перейшов у власність канцеляриста Григорія Григор’єва. Саме від його імені, за наведеною версією походження назви, хутір отримав назву Григорівка.
Однак політичні події початку XVIII століття змінили долю першого власника. Григор’єв був виселений через участь у справі гетьмана Івана Мазепи, а хутір перейшов до Петра Корецького — зятя полковника Михайла Миклашевського.
Згодом Григорівка опинилася у власності Івана Черниша, а в 1718 році гетьман Іван Скоропадський передав її своєму братові Василю. Той, будучи чернігівським обозним, мешкав далеко від села, тому передав господарство синові Михайлу — генеральному підскарбному.
Саме за Михайла Скоропадського володіння значно розширилися. Зокрема, збільшення земельних площ відбувалося за рахунок земель гайворонських козаків.
Масштаби поселення поступово зростали. Якщо за ревізією 1713 року у Григорівці налічувалося 32 двори, то у 1729-му — вже 50. А станом на 1780 рік село мало 100 дворів, 130 хат і ще 13 бездвірних господарств.
Після смерті Михайла Васильовича Скоропадського його володіння розділили між двома синами — Іваном та Яковом. Так Григорівка стала частиною родинної історії Скоропадських, представники якої в різні часи відігравали помітну роль у житті Чернігівщини.
Цей родовий зв’язок особливо цікавий з огляду на те, що з козацько-шляхетського роду Скоропадських походив і Павло Скоропадський — майбутній гетьман Української Держави 1918 року.
За зовнішньою величчю поміщицьких маєтностей ховалася зовсім інша історія — життя селян, які працювали на чужій землі та залежали від волі землевласників.
У другій половині XVIII століття, за правління Катерини II, кріпосницькі порядки посилювалися. Зростали податки, повинності, а поміщики отримували дедалі більше влади над сільським населенням.
У Григорівці господарювала, зокрема, економія Шереметьєва М.А., якому належало близько 900 десятин землі та завод верхових коней. Пізніше серед місцевих землевласників були представники родини Скоропадських, а в середині XIX століття з’явився поміщик Псьол П.В.
Після його смерті у 1888 році господарем став Покорський-Журавко, який володів приблизно 700 десятинами чорноземної землі.
За історичними відомостями, у другій половині XIX століття близько 70% усієї землі в селі перебувало в руках поміщиків. Частину земель вони надавали селянам у користування, вимагаючи натомість відробляти панщину.
Застосовувалася так звана урочна система: селяни отримували певне денне завдання, виконати яке часто було надзвичайно важко.
Саме цю несправедливість і побачив Тарас Шевченко під час перебування у Григорівці.
У 1843 році, після тривалої перерви, Тарас Шевченко знову приїхав в Україну. Під час подорожі Чернігівщиною він відвідав Качанівку, де гостював у Григорія Тарновського, а також побував у Батурині, Ічні, Іржавці та інших населених пунктах.
Наприкінці травня 1843 року поет прибув до Григорівки на запрошення місцевого поміщика Петра Петровича Скоропадського. Він був нащадком гетьманського роду Скоропадських і родичем гетьмана Івана Скоропадського.
За історичними відомостями, у маєтку Шевченко познайомився з господарем та його дружиною Параскевою Василівною. Збереглися згадки, що поет-художник виконав олівцеві портрети подружжя.
Однак гостинність панського дому не змогла приховати від Шевченка справжнього становища місцевих селян. Поета глибоко вразили злидні, безправ’я та жорстока експлуатація кріпаків.
Особливо промовистим стало те, що за зовнішньою прихильністю Петра Скоропадського до української культури та його демонстративним вільнодумством поет побачив звичайного поміщика-кріпосника.
Своє обурення Шевченко згодом відобразив у поезії «П. С.», написаній уже під час заслання. У ній він фактично зриває маску з людини, яка намагалася створити образ доброго, освіченого та патріотичного господаря, але водночас тримала селян у залежності.
Поет писав:
«У свиті ходить між панами,
І п’є горілку з мужиками,
І вольнодумствує в шинку.
Отут він ввесь, хоч надрукуй».
А далі звучить уже відвертий гнів:
«Та й тілько ж то. Кругом паскуда!
Чому ж його не так зовуть?
Чому на його не плюють?
Чому не топчуть?!»
Це була не просто особиста образа чи літературна полеміка. Шевченко засуджував лицемірство тих, хто публічно демонстрував прихильність до українства, але продовжував користуватися працею та безправним становищем простих людей.
Особливе місце в історії Григорівки посідає старий дуб, із яким місцеві жителі пов’язують перебування Тараса Шевченка.
За переказами, саме під цим деревом у 1843 році поет відпочивав, писав вірші та робив замальовки. Дуб ріс на території, де згодом облаштували дільничну лікарню.
На дереві встановили меморіальну дошку з барельєфом Кобзаря та написом: «Під цим дубом у 1843 р. Т. Шевченко писав свої твори». Барельєф, за історичними матеріалами села, виготовив місцевий учитель О.В. Шестопал.
Як розповідає староста Григорівського старостинського округу Бахмацької міської громади Олена Тупа, дуб існував ще тоді, коли у 1964 році на цій території будували дільничну лікарню.
Староста Григорівського старостинського округу Бахмацької міської громади Олена Тупа
Згодом дерево почало хворіти. Його намагалися врятувати, навіть укріплювали цементною стяжкою, однак це не допомогло.
«Коли будували лікарню, дуб ще був. Він почав хворіти, його намагалися врятувати, взяли в цементну стяжку, але, на жаль, не вдалося», — розповідає Олена Тупа.
Дуб намагалися врятувати цементною стяжкою
За її словами, у 2010 році до Григорівки приїжджав нащадок родини Скоропадських, який прибув з Америки. Під час візиту він встановив пам’ятну дошку, присвячену історичному минулому цього місця.
Сам панський маєток розташовувався далі за територією лікарні. До наших днів він не зберігся — його зруйнували в радянські часи. Не залишилося і колишньої церкви.
Маєток Скоропадських залишився тільки на ескізі
Староста згадує й про іншу цікаву сторінку історії цієї території. За її словами, головний лікар Андрій Трохимович Курило свого часу дбав про озеленення лікарняного подвір’я. Дерева сюди привозили з Тростянецького дендропарку. Нині на цій території розташована школа.
Таким чином, місце, де колись стояв поміщицький маєток і ріс дуб, пов’язаний із Шевченком, зазнало значних змін. Від колишньої архітектури та садиби майже нічого не залишилося, але історична пам’ять продовжує жити в розповідях місцевих жителів.
Віталій НАЗАРЕНКО
198
