Щороку 13 листопада ми вшановуємо пам’ять жертв Батуринської трагедії 1708 року — однієї з найтрагічніших сторінок історії Української козацької держави. Цьогоріч минає 318 років відтоді, як гетьманська столиця була захоплена й знищена московськими військами. За загибеллю її захисників і мирних мешканців стояла не лише жорстокість воєнного часу, а й прагнення царської влади придушити політичний спротив української політичної еліти, зламати волю прибічників гетьмана Івана Мазепи та продемонструвати всій Гетьманщині наслідки непокори.
Про масштаби трагедії свідчать не лише історичні документи, а й результати археологічних досліджень, які в Батурині проводилися впродовж 1995–2026 років. Вони дали змогу виявити матеріальні свідчення руйнування гетьманської столиці та загибель мешканців міста, зокрема мирного населення.
У Музеї археології Батурина та крипті храму Воскресіння Господнього, на території музейного комплексу «Цитадель Батуринської фортеці», експонуються промовисті свідки тих подій. Це понад 700 виявлених людських кістяків, фрагменти цегли, кахлів, посуду та скла, дитячі іграшки, частина ствола розірваної гармати, обпалена натільна іконка «Божа Матір з Немовлям». Кожен із цих предметів нагадує про людські долі, обірвані під час знищення гетьманської столиці, засвідчує жорстокість розправи та масштаби руйнування міста.
Іконка «Богоматір з Немовлям», XVII століття. Зібрання НІКЗ «Гетьманська столиця». Батурин. (Іконку було виявлено у похованні жінки на території Цитаделі Батуринської фортеці під час Батуринської археологічної експедиції у 1995 р. Даний експонат став першим знайденим «свідком» страшної трагедії, що розповів світу про жорстокий геноцид московитів відносно нас, українців, у 1708 році і став поштовхом до розкриття правдивої історії нашої держави).
Щоб зрозуміти, чому Батурин став мішенню жорстокої розправи, необхідно звернутися до політичних обставин початку XVIII століття.
Від 1669 року Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України – Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича, Івана Мазепи. За правління Івана Мазепи, який очолював Гетьманщину в 1687–1709 роках, місто перетворилося на важливий політичний, адміністративний, військовий і культурний осередок. Тут розташовувалася гетьманська резиденція, органи управління, військові установи й артилерійський арсенал. Батурин уособлював спроможність козацької держави здійснювати власне управління, утримувати військо та відстоювати свої права й вольності.
Наприкінці XVII — на початку XVIII століття становище Гетьманщини ускладнювалося через посилення централізаторської політики московського царя петра І. Участь козацьких полків у Північній війні, залучення людських і матеріальних ресурсів України – Гетьманщини до воєнних потреб московської держави та поступове обмеження гетьманських повноважень загострювали суперечності між гетьманською владою та москвою. За цих обставин Іван Мазепа опинився перед вибором, від якого залежало подальше політичне становище України. У 1708 році він уклав союз зі шведським королем Карлом XII, прагнучи змінити становище Гетьманщини та протистояти подальшому обмеженню її автономії. Для петра І цей крок став не лише військово-політичним викликом у розпал Північної війни, а й загрозою встановленню беззастережного контролю над козацькою державою.
Картина «Батуринські яблука» (Меншиков у Батурині). 2005р. Зібрання НІКЗ «Гетьманська столиця». Батурин.
Батурин був головною опорою Мазепи, місцем зосередження його прибічників, військових ресурсів та артилерії. Тому знищення гетьманської столиці мало позбавити гетьмана важливої військової бази й водночас завдати удару по політичних силах, які підтримували його курс.
13 листопада 1708 року московське військо під командуванням олександра меншикова захопило Батурин. Оборонці міста на чолі з наказним гетьманом Дмитром Чечелем чинили опір, однак сили були нерівними. Після проникнення московських військ до фортеці розпочалася жорстока розправа. Місто було пограбовано й спалено, його захисників і мешканців убито. За оцінками окремих дослідників, кількість загиблих могла сягати 15 тисяч осіб. Знищення Батурина мало далекосяжні політичні наслідки. Мазепа втратив важливу опору, а його прибічники — значну частину військових ресурсів. Водночас жорстокість розправи мала стати застереженням для інших представників козацької старшини та населення Гетьманщини: будь-яка спроба протистояти волі царя могла спричинити не лише покарання політичних діячів, а й насильство щодо цілого міста.
Отже, Батуринська трагедія була не просто епізодом Північної війни. Вона стала проявом імперської політики, спрямованої на придушення самостійних політичних рішень Гетьманщини та утвердження влади москви над Україною.
«Різня в Батурині». Олександр Івахненко. 2004р. Зібрання НІКЗ «Гетьманська столиця». Батурин.
Минуло понад три століття, проте історія Батурина не втратила своєї актуальності. У XXI столітті, в умовах повномасштабної російської агресії проти України, події 1708 року набувають особливо гострого звучання. Сучасна війна знову засвідчує небезпеку імперської політики, яка заперечує право українців самостійно визначати власне майбутнє. Руйнування українських міст, убивства цивільного населення, катування, знищення культурної спадщини завдають удару не лише по території та інфраструктурі України, а й по її суспільству, національній ідентичності та історичній пам’яті. У цьому контексті Батурин постає як історичне нагадування про ціну спротиву імперським прагненням підпорядкувати собі український народ.
У 318-ті роковини трагедії ми вшановуємо загиблих і зберігаємо пам’ять про події, які стали важливою частиною української історії. Батурин — це не лише місце масового вбивства та руйнування. Це символ українського державотворення, прагнення до політичної самостійності й незнищенності історичної пам’яті.
Московські війська змогли захопити й спалити гетьманську столицю, але не змогли назавжди викреслити її з історії. Сьогодні Батурин продовжує розповідати про Україну, яка прагнула свободи понад три століття тому і захищає її тепер. Пам’ятати Батурин — означає усвідомлювати глибину історичного коріння української державності та розуміти, що право на власний політичний вибір не є подарунком. Це право, яке українці відстоювали впродовж століть і за яке продовжують боротися сьогодні.
Марина Хармак, завідувач відділу історії Гетьманства НІКЗ «Гетьманська столиця»
312
