Баба Горпина була людиною-атлантом, хоча зовнішньо нагадувала висохлу очеретинку. Її життя – це хроніка виживання в жорнах епохи, де колгоспний лад забирав здоров’я, а доля – найдорожче. Маленький Іванко, її трирічний син, лишився для неї вічним болем і водночас вічним світлом. Інша б зламалася, зачинилася в собі, прокляла б цей світ. Але Горпина обрала інший шлях. Вона стала «бабою для всього роду».
Її ноги, покручені важкою працею, дивували молодих. Відстояти службу Божу, а потім обійти два села, розносячи новини, поради чи просто тепло – це була її власна літургія. Вона не йшла, вона несла свою душу, як повну чашу, намагаючись не розхлюпати жодної краплі доброти.
…Сьогодні її хата – це самотній острів посеред чагарникового моря. Сусідські двори вже давно дихають мертвою пусткою. Навіть криниця, колись центр життя, тепер мовчить, задивляючись порожнім оком у небо. Здавалося б, тут панує смерть і забуття.
Але ні. Тут панує барвінок.
Ця рослина не просто «квітне». Вона тримає оборону. Барвінок – це живий символ бабиної душі. Такий само цупкий, витривалий до морозів і вітрів, завжди зелений, навіть під снігом. Його блакитні очі – то очі маленького Іванка, що розсипалися по землі, аби матір ніколи не почувалася самотньою.
Барвінок не потребує догляду, як і справжня любов. Він просто є. Він проростає крізь забуття, крізь руїни хати, крізь байдужість часу.
Стара яблуня невибагливого білого наливу і цієї весни знову вибухнула білим цвітом, наче намагається нагадати пустці про свято життя. А барвінок стелиться низом, обплітаючи пороги, якими колись ходила господиня. Це дивовижний дует: дерево, що тягнеться до Бога, і трава, що береже коріння.
Дивлячись на цю картину, розумієш: баба Горпина не пішла зовсім. Вона залишилася в цій синяві. У кожній пелюстці барвінку живе її молитва, її невтомні кроки між селами, її всепрощення. Хати руйнуються, люди відходять, системи розпадаються, але доброта, засіяна в землю, має властивість квітнути вічно…
Віталій НАЗАРЕНКО
